6.2. ЗАХІДНО-СИРІЙСЬКІ КАТОЛИЦЬКІ ЦЕРКВИ

Окрім Католицьких Церков східно-сирійської традиції, існу­ють три Церкви західно-сирійського обряду, які перебувають в історичному та літургійному зв'язку з іншими спадкоємицями Антіохійської Церкви.

• МАРОНІТСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Історія Маронітської Католицької Церкви розпочалась у VII столітті в межах Сирійської Церкви. У VI столітті перед Сирій- ською Церквою постала величезна проблема - монофізитський розкол. Частина духовенства і віруючих Сирійської Церкви при­йняли монофізитську христологію, осуджену Халкедонським Со­бором. Христологічні дискусії та історично-політичні обставини спричинили розділення Сирійської Церкви на Антіохійську та Сиро-Яковитську. Антіохійська Церква отримала підтримку Ві­зантійської імперії, натомість Сиро-Яковитська Церква опини­лася в опозиції. В той час над Візантійською імперією нависла небезпека арабського завоювання. Для імперського уряду було вкрай важливо зберегти міцність Сирії, яка була найближчою до арабів частиною Візантійської імперії. Богословські диспути і церковний розкол робив Сирію слабкою і вразливою перед не­безпекою арабської анексії. Ці обставини змусили візантійський уряд шукати шляхів вирішення проблем Сирії.

У 610 році візантійським імператором став Іраклій І, який по­ставив собі за ціль подолати внутрішні протистояння в імперії та примирити Церкви. З цією ціллю імператор доручив Констан­тинопольському Патріарху Сергію І розробити такі богословські формулювання, які б задовольнили і православних, і монофізи- тів, та сформувати цим ученням площину для об'єднання. Від­мінність між православними і монофізитами полягала у різних уявленнях про поєднання Божественної і людської природ у Христі: православні вчать, що Христос володіє двома природа­ми (Божою і людською), поєднаними однією особою; натомість монофізити вчать, що Божа природа у Христі повністю поглину­ла його людську природу, тому Христос має тільки одну особу та одну Бого-людську природу.

Рішення Собору не вирішили проблеми Церкви в Сирії. Біль­шість монотелітів не погодилися з рішеннями Третього Констан­тинопольського Собору. Монотеліти зосередилися переважно у ліванських горах і фактично не підтримували контакти з Патрі­архатом. У 687 році Патріарх Теофан помер, і на його місце об­рали Патріарха Севастіана. В той час монотеліти вже настільки відділилися від Антіохійського Патріархату, що мусіли обдума­ти власну структуру. Центром їхнього благочестя став монастир Святого Марона, іменем якого нова община почала себе назива­ти. У 687 році, коли Антіохійським Патріархом став Севастіан, мароніти обрали власного Патріарха Івана Марона І. У 694 році візантійський імператор Юстиніан ІІ почав війну проти мароні­тів. В ході цієї війни був зруйнований монастир Святого Марона. Мароніти масово покинули Сирію і перебралися в Ліван. Араб­ські завоювання змусили маронітів зосередитися на одній тери­торії, яка пролягала в ліванських горах між Бейрутом і Тріполі. До сьогодні ця територія є повністю християнською, і є місцем найбільшої концентрації християн у всьому арабському світі.

