6.3. КОНФЕСІЇ БУДДИЗМУ

Інтенсивність дискусій в рамках раннього буддизму при­звели до масштабного розколу, в наслідок якого утворилися два великі напрями: тгеравада і магаяна. Лінією розколу стала проблема консервативності та лібералізму.

• ТГЕРАВАДА

Частина буддійських монахів відстоювали збереження риго­ристичних традицій, опираючись на здобутки ранньої стгаві- равада. Ці монахи сформували напрям під назвою тгеравада. Прийнято вважати, що тгеравада сформувалася після Третього буддійського Собору. Назва «тгеравада» означає «вчення старій­шин». Цією назвою прихильники тгеравади наголошували на своїй старшості. Цей аргумент вони використовували для утвер­дження істинності власного вчення: оскільки тгеравада старша за магаяну, то й більш правдива. Сучасні дослідники, однак, до­водять, що формування тгеравади і магаяни відбувалося в один час. Іншою поширеною назвою тгеравади є гінаяна, що означає «мала колісниця», де слово «мала» окреслює меншість, нижчість, меншовартість. Словом «гінаяна» тгераваду називали представ­ники магаяни, намагаючись ним принизити опонентів. У євро­пейській науці назва «гінаяна» вкоренилася і часто використо­вується як науковий термін без негативного забарвлення. Втім, зважаючи на несприйняття цього слова представниками тгера- вади, його використання видається некоректним. Сьогодні тге- равада поширена на Шрі-Ланці, де до цього напряму буддизму належить близько 70% населення, а також у країнах Південно- Східної Азії, зокрема у Камбоджі, Лаосі, М'янмі, Таїланді та серед національних меншин Малайзії, В'єтнаму, Бангладешу, Півден­но-Західного Китаю.

В основі тгеравади стоїть прагнення зберегти істинне вчен­ня Будди Шакьямуні та традиції ранньої санґги. Тгеравадисти ґрунтують своє віровчення на палійському каноні Трипітаки, нічого до нього не додаючи. Вони вірять, що Будда Шакьямуні був звичайною людиною, яка осягнула стан бодгі, тобто став Буддою. Осягнувши просвітлення, він дарував його людям у сво­їй проповіді. Першими його послідовниками стали п'ять учнів, які перебували з ним і до його просвітлення. Основою пропо­віді Будди є чотири благородні істини, які проголошують на­явність страждання у світі та людському житті, обумовленість страждання, наявність можливості звільнення від страждання та шляхи спасіння. Цей шлях Будда назвав серединним, оскіль­ки він уникає двох крайнощів: відданості насолодам та надмір­ної аскетичності. Осягнувши просвітлення, тобто усвідомивши чотири благородні істини, та відмовившись від ілюзій матері­ального світу, людина звільняється від сансари, тобто кола по­стійних перероджень, регульованих законом карми. Необхід­ною передумовою для звільнення від сансари є усвідомлення нереальності власного ego, тобто теорія анатмана, відповідно до якої душа (в термінології брагманізму: атман) насправді не існує. Це - лишень згусток свідомості, який творить ілюзію влас­ної самості. Звільнившись від сансари, людина осягає нірвану, себто стану абсолютного ніщо, в якому немає ілюзій буття, при­страстей, прив'язаностей і перероджень.

Основним каменем спотикання в буддійських догматичних дискусіях, який врешті призвів до розколу, було вчення тгера- вади про ідеал духовного життя. Для буддистів-тгеравадистів нірвана досяжна тільки для монахів. Тгеравада - це чернеча ре­лігія; в ній мало місця для мирян. Ідеалом духовного зростання є аргат, тобто монах, який осягнув стан бодгі, позбувся всіх при­страстей і прив’язаностей, повністю опанував над своєю волею, став досконалим та подолав сансару. Важливим аспектом цього вчення є те, що аргатом може стати лише монах, який повністю відрікся від світу, а шляхом осягнення аргатства є складні меди­тативні вправи, строгі самообмеження тощо.

