5.5. ЦЕРКВИ АНТІОХІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

Найдавнішою не-ортодоксальною Церквою антіохійської традиції є Сиро-Яковитська Церква, офіційними назвами якої є Сирійська Православна Церква або Сирійський Православний Патріархат Антіохії й усього Сходу.

• АНТІОХІЙСЬКИЙ РОЗКОЛ

Сирійські монофізити не погоджувались з усуненням Севіра та інтронізацією Івана Юдея. Тому, якщо в переліках православ­них Патріархів Антіохії роками правління Севіра зазначаються 512-518, то, відповідно до списків монофізитських Патріар­хів Антіохії, він правив у 512-538 роках, тобто до своєї смерті, бо монофізити залишились вірними Севіру і не визнали Івана Юдея.

Після смерті Севіра Сиро-Яковитська Церква майже зникла. Намагання уряду Візантійської імперії викорінити єресь при­звели до того, що всі сирійські монофізитські єпископи були зі­брані в Константинополі, знаходились під наглядом і не могли впливати на духовне життя сирійських християн. Однак у 541 році стався перелом, який урятував Сиро-Яковитську Церкву від повного зникнення. Аль-Гаріс ібн Джабала, який був правите­лем одного з арабських племен, сповідував монофізитське хрис­тиянство і виступав союзником Візантії у боротьбі проти персів, звернувся до Константинополя з проханням висвятити для його народу двох єпископів. Одним серед єпископів, яких у 541 ро­ці висвятили на його прохання, був Яків Барадей, відомий своїм строгим аскетичним життям та високою вченістю. Яків Барадей був монофізитом, і всі 37 років свого єпископського служіння він присвятив активному поширенню монофізитства. Він об'їздив неймовірно великі простори, висвячував священиків і єписко­пів. Тогочасні документи розповідають, що він висвятив близь­ко сто тисяч священиків і 89 єпископів. Навіть, якщо ці цифри й дуже перебільшені, то Яків Барадей зробив для відродження сирійського монофізитства дуже багато, хоч і Патріархом він ніколи не став. Його слушно вважають засновником Сиро-Яко- витської Церкви. І навіть назва Церкви, яка хоч і є неофіційною, втім якнайкраще дозволяє її чітко ідентифікувати, містить у со­бі його ім'я, тобто Яковитською цю Церкву називають у честь Якова Барадея.

В історії Сиро-Яковитської Церкви були найрізноманітніші сторінки, які обумовлювались історичними та політичними об­ставинами. В часи існування Візантійської імперії Сиро-Яковит- ська Церква була виразником національно-визвольної бороть­би сирійців проти влади греків. Відповідно, монофізити отриму- вали підтримку народу, але зазнавали утисків від влади. Через урядові утиски монофізити поширювалися у східному напрямку. В результаті вони розвинулись у Персії. Через складні відносини Візантійської та Перської імперій сиро-яковитський Патріарх не мав можливості в повному обсязі здійснювати управління свої­ми єпархіями в Персії. В наслідок цього, у 629 році в Месопотамії був скликаний Собор, учасники якого обрали одного з єрархів фактичним главою Сиро-Яковитської Церкви на теренах, які не входили до складу Візантійської імперії. Цей єрарх отримав ти­тул «Великий митрополит» або «Католикос». Таке рішення під­тримав сиро-яковитський Патріарх Атаназій. Оскільки титул «Католикос» викликав плутанину, бо аналогічним титулом по­слуговувалися й глави інших Церков Перської імперії, сиро-яко- вити свого Великого митрополита почали іменувати титулом мафріан. Осідком мафріана у 991 році стало місто Тикрит. В 1112 році мафріан переїхав до міста Мосул в сучасному Іраку, а в 1156 році Мосул став постійною і офіційною резиденцією мафріана. Мосульський мафріат включав двадцять єпархій. Він проіснував до 1860 року, коли Патріарх отримав можливість здійснювати управління всією Церквою, і мафріат став непотрібним.

У ХІІ столітті, коли Сиро-Яковитська Церква досягла свого найбільшого розвитку, до її складу входили 20 митрополій і по­над 100 єпархій. В період монгольських завоювань, сиро-якови- ти зазнали величезних переслідувань, пік яких припав на 1393­1404 роки, тобто період правління Тамерлана. У XVI столітті в Сиро-Яковитській Церкві залишилось тільки 20 єпархій. Почи­наючи з 1293 року сформувалась традиція, відповідно до якої кожен сиро-яковитський Патріарх приймав ім'я Ігнатій, чим підкреслювалась спадкоємність Ігнатія Богоносця.

Церкви з Константинопольським та Антіохійським Патріархата­ми, ця Церква постійно тяжіла до тісного контакту з Римом. Ре­зультатом цього контакту стала унія частини Сиро-Яковитської Церкви та утворення Сирійської Католицької Церкви.

Отже, Сиро-Яковитська Церква сформувалась як відокрем­лення частини духовенства і вірних Антіохійської Церкви. Офі­ційною причиною відокремлення став богословський спір про природу Христа. Антійохійська Церква основує своє віровиз­нання на постановах Халкедонського Собору, а сиро-яковити ґрунтують свою віру на монофізитській єресі. Однак, основною причиною розколу стала політика: сирійці прагнули підкресли­ти свою національну відмінність від греків, а догматичний спір дав їм ідейне підґрунтя для цього. Сьогодні Сиро-Яковитська Церква є носієм сирійської літургійної традиції серед східних не-ортодоксальних Церков, які не прийняли постанов Халке- донського Собору.