Перебування маронітів серед арабів не було легким. Найбіль­шим щастям для них стали хрестові походи. Як тільки хрестонос­ці ввійшли на Близький Схід, мароніти побачили у них поряту­нок. І справді: в час панування хрестоносців на Близькому Сході, мароніти розквітли настільки, що стали непереможною силою в межах арабських володінь. Воднораз, під час перебування хрес­тоносців мароніти отримали можливість підсилити свій контакт із Католицькою Церквою. Мароніти, як і пізніше мелкіти, за­явили, що Антіохійська Церква, спадкоємцями якої вони, поряд із іншими Церквами, є, не має жодного відношення до великої схизми 1054 року. Під час великої схизми відбулось розірвання відносин між Константинополем і Римом, але мароніти в цьому участі не брали. В час, коли Патріархи Антіохійської Церкви пе­ребували в Константинополі і потрапили під грецький вплив, мароніти вже не належали до Антіохійської Церкви, і Константи­нополь не міг нав'язати їм нелюбов до Риму. Коли у VIII століт­ті на 40 років була перервана традиція Патріархів Антіохійської Церкви, маронітські Патріархи продовжували перебувати зі сво­єю Церквою. Все це виразилось у формуванні позиції маронітів: під час великої схизми 1054 року Константинополь розірвав від­носини з Римом, але мароніти в цьому участі не брали, і тому ні­коли не перебували в розколі з Католицькою Церквою. Складні історичні обставини перешкоджали у підтримуванні відносин між католиками і маронітами, але в 1182 році мароніти заявили про своє сопричастя з Католицькою Церквою. Це сопричастя ма­роніти підтверджували в 1445 році на Флорентійському Соборі. Так з'явилась Маронітська Католицька Церква.

Мароніти були не тільки великою Церквою з міцними тради­ціями, а й важливим політичним гравцем Близького Сходу. Коли Ліван став частиною Османської імперії, мароніти зуміли збе­регти певні автономні права. На початку XVI століття мароніти уклали політичний союз із друзами (один із напрямів ісламу). Спільними зусиллями мароніти і друзи вибороли автономію Лівану в межах Османської імперії.

тів, мароніти у 1861 році організували власну автономну про­вінцію Ліванських Гір, яка проіснувала до 1918 року. Вийшовши з Османської імперії, Ліван разом із Сирією якийсь час перебу­вав під французьким мандатом. В 1944 році Ліван отримав пов­ну свободу. Відповідно до ліванської Конституції, президентом країни може бути тільки християнин-мароніт, також мароніти мають величезну квоту в парламенті.

Сьогодні Маронітська Католицька Церква є найбільшою Церквою західно-сирійської традиції. Вона налічує 3.498.707 ві­руючих. Глава Церкви носить титул Патріарха Антіохії й усього Сходу. Церква має десять єпархій у Лівані, три єпархії в Сирії, одну єпархію в Ізраїлі та Йорданії, по одній єпархії на Кіпрі і в Єгипті, одну єпархію в Чорній Африці, одну єпархію в Південній Америці, одну єпархію в Мексиці, три єпархії у США, одну єпар­хію у Канаді, одну єпархію в Океанії, одну в Австралії та Новій Зеландії, і одну єпархію в Західній Європі з центром в Парижі. Більшість християн-маронітів зосереджені в Лівані.

• МЕЛКІТСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Ще однією Східною Католицькою Церквою західно-сирійсько- го обряду є Мелкітська Католицька Церква. Вона виникла в лоні Антіохійської Церкви. За свою історію Антіохійська Церква ста­ла плацдармом гострих богословських диспутів і складних про­тистоянь.

Найбільш дискутованим питанням в Антіохійській Церкві впродовж століть було питання про відношення Антіохійської Церкви до великої схизми 1054 року. Велика схизма була ро­зірванням відносин між Константинопольською і Римською Церквами. Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська Церк­ви в цьому розколі участі не брали. Антіохійський Патріарх у час схизми виступав її гострим критиком. Після розколу Антіо- хійська Церква підтримувала тісні відносини з Римом. В період арабського завоювання Сирії, коли Антіохійські Патріархи пере­бували в Константинополі, і в період турецького завоювання, коли Антіохійський Патріархат опинився під владою Констан­тинопольського, сирійські християни силою самого історичного факту були вимушені сприймати позицію Константинополя.

