Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідео­логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ­ливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дох­ристиянськими традиціями.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римсь­ку імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква роз­кололася на дві частини - Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка­ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існу­вання, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повс­тань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на за­ході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, піс­ля перенесення столиці до Константинополя різко почав зрос­тати його авторитет як політичного та релігійного центру. Кон­стантинопольський патріарх був наділений титулом “вселен­ський” як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імпе­ратором. Усе це живило намагання константинопольських па­тріархів добитися автокефалії - незалежності від Риму.

Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, най- святішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку ХІ ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкри­то стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Свя­тий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип “філіокве” - і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлі­бом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) свя­щеннослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіа­льної сфери впливу обох церков.

У середині ХІ ст. ця боротьба переросла в гострий кон­флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва ІХ кар­динал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинува­тив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийн­яв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церк­ву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos - за­гальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що ста­ла іменуватися згодом православною (лат. - ортодоксальний).

Розкол (схизма - грец. chisma) у християнстві був поро­джений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Захі­дній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і гла­вою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і фун­кціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслідок Реформації від католицизму відо­кремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ’я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку ХХ ст. виник екуменічний рух (від грец. оікитепе - заселена земля, світ), метою якого є об’єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, правос­лавних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Пав­ло ІІ. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об’єднань.

Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Русь­кій православній церкві.