• СИРО-МАЛАНКАРСЬКА ЦЕРКВА

Духовно спорідненою зі Сиро-Яковитською Церквою є Си- ро-Маланкарська Церква в Індії. У XVII столітті християни Індії уклали унію з Католицькою Церквою. Так виникла Сиро-Мала- барська Католицька Церква, яка сьогодні є однією з найбільших християнських Церков Індії. У 1653 році група християн цієї Церкви відділилася від неї і висловила свій протест проти унії. До укладення унії індійські християни належали до Церкви Схо­ду і дотримувались східно-сирійського обряду.

• СИРО-МАЛАНКАРСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ЦЕРКВА

У 1672 році в Сиро-Маланкарській Церкві відбувся розкол.

• МАЛАНКАРСЬКА ЦЕРКВА МАР ТОМИ

В період британської колонізації Індії на субконтиненті ак­тивно діяли англіканські місіонери. Серед духовенства Сиро- Маланкарської Церкви з’являлися симпатики англіканства. Це виразилось у розколі середини ХІХ століття. Протестантські на­строї, принесені до Індії Англіканською Церквою, спричинили в Сиро-Маланкарській Церкві заклики до реформ. Лідером реформ став професор сирійської мови Коттаямської семінарії Авраам Малпан, який переклав літургію мовою малаялам, якою розмов­ляють у Кералі, але при цьому суттєво її деформував, викинув­ши з літургії її суттєві частини. Авраам Малпан і його однодумці були відлучені від Церкви. У той час Патріарх Сиро-Яковитської Церкви висвятив єпископа Мар Атаназія Матея і дав йому титул митрополита Маланкарського. Мар Атаназій Матей був племін­ником Авраама Малпана і прихильником його ідей. Прибувши до Індії у 1843 році, Мар Атаназій Матей почав активне поши­рення протестантських ідей. Так, в Сиро-Маланкарській Церкві з’явилися два митрополити, а Церква розділилася на дві партії: одна підтримувала традиційний устрій, а інша схилялася до ре­форм. Врешті, ці розбіжності у поглядах призвели до розколу Церкви на традиційну Сиро-Маланкарську Церкву і англікані- зовану Маланкарську Церкву Мар Томи. Сьогодні Маланкарська Церква Мар Томи має чотири єпархії, і близько 200 тисяч вірних.

• СИРО-МАЛАНКАРСЬКА ЦЕРКВА ХХ СТ

Перша половина ХХ століття відзначилась в історії Сиро-Ма- ланкарської Церкви ще одним розколом. На початку століття в цій Церкві з’явились прагнення до автокефалії (самоправнос­ті). Єрархія звернулась до Патріарха Сиро-Яковитської Церкви, структурною одиницею якої була Сиро-Маланкарська Церква, з проханням надати їм автокефалію та призначити Католикоса. Патріарх Ігнатій Абдул Масих II відмовив маланкарцям у цьому проханні. У 1905 році турецький уряд усунув Ігнатія Абдула Ма­сиха II, а на його місце був обраний Ігнатій Абдаллаг II, який ви­рішив навести лад в Сиро-Маланкарській Церкві. З цією ціллю він у 1912 році прибув до Індії, де вимагав від єпископів повного послуху. Такий тиск ще гостріше налаштував автокефалістів. Во­ни знову звернулися до усуненого Патріарха Ігнатія Абдула Ма­сиха II, і на цей раз він не відмовив, а дав главі Сиро-Маланкар- ської Церкви титул Католикос Сходу і Митрополит Маланкар- ський. Так, відбувся розкол Сиро-Маланкарської Церкви на дві: одна зберігала підпорядкування Патріарху Сиро-Яковитської Церкви, а інша проголосила автокефалію та мала власного Ка­толикоса. Між обидвома Церквами виникли гострі конфлікти, в результаті яких у 1958 році Вищий Суд Індії ухвалив рішення, що в Індії може діяти тільки автокефальна Церква. На основі судо­вого рішення дві Церкви злились воєдино. Хоч Сиро-Маланкар- ська Церква тепер була незалежною, Патріарх Сиро-Яковитскьої Церкви у 1975 році звільнив Католикоса і призначив іншого. Це породило новий розкол. У 1996 році Вищий Суд Індії виніс рі­шення про те, що Сиро-Маланкарська Церква повинна зберегти єдність, залишатися адміністративно незалежною, але визна­вати духовне верховенство Патріарха Сиро-Яковитської Церкви. Сьогодні Сиро-Маланкарська Церква налічує близько 1,5 міль­йона вірних. Попри всі ці перипетії в Сиро-Маланкарській Церк­ві завжди існувала група духовенства, які прагнули миру і спо­кою у Церкві, та єдину можливість цього осягнути бачили в унії з Католицькою Церквою. У 1926 році ця група вислала до Риму свого представника Мар Іванія, який підписав унію. Так утвори­лась Сиро-Маланкарська Католицька Церква.

Отже, Церква в Індії, яка бере свій початок від апостола То­ми, сьогодні представлена кількома конфесіями та обрядами. Окрім Римо-Католицької Церкви з латинським обрядом, яка сьогодні широко представлена в Індії, на субконтиненті діють Церкви двох обрядів: східно-сирійського та західно-сирійського. Східно-сирійський обряд використовують Сиро-Малабарська Католицька Церква, яка перебуває в унії з Римом, та невелика Індійська Церква Сходу, яка діє як структурна одиниця Ассирій­ської Церкви Сходу. Західно-сирійський обряд використовують Сиро-Малабарська Церква, яка перебуває в духовному зв'язку зі Сиро-Яковитською Церквою, Сиро-Малабарська Незалежна Церква, яка невизнана жодною іншою Церквою світу, Маланкар- ська Церква Мар Томи, яка сповідує англіканське віровчення, та Сиро-Маланкарська Католицька Церква, яка перебуває в єдності з Католицькою Церквою.