В 1720 році Патріархом став представник проконстанти- нопольської партії Атаназій ІУ, який почав боротьбу проти про­римлян. Ці протистояння в період правління Патріарха Атана- зія дійшли до такої межі, що врешті призвели до розділення Церкви. В 1724 році Атаназій помер, і дві партії не змогли узго- дити спільного кандидата на патріарший престол. У 1724 році про-константинопольська партія в Алеппо обрала Патріархом Сильвестра, а про-римська партія в тому самому році в Дамас­ку обрала Патріархом Кирила Танаса. Так, у 1724 році Сирійська Церква розділилась на Антіохійську Православну Церкву та Мелкітську Католицьку Церкву. Ці обидві Церкви, поряд із Си- ро-Яковитською та Маронітською Церквами, є спадкомицями древнього Антіохійського Патріархату. Мелкітська Католицька Церква ввійшла в сестринські відносини з Римо-Католицькою Церквою не шляхом укладення унії, а ствердженням відвічної і нерозривної єдності християнства. 13 серпня 1729 року Папа Бенедикт ХІІІ затвердив титул Кирила Танаса як Патріарха Анті- охійського і всього Сходу. Розділення двох Сирійських Церков у 1724 році мало й етнічний відтінок: в Антіохійській Церкві зали­шилися переважно сирійські греки, а в Мелкітській Католицькій Церкві залишились араби-християни.

Константинопольський Патріархат відразу ж почав активну боротьбу проти Мелкітської Католицької Церкви. Ця боротьба змусила Патріарха Кирила перенести свою резиденцію зі Сирії до Лівану. В наступні десятиліття араби-мелкіти мігрували по всьому Близькому Сході, що значно розширило географію Мел- кітської Церкви. Зважаючи на поширення Мелкітської Церкви, в 1838 році Папа змінив титул її глави: тепер глава цієї Церкви почав іменуватися Патріархом Антіохії і всього Сходу, Олексан­дрії і Єрусалиму. В 1837 році уряд Османської імперії визнав Мелкітську Католицьку Церкву за окрему релігійну організа­цію, а її члени були виключені з грецького міллету. Так, Церква отримала свободу в Османській імперії. В 1848 році Мелкітський Патріарх отримав від турецького уряду дозвіл на повернення до Дамаску. В той час Мелкітська Католицька Церква стала осеред­ком освіти і християнської культури на Близькому Сході. В умо­вах важкого інтелектуального занепаду Церков візантійської традиції Мелкітська Церква стала середовищем відродження духовного багатства східного богослов’я і благочестя. У 1860-х роках у Сирії відбулись погроми християн, під час яких загину­ли багато членів Мелкітської Католицької Церкви, а воднораз ці погроми спричинили їх міграцію до Західної Європи і Америки. Так, Мелкітська Католицька Церква опинилась перед необхід­ністю створення парафій по всьому світі.

Сьогодні Мелкітська Католицька Церква має складну адміні­стративну структуру. В Сирії діють шість мелкітських католиць­ких єпархій, в Лівані - сім єпархій. Також діє єпархія в Єгипті, Су­дані і Південному Судані, єпархія в Ізраїлі, Палестині і Йорданії, екзархат в Іраку, екзархат у Кувейті, єпархія в Туреччині, єпархія в Австралії і Новій Зеландії, по одній єпархії у США, Канаді, Мек­сиці, Бразилії, екзархат в Аргентині і екзархат у Венесуелі, апос­тольська візитатура в Західній Європі. Церква налічує 1.568.239 віруючих.

• СИРІЙСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Третьою Католицькою Церквою західно-сирійської традиції є Сирійська Католицька Церква. На відміну від Маронітської Католицької Церкви та Мелкітської Католицької Церкви, які історично споріднені з Антіохійською Церквою, Сирійська Ка­толицька Церква історично споріднена зі Сиро-Яковитською Церквою. Під час розколу VI століття Сиро-Яковитська Церква прийняла монофізитську христологію, а Антіохійська - халке- донську христологію. Розрив відносин між цими Церквами три­ває й до сьогодні. Проте як одна, так і інша Церква впродовж іс­торії здійснювала непоодинокі спроби актуалізувати єдність із Католицькою Церквою. Під час хрестових походів контакти між Сиро-Яковитською та Римо-Католицькою Церквами стали ак­тивними, однак до відновлення єдності не призвели. В середи­ні XV століття представники Сиро-Яковитської Церкви взяли участь у Флорентійському Соборі, на якому підтримали унію. Однак практичного втілення ця унія не мала. Ситуація карди­нально змінилася в XVII столітті, коли на Близький Схід прибули численні місіонери з католицьких чернечих орденів єзуїтів і ка­пуцинів. Їхня діяльність дала можливість сиро-яковитам ближ­че познайомитися з Римо-Католицькою Церквою. Як і в Антіо- хійській Церкві, в Сиро-Яковитській Церкві діяли дві групи духо­венства: прихильники унії з Римом і її противники. Ці дві партії вели активну дискусію щодо майбутнього Сиро-Яковитської Церкви. В середині XVII століття дискусія зайшла у глухий кут.

