4.9. СХІДНЕ ЧЕРНЕЦТВО

Християнство є релігією мирян. Кожна релігія виробила власне ставлення до чернецтва. Наприклад, буддизм та деякі інші далекосхідні релігії із упевненістю можна назвати чернечи­ми релігіями; справжніми буддистами є монахи.

- Перша з них з'явилась ще у юдействі. Після відбудування Другого Єрусалимського Храму в юдаїзмі особливо гострими стали месіанські настрої. З'являлось немало побожних лю­дей, які особливо загострювали свою увагу на очікуванні приходу Месії. Ці люди заперечували святість Храму, та часто покидали міста, відправлялись у пустелі, де жили без шлюбу й у важкому аскетизмі, очікуючи Спасителя.

- Другою причиною виникнення чернецтва були переслі­дування християн у Римській імперії. Не всі християни відчували себе готовими стати мучениками. Тому під час гонінь деякі християни залишали міста, і тікали в пустелі, де вони в силу зовнішніх умов жили строгим аскетичним життям, присвячуючи багато часу молитві й духовному удосконаленню.

- Третя причина формування інституту чернецтва з'явилася після Міланського едикту імператора Константина. Коли імператор у 313 році дозволив християнам вільно сповідувати свою віру в межах імперії, і сам став християнином, тоді його приклад повторили багато мешканців імперії. Серед нових християн Константинової епохи були ті, яких не задовольняла грецька і римська релігії, і які знайшли у християнстві відповіді на свої релігійні потреби; були й ті, які в умовах свободи більше дізнались про християнство, і знайшли в цій релігії істину; але були й такі, хто ставав християнином з меркантильних міркувань, щоби зробити кращу кар'єру в нових умовах християнської імперії. Серед тих, хто сповідував християнство в умовах переслідувань, з'явилися ригористи, які вважали, що масові навернення знизили моральність і запал віри, та зіпсували Церкву. В знак протесту проти цього, вони покидали церковні общини, та відправлялися у відлюдні місця, в яких жили строгим аскетичним життям, подалі від цивілізації. Ці люди й ставали першими монахами. Четвертою причиною виникнення чернецтва був контакт християн із гностицизмом та античною філософією. Серед філософських напрямів епохи раннього християнства доміну­вав синтез платонізму та стоїцизму, в якому культивувалося неоплатонівське негативне ставлення до матерії та стоїчна ідея філософського спокою.

- До цього додавався гностицизм, який вважав матерію злою. Хоч християнські мислителі полемізували проти гности­цизму, втім пересічні християни не були вільними від впливів духу епохи. Все це наштовхувало християн на думку, що задля спасіння необхідно відмовитися від усього матеріального, світського та тілесного. Так і сформувалися основні риси християнського чернецтва: відмова від сім'ї і шлюбу, та ігнорування майном, владою, світськими досягненнями, політичною активністю тощо.

• АНАХОРЕТИ І КЕНОВІЙНИКИ

Прагнення відділитися від «зіпсованої» Церкви та від тілес­ності призвели до виникнення чернецтва. Раннє чернецтво було стихійним: люди відправлялися в безлюдні місця та по­вністю віддавались молитві і духовному подвигу. Вони не брали участі в житті церковної общини, не мали можливості присту­пати до Святих Таїнств тощо. Монахів, які жили в пустелі, тоб­то відокремлено від соціуму прийнято називати анахоретами (άναχωρήσις - пустельник). Зрештою і саме слово «монах» похо­дить від грецького «μοναχός», тобто один, самотній. Незважаю­чи на ці інституційні проблеми, чернецтво від початку свого іс­нування відзначалось високим духовним та моральним рівнем. Монахи швидко здобули славу взірців духовності, і Церква від­разу ж побачила їхній безцінний потенціал. Саме тому Церква ніколи не відкидала монахів, а навпаки шукала способи надати їм належне місце в житті Церкви. З ранніх часів свого існуван­ня серед монахів з’являлися люди, які описували свій духовний досвід, і ці записи та рекомендації ставали вагомою допомогою для християн на шляху духовного удосконалення. Перед Церк­вою постало завдання включити монахів у активне життя Церк­ви, але так, щоби не порушити ідентичності цього інституту. Цю роль виконали церковні єрархи, які спробували організувати чернече життя, надати їм певної інституційності. Найбільшу роль у цьому процесі відіграв архиєпископ Кесарії Кападокій- ської Василій Великий.