Оскільки ані Будда, ані аргати не спричиняються до спасіння інших нічим, окрім проповіді та власного прикладу, вони не ста­ють об’єктами культового поклоніння. Будда відійшов у нірвану, тобто в абсолютне ніщо, небуття. Його більше немає у світі сан- сари, і він не може нічим допомогти людям. Тепер найбільшим середником спасіння є Дгарма, тобто вчення Будди, записане у Трипітаці. Те саме стосується аргатів: після відходу у нірвану, їх більше немає, і вони не можуть нічим допомогти. Лише пам’ять про них і про їхній духовний подвиг може стати для інших при­кладом для наслідування. Оскільки ані Будда, ані аргати після відходу до нірвани не можуть нічим допомогти, то у тгераваді не розвинувся їхній культ. Немає сенсу їх про щось просити, як­що їх більше немає.

Важливе місце у тгераваді займає дискусія про природу дгарм. Ця дискусія велася ще в ранньому буддизмі. І вже у ранньому буддизмі сформувалася низка буддійських шкіл, серед яких дві відіграли особливе значення для становлення буддійської філо­софії.

Отже, однією з основних конфесій буддизму є тгеравада (гінаяна). Представники цього напряму відзначаються стро­гістю поглядів. Для них будда, тобто той, хто осягнув спасіння, відходить у нірвану, тобто розчиняється в ніщо. Він більше не може нікому допомогти, оскільки його вже немає. Єдине, що за­лишається від просвітлених для наступників, це - їхній приклад і повчання. Кожен, наслідуючи Будду і будд, може прийти до спасіння. Перейти до нірвани можуть тільки монахи. Світський праведник може заслужити собі лише щастя в наступному житті народитися монахом.

• МАГАЯНА

Унаслідок дискусій між школами раннього буддизму сформу­валися його основні напрями, виникнення яких характеризує початок зрілого періоду його розвитку. Найбільш поширеним напрямом буддизму є магаяна. Назва «магаяна» означає «ве­лика колісниця», або «великий шлях». Йдеться про шлях осяг­нення стану бодгі та спасіння від страждання. Наголошуючи на тому, що цей шлях великий, магаяністи вказують на те, що ним можуть іти всі: монахи і миряни, чоловіки і жінки, дорослі і молоді. В ранніх магаяністських текстах цей напрям іменувався бодгісатваяною, тобто шляхом бодгісатв, а термін «магаяна» ви­користовувався як звеличувальне окреслення напряму. Термін «магаяна» вперше згадується у Лотосовій сутрі, написаній на межі І-ІІ століть після РХ. Поступово назва «магаяна» витісни­ла назву «бодгісатваяна», хоча саме вчення про бодгісатв наза­вжди залишилося визначальною ознакою магаяни. Походження магаяни залишається дискусійним питання серед дослідни­ків буддизму та є предметом декількох теорій. Відповідно до «мирянської теорії» походження магаяни, вперше висловлена польсько-французьким дослідником Жаном Пшилускі, імпуль­сом для формування магаяни стали мирянські рухи в буддиз­мі.