У 1662 році, коли Сиро-Яковитська Церква обирала нового Патріарха, дві партії не змогли погодити єдиного кандидата. Про-католицька партія Патріархом обрала Ігнатія Андрія Акгі- джана, а анти-католицька партія - Ігнатія Абдулу Масіга. Так, від 1662 року Сиро-Яковитська Церква і Сирійська Католицька Церква діють як дві відмінні релігійні організації. Сирійську Ка­толицьку Церкву підтримали численні сиро-яковити, які відмо­вилися від монофізитської христології. В 1677 році сирійським католицьким Патріархом став Ігнатій Петро VI. Сирійська Ка­толицька Церква веде титулатуру своїх Патріархів від давньої антіохійської катедри, а тому, як і сиро-яковити, всі сирійські ка­толицькі Патріархи іменуються Ігнатієм, у пам'ять про Святого Ігнатія Богоносця, додаючи до цього імені ще одне. В 1702 році Патріарх Ігнатій Петро VI помер. З його смертю почались утиски сиро-католиків зі сторони турецької влади. Турки помітили, що Сирійська Католицька Церква активно розвивається, і щоразу більше сиро-яковитів приймають католицизм. Турки боялися поширення католицизму у своїй імперії. Хоч і до сиро-яковитів турки-мусульмани ставилися не найкраще, однак сиро-католи- ки були для них політично небезпечними. В 1702 році турець­кий уряд заборонив вибори нового сиро-католицького Патрі­арха, і позбавив цю Церкву права на існування. Сиро-католики були змушені перейти у підпілля або мігрувати на ті території в Османській імперії, де була більша релігійна свобода, зокрема до Лівану, де мароніти активно захищали свої права. Так, лінія сиро-католицьких Патріархів перервалася на 80 років.

В 1783 році до Сирійської Католицької Церкви перейшов єпископ Алеппо Сиро-Яковитської Церкви, якого в тому ж році обрали сиро-католицьким Патріархом під іменем Ігнатія Ми­хайла ІІІ Джарвіха. Так був відновлений патріарший устрій у цій Церкві. Опісля він більше ніколи не переривався. Щоби уникну­ти переслідувань, Патріарх мігрував до Лівану. Уряд Османської імперії легалізував Сирійську Католицьку Церкву аж у 1829 ро­ці, і Патріарх переніс свою резиденцію до міста Мардін (Туреччи­на). Після легалізації Церква продовжувала зростати. Погроми християн в Османській імперії у середині XIX століття зупинили її розвиток. На початку ХХ століття патріарша резиденція була перенесена до Бейруту. Глава Церкви носить титул Патріарха Антіохії і Арамеїв. Церква складається з однієї єпархії в Лівані (Бейрут), яку очолює Патріарх, чотирьох єпархій у Сирії (Дамаск, Хомс, Алеппо, Гассаке-Нібісі), двох єпархій в Іраку (Багдад і Мо­сул), однієї єпархії в Єгипті (Каїр), екзархатів у Іраку, Єрусалимі, Туреччині, Судані, єпархії у США, екзархату в Канаді та екзарха­ту у Венесуеллі. На загал, Сирійська Католицька Церква налічує 195.765 віруючих.

Отже, титул Патріарха Антіохії сьогодні носять глави п'яти Церков світу, і жоден із них не має резиденції в самій Антіохії, яка сьогодні є турецьким містом і зветься Антакія. Всі ці Церк­ви мають рівне право претендувати на спадкоємство древньої апостольської антіохійської катедри. Церквами, глави яких іме­нуються Антіохійськими Патріархами, є Сиро-Яковитська Церк­ва (разом із Сиро-Маланкарською Церквою Індії налічує понад 2.000.000 віруючих), Маронітська Католицька Церква (3.498.707 віруючих), Антіохійська Церква (750.000 віруючих), Мелкітська Католицька Церква (1.568.239 віруючих), Сирійська Католицька Церква (195.765 віруючих). Оскільки три з цих п'яти Церков є Католицькими, то частка східних католиків у західно-сирійській християнській традиції найбільша, а частка православних - най­менша.