Організація монастирів себе оправдала. Монахи займались не тільки молитвою і постом, а й стали центрами культури і бла­годійності. Серед християн сформувалась традиція відвідувати монастирі, молитися спільно з монахами та черпати від них на­снагу для духовного удосконалення. Висока повага християн до монахів виражалась серед іншого у великих пожертвах, які зали­шали люди в монастирях. Пожертви дали монахам можливість організовувати систему благодійності. Перші лікарні, сиротин­ці, доми літніх людей виникали при монастирях, і утримувались монахами. Монахи також інтенсивно займались переписуван­ням книг, що було основним середником поширення знань у се­редньовіччі. При монастирях з’являлися перші школи, бібліоте­ки, виховні заклади. В час, коли феодалам потрібна була сильна армія та добра система оподаткування, а не освіта, монахи стали єдиними, хто розвивав і поширював освіту в середньовіччі.

• ЧЕРНЕЧА ЄРАРХІЯ

Чернецтво розвивалося в усіх частинах Церкви, хоч між схід­ним і західним чернецтвом з’явилися певні інституційні відмін­ності. Кожен монастир у Східній Церкві є окремою інституцією зі своїм власним уставом. Східні монастирі не організовуються в корпорації. Кожен із них має власні завдання: одні монасти­рі більше уваги присвячують молитві та посту, інші - благодій­ності та соціальному служінню, ще інші - освіті тощо. Харизма монастиря визначається його уставом. Неодноразово великі монастирі засновували менші, які ставали наче філіалами вели­ких монастирів. Великі монастирі називають лаврами (λαύρα). В давнину греки словом λαύρα називали велику вулицю або ра­йон міста. Згодом це слово почали використовувати для окрес­лення статусу великого монастиря.

Більшість монастирів практикують складну процедуру всту­пу. Кандидат, який прагне стати монахом, спершу поселяєть­ся в монастирі і якийсь час мешкає в ньому, дотримуючись усіх правил монастиря, але при цьому залишається нічим не зобов'язаним. На цьому етапі кандидата прийнято називати послушником. Послушник має право в будь-який момент зали­шити монастир. Послушник має завдання вникнути в усі особ­ливості монашого життя, щоби відчути, чи його бажання бути монахом є справді серйозним. Послушник може залишатися в цьому статусі дуже різний період часу. Коли послушник через певний час перебування в монастирі виявляє бажання бути мо­нахом, його прохання розглядають старші і досвідчені монахи. На основі свого духовного досвіду вони визначають, чи доречно дозволяти послушнику проходити до наступного рівня черне­цтва, чи ж йому ватро ще якийсь час залишатися в монастирі, або ж можуть вирішити, що йому краще взагалі залишити мо­настир. Наступним етапом чернецтва є рясофор (ρασοφόρος) - це послушник, який приймає постриг, але не складає ніяких обі- тів. Він має право носити рясу і камелавку, тобто деякі елементи чернечого одягу. Оскільки рясофор не складає обітів, він може покинути монастир, якщо передумає бути монахом, але в мо­настирі він зобов'язаний дотримуватися всіх правил монасти­ря. Рясофор, який вирішив бути монахом, і рішення якого схва­лене старцями монастиря, стає монахом, тобто приймає малу схиму (σχήμα - образ)^[20]. Приймаючи малу схиму, монах складає чернечі обіти та стає повноправним монахом.

Високий авторитет монахів забезпечив їм провідне місце у Церкві. Миряни і світські священики, відвідуючи монастирі пе­ребирали з монастирських храмів певні особливості богослу­жінь та впроваджували їх у парафіяльне життя. Тому монастирі мали величезний вплив на формування богослужінь. Від часу організації кіновії в монастирях з’явилися священики і диякони. Почали з’являтися випадки, коли монахів обирали єпископами. Стававши єпископами, монахи покидали монастирі та брались за управління єпархіями. Згодом звичай обирати на єпископів монахів став настільки популярним, що він перетворився у пра­вило. Сьогодні у Східних Церквах не-монах не може стати єпис- копом^[21]. Єпископи Східних Церков поза богослужіннями носять чернечий одяг (наприклад, мантія, клобук). Оскільки монахи пе­реважно носили чорний одяг, їх називали чорним духовенством, на відміну від білого духовенства, тобто світських священиків. Українське слово «чернець» походить від «чорний». Правило обирати на єпископів тільки монахів стало головною ознакою домінування чорного духовенства у Церкві. Сьогодні це прави­ло діє у Православних Церквах, і навіть коли Синод вважає до­речним висвятити на єпископа світського священика, він перед єпископською хіротонією, принаймні формально, приймає малу схиму, щоби дотриматися традиції. У Західній Церкві такого пра­вила ніколи не було.

Отже, в ранній Церкві інститут чернецтва не існував. Він ви­ник в силу обставин, однак швидко довів свою виправданість і доречність. Монастирі стали рушіями культури, освіти, благодій­ності. Проте основною їхньою місією була духовність. Монасти­рі стали острівцями благочестя у бурхливому грішному світі. У Східній Церкві монастирі зайняли провідне становище. Й до нині єпископів у Східній Церкві обирають тільки з-посеред монахів.