Вчення магаяни викладене у величезному ряді праць. Їхньою основою є палійський канон, однак магаяністи додають до ньо­го й численні сутри, написані після укладення палійського кано­ну. Канон магаяни не стабільний: різні школи магаяни вносять у нього свої особливості, додаючи до нього власні сутри, або відмовляючись визначати якісь із існуючих. Оскільки централь­ним поняттям магаяни є трансцендентна мудрість (праджня параміта), то й сутри, якими магаянсти наповнювали свій ка­нон, називають праджняпарамітськими. Основною темою цих сутр є вища мудрість, дарована Буддою. Вони були написані в період І-ІІІ століть після РХ. Найдавнішою з циклу праджняпа- рамітських сутр є Аштасагасріка-праджняпараміта-сутра (Сутра про досконалу мудрість у восьми тисячах стихів), яка виникла у І столітті і зберегла величезний плив на всі школи магаяни різ­них часів, про що свідчить той факт, що ця сутра була перекладе­на монгольською на межі XVII-XVIII століть. Наступні два тексти праджняпарамітського циклу виникли між 150 та 200 роками: Ваджраччгедіка-праджняпараміта-сутра (Сутра Алмазного гро­мовика досконалої мудрості, або Алмазна сутра) та Саддгарма- пундаріка-сутра (Сутра про квітку лотоса дивовижної Дгарми, або Лотосова сутра). До найвідоміших текстів магаяни нале­жить також Праджняпараміта-грідая-сутра (Сутра серця доско­налої мудрості, або Сутра серця). Окрім перелічених, мислителі магаяни сформували й деякі інші сутри. Автором усіх них тради­ційно вважається сам Будда. На питання про те, чому вони не бу­ли відомі досі, а з'явилися аж через півтисячоліття після Будди, магаяністи відповідають, що вчення, яке міститься у праджня- парамітських сутрах, занадто складні, щоби їх можна було від­крити ранній санґзі. Тому Будда заховав їх, допоки буддисти не дозріли до того, щоби ці сутри адекватно розтлумачити. Ця від­повідь ґрунтується на принципі упая-каушалья, проповідниць­кої второпності, відповідно до якого Будда пристосовував своє вчення до інтелектуального та духовного рівня своїх слухачів. Він ніколи не проповідував те, що слухачі неспроможні сприйня­ти, поступово готуючи їх до повноти істини.

В центрі доктрини магаяни стоїть переконання, що прагнен­ня просвітлення та індивідуального спасіння є надто вузькою та егоїстичною ціллю. Кожен покликаний осягнути спасіння від страждань і перероджень у колі сансари, однак, на переконан­ня магаяністів, важко назвати справжньою святістю прагнення власного спасіння, при якому ігноруються ближні. Людина, спо­внена добром і любов'ю, не зможе насолоджуватися виходом із сансари, знаючи, що її рідні, близькі, друзі і просто інші люди залишилися у світі страждань. Магаяністи звертали увагу, що Будда, осягнувши бодгі, не відійшов у нірвану відразу ж; він за­лишився посеред людей, і проповідував іншим чотири благо­родні істини, щоби всі могли осягнути спасіння. Для праведника немає чужих; він однаково переймається долею кожної людини і прагне, щоби всі звільнилися від страждання. Якщо у тгераваді ідеалом і ціллю духовного життя вважалося стати аргатом, тоб­то осягнути стан бодгі та особисто звільнитися від страждань, то в магаяні кінцевою точкою духовного зростання є осягнути стан бодгісатви. Поняття бодгісатви є центральним у доктрині магаяни. В ранній магаяні бодгісатвою називали кожного буд­диста, оскільки він став на шлях осягнення бодгі. З плином часу бодгісатвою почали називати того, хто досяг просвітлення, од­нак вирішив не виходити у нірвану, а залишитися на різних рів­нях світу, щоби допомагати іншим осягати спасіння. При цьому, бодгісатву впізнають за шістьма досконалостями (параміта): досконалість дару (дана-параміта), досконалість дотримання обітниць (шіла-параміта), досконалість терпіння (кшанті-параіта), досконалість ретельності (вир'я-параміта), досконалість споглядання (дх'яна-параміта), досконалість мудрості (праджня-параміта).

Буддисти розвинули величний культ бодгісатв, яких налічу­ють дуже багато. Серед них виділяють вісім великих бодгісатв:

Бодгісатва Манджушрі вважається «бодгісатвою мудрості», оскільки він допомагає людям осягнути вищу мудрість про­світлення. Невігластво в буддизмі вважається одним із най­важчих гріхів, тому роль Манджушрі цінується особливо ви­соко. В різних буддійських народів він отримував деякі додат­кові функції. Так, буддисти Калмикії вважають його творцем Землі і зображають його у вигляді черепахи, яка носить землю як панцир; коли черепаха рухається, відбувається землетрус. У Китаї імператорів династії Цін вважали інкарнацією Ман- джушрі. Він також вважається небесним архітектором, який будує істинний храм. У традиції магаяни вкоренилося повір'я, що Будду Шакьямуні постійно супроводжують три охоронці, які втілюють мудрість, мужність і співчутливість. Манджушрі є втіленням мудрості.