• СИРО-МАЛАНКАРСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Окрім трьох Католицьких Церков, які утворені сирійцями, до Східних Католицьких Церков належить Сиро-Маланкарська Ка­толицька Церква в Індії, яка використовує західно-сирійський обряд. Вона є однією з наймолодших Східних Католицьких Цер­ков. Християнство в Індії бере свій початок ще з проповіді апос­тола Томи. Оскільки географічно найближчою для індійських християн була Ассирійська Церква Сходу, то індійські християни влилися в неї, утворюючи Індійську Церкву Сходу. Поширення ісламу створило перешкоди для спілкування між Ассирійською Церквою Сходу та Індійською Церквою Сходу. У XVI столітті до Індії прибули португальські колонізатори, які були католиками. Знайомство індійських християн з Католицькою Церквою спри­чинило об'єднання християн Індії. До Католицької Церкви пере­ходили громади Індійської Церкви Сходу. Цей процес був посту­повим, а тому не має чіткої дати. Оскільки від Індійської Церкви Сходу відійшли майже всі громади, вона залишилась невеликою релігійною організацією. Громади, які відійшли від Індійської Церкви Сходу та перейшли до Католицької Церкви, утворили Сиро-Малабарську Католицьку Церкву, яка й сьогодні є найбіль­шою християнською Церквою Індії. У XVII столітті серед індійців сформувались національно-визвольні прагнення. Вони швидко перенеслись і на Сиро-Малабарську Католицьку Церкву. До цьо­го додалась проблема поганого управління цією Церквою в ме­жах Католицької Церкви.

В результаті, частина священиків вийшли зі Сиро-Малабар- ської Католицької Церкви, утворивши власну організацію, яку прийнято називати Сиро-Маланкарською Церквою. Оскільки їхній вихід не підтримав жоден єпископ, то священики само­стійно висвятили єпископа. Висвячення єпископа священи­ками є незаконним за канонами всіх Церков. Тому ці свячення закрили сиро-маланкарцям спілкування з будь-якою Церквою Християнського Світу. Щоби відродити свою законність, си- ро-маланкарці ввійшли у Сиро-Яковитську Церкву, від якої си- ро-маланкарська єрархія заново отримала свячення. Умовою включення сиро-маланракців у Сиро-Яковитську Церкву було прийняття сиро-маланкарцями західно-сирійського обряду, хоч досі вони, як і сиро-малабарці, використовували східно-сирій- ський обряд, а також прийняття сиро-яковитської христології. Так, Сиро-Малабарська Церква стала автономною частиною Си- ро-Яковитської Церкви. З плином часу серед сиро-маланкарців почало з’являтись щоразу більше прихильників унії з Римо-Ка- толицькою Церквою. На цьому ґрунті виникли конфлікти між Сиро-Яковитським Патріархом і маланкарським мирополитом Мар Базіліосом ІІ, в результаті яких митрополит у 1926 році за­явив про своє прагнення укласти унію. В 1929 році Мар Басілі- ос ІІ помер, але його справу продовжили його однодумці. В 1930 році архиєпископ Мар Іваніос Пануккер і єпископ Мар Теофілос уклали унію з Римом, утворивши Сиро-Маланкарську Католиць­ку Церкву. Згодом до унії приєдналися й інші сиро-маланкарські єпископи. У 2005 році Папа Іван-Павло ІІ надав главі Сиро-Ма- ланкарської Католицької Церкви титул Верховного Архиєпис- копа. Сьогодні Сиро-Маланкарська Католицька Церква налічує 458.015 віруючих, і складається з двох митрополій, в кожній із яких по чотири єпархії, а також окремої єпархії у США і Канаді. Переважна більшість віруючих Церкви мешкають у штаті Кера­ла в Індії.