Уособленням мужності вважається бодгісатва Ваджрапані, який захищає всіх, хто став на шлях осягнення бодгі, від атак людей і демонів. Ваджрапані вважається опікуном і покрови­телем китайського монастиря Шаолінь. За легендою, один із монахів Шаоліня, молячись до Ваджарапані, отримав дар бо­йових мистецтв; відтоді бойові мистецтва належать до пра­вил монастиря.

Персоніфікацією співчутливості є бодгісатва Авілокітешвара- Падмапані. Його інкарнацією вважається тибетський Далай- Лама.

До вісімки основних входить також бодгісатва Майтрея, який є уособленням доброти. Буддійські тексти присвячують ба­гато уваги його особі. Майтрея прийде на допомогу людству тоді, коли серед людей залишиться мало послідовників Буд­ди. Тоді він проповідуватиме і принесе спасіння людям. Його місія - месіанська, а ім'я та історія культу вказує на тісний зв'язок з культом Мітри. Ці відомості наштовхнули творців теософських доктрин включити Майтрею у свої вчення.

Бодгісатва Кшитіґарбга постановив рятувати людей від пек­ла. Він наповнив своїм тілом найнижчі яруси пекла, щоби там не залишилося місця більше для інших.

Бодгісатва Нірванавіскамбін супроводжує людей до нірвани.

Бодгісатва Акашаґарбга вважається уособленням Дгарми. Він наповнює собою весь простір, щоби Закон Будди був присут­ній повсюди і в усіх людях.

Бодгісатва Самантабгадра є уособленням найвищої доброти і співчутливості.

Перед буддистами постало питання про спасіння самих бод- гісатв: якщо бодгісатва постановляє не виходити в нірвану, тоб­то не переходити останню межу спасіння, допоки не приведе до спасіння усіх (людей, богів, демонів, духів), то чи не означає це, що бодгісатва ніколи не увійде в нірвану? Відповіддю стало ствердження абсолютного спасіння всіх: магаяністи вважають, що рано чи пізно всі, без винятку, осягнуть стан бодгі, і вийдуть із кола сансари. Тоді й бодгісатви зможуть переступити останній поріг буття.

В магаяні сформувалося переконання, що для досягнення ста­ну бодгісатви, потрібно виробити в собі дві риси:

Праджня (трансцендентна мудрість) була буддійським ідеа­лом від початку існування цієї релігії. Просвітлення докорін­но пов'язане з мудрістю. Однак йдеться не про мудрість в сенсі знань, або аналітичних здібностей, чи навіть життєвого досві­ду. Праджня - це мудрість вищого рівня, яка полягає у відмові від категоріального мислення. Вона осягається не навчанням, а інтуїтивно, тобто внаслідок духовних вправ. Ця мудрість по­лягає у відмові від поняттєвого міркування та розчинення ро­зуму в мисленнєвому ніщо.

Однак осягнення мудрості, яка приносить стан бодгі, недо­статнє для бодгісатви. Він повинен наповнитись відчуттям співчутливості і любові до всіх, тобто осягнути каруну (спів­чутливість). Осягнення мудрості не матиме жодного значен­ня, якщо вона не використовуватиметься для спасіння люд­ства. Бодгісатва є ідеалом втілення цих двох чеснот. Він осягає найвищу мудрість, отримуючи просвітлення та глибоке ро­зуміння чотирьох благородних істин. Однак цю мудрість він використовує не для власного спасіння, а для спасіння усього сущого, не користаючи з власних досягнень для особистого виходу з кола сансари.

Бодгісатви в магаяні оточені величавим культом, ціль якого не тільки прославити великих духовних достойників, а зробити учасників культу співучасниками їхніх заслуг. Якщо в тгераваді осягнення просвітлення можливе виключно внаслідок власних зусиль, то у магаяні існує й інший, простіший шлях: молільник, який вшановує бодгісатву, може удостоїтись його ласки і отрима­ти полегшення на шляху до нірвани з духовної скарбниці бодгі­сатви. Бодгісатви створюють свої світи, які називають «чистими землями». Внаслідок палких молитов до бодгісатв, молільник, навіть без медитацій та духовних вправ, може після смерті бути поселеним у «чистих землях» того бодгісатви, до якого молився за життя. В «чистих землях» він матиме всі умови для осягнен­ня нірвани; там не буде нічого, що викликатиме пристрасть і відволікатиме від духовного удосконалення. Ця догма магаяни спрощує духовне життя буддистів: не обов’язковими є аскеза і медитація, можна молитися, а бодгісатва прийде на допомогу. В магаяні людина не самотня на своєму духовному шляху; вона має помічників, керованих любов’ю.

Особливе місце в магаяні займає вчення про Тіло Будди (Три- кая). Ранні буддійські, особливо тгеравадські, тексти розпо­відали про Будду, як про людину, яка досягнула просвітлення. Таке вчення не могло задовольнити всіх, оскільки в ньому не чітко простежувалась ідея Абсолюту та особового Бога. Духов­на інтуїція, яка завжди шукає живого спілкування з Богом, про- явила себе в магаяні, в якій Будду почали сприймати не тільки як просвітлену людину, а передовсім як особовий Абсолют. Ця інтуїція виразилась у вченні про Тіло Будди. Магаяністи почи­нають міркування про Будду не з його земної іпостасі, а з по­рівняння з надкосмічним Абсолютом. Вони виділяють у Будди три тіла:

Першим Тілом Будди є Дгармакая (Тіло Дгарми), себто все- загальна та всеохопна іпостась буття, яка ототожнюється з Дгармою. Для магаяністів Будда - не людина, а вища сутність Абсолюту, яка охоплює нірвану, а в людській свідомості вира­жається як сансара. Дгармакая - це Єдність, яка включає в се­бе все суще; це - самість Будди, його сутність, яка є повністю протилежною до фізичної оболонки. Саме Дгармакая є справ­жнім Буддою, його сутністю. Все інше - це лише його виражен­ня. Бодгі, відповідно, сприймається, як осягнення свідомістю Дгармакаї. Тепер нірвана більше не сприймається, як щось без­особове і абсолютно неокреслене; вона в рамках цього вчення сприймається, як особа, з якою можна спілкуватися в молитві, і яка може проявити свою милість. Усі нижчі від Дгармакаї ета­пи буття є лише його вираженнями, схожими до еманацій.

Друге Тіло Будди - Самбгоґакая - це прояв Будди у вищих сві­тах. Усі бодгісатви та божества небес є по суті не окремими сутностями, а еманаціями Будди. Він сходить до цих світів для того, щоби там проповідувати Дгарму і дарувати спасіння всім етапам буття.

Третім тілом Будди є Нірманакая (або тибетською: Тулку). Це - земне тіло Шакьямуні, в якому він народився і прожив до свого виходу в нірвану. Магаяністи вважають, що Будда був просвітленим уже до свого народження, а народився і прожив земне життя тільки для того, щоби й іншим дарувати можли­вість спасіння від сансари.

Ще одним важливим елементом доктрини магаяни є вчення про Природу Будди. Відповідно до цього вчення, у світі немає нічого іншого, окрім Будди, а сам Будда сприймався, як спокон­вічно пробуджена природа свідомості. Все суще містить в собі Природу Будди, тобто фактично є Буддою, чи точніше: Дгарма- каєю, істинним Тілом Будди. Однак деякі елементи Дгармакаї відійшли від Будди, сформувавши у своїй ілюзії власні іпостасі. Тепер завданням усіх є повернення до повноти Будди.

Магаяна - дуже неоднорідний релігійний напрям. Вона розді­лилася на численні школи і секти, які відрізняються між собою за вченням. Тому виділити спільні доктринальні елементи на­прочуд важко. Вище згадані догми присутні майже в усіх школах і сектах магаяни, однак отримують у них неоднакове трактуван­ня. Серед мислителів магаяни тривали філософські дискусії про природу дгарм. Загальним переконанням магаяністів була тео­рія нереальності дгарм та їхньої взаємообумовленості. Дгарми не існують реально; вони є лишень плодом ілюзії, тобто наявні тільки у людській свідомості. Втім звільнитися від них геть не легко, оскільки вони себе взаємно обумовлюють. Кожна дгар- ма видається реальною тільки з перспективи іншої дгарми, яка також видається реальною з перспективи ще іншої. Так дгарми обумовлюють одна одну. Непросвітленій свідомості дгарми ви­даються реальними.

Отже, найбільшим напрямом буддизму є магаяна. Її представ­ники вважають, що Будда і будди не залишили цей світ, а, навіть отримавши можливість відійти у нірвану, залишилися у світі з любові до людей. Таких людей магаяністи називають бодгісат- вами. Вони залишилися у світі та відклали свою паранірвану, допоки всі живі істоти не осягнуть просвітлення і не зможуть вийти з кола сансари.

• ВАДЖРАЯНА

Багатогранний розвиток буддизму, його поширення в різних країнах Азії та жваві доктринальні дискусії сформували численні напрями, між якими часто зустрічаються більше розбіжностей, аніж спільних рис. Серед таких напрямів особливо розвинулася ваджраяна (алмазна колісниця), яка, поряд із тгеравадою та за­гаяною, стала третьою вагомою конфесією буддизму. Алмазна колісниця перейняла багато елементів віровчення від тгерава- ди та магаяни, однак сформувала й власні особливості, непри­таманні іншим буддійським деномінаціям. Ваджраяна сформу­валася у IV столітті в Індії та перенеслася до Тибету, Монголії та інших країн. Основною ідеєю ваджраяни є віра в силу духовних учителів. Якщо в тгераваді буддист повинен сам осягати спасін­ня, керуючись прикладом Будди, а в магаяні він може скориста­тися милістю бодгісатв, то у ваджраяні на допомогу буддисту приходять учителі, під керівництвом яких буддист може осягати спасіння, затрачаючи значно легші зусилля. Ваджраяна увібрала в себе численні практики небуддійських релігій, наприклад, ін­дуську йогу. Терміни «ваджраяна» та «алмазна колісниця» вико­ристовують як синоніми до терміну «ламаїм», оскільки основою ламаїзму є віра в надзвичайну силу духовних провідників - лам. Проте будь-яка чітка термінологія непридатна для буддизму, позаяк численні взаємовпливи шкіл дають підстави одночасно обґрунтовувати найрізноманітніші теорії походження різних конфесій. Сьогодні ваджраяна найбільше виражена у тибетсько­му та монгольському буддизмі, хоч ці напрями увібрали в себе елементи й інших шкіл і сект.

Тибет сьогодні є в більшості традиційно буддійським. Буд­дизм потрапив до Тибету в період найвищого розквіту цієї дер­жави. В УІІ-ІХ століттях Тибет відігравав провідну роль у по­літиці Центральної Азії. В час правління царя Сонгцена Ґампо (617-650), Тибет досягнув такого рівня розвитку, що Китай та Непал, сусіди Тибету, в яких у той час уже поширився буддизм, прагнули нав'язати добросусідські дипломатичні відносини з Тибетом. Задля укладення дружби, правителі цих держав одру­жили своїх дочок з Сонгценом Ґампо. Дві дружини тибетського царя принесли зі собою буддизм, який відтоді почав інтенсив­но поширюватися в Тибеті. Судячи із текстів, які в той час по­ширювалися в Тибеті, там вкоренився індійський буддизм, а не китайський. До цього домінуючою релігією Тибету був бон. Під кінець ІХ століття Тибет переживав внутрішню політич­ну кризу, яка виразилась у спробах викорінення буддизму та повернення до традиційного бон. Тибет розпався на невеликі царства. В середині ХІ століття індійський буддійський монах Атіша Діпанкара Шріджняна розпочав в Тибеті місійну роботу, яка мала величезний успіх та сприяла відновленню буддизму після гонінь. У ХІІІ столітті Тибет ввійшов у союз із Монголією. В 1247 році монгольський князь Годан надав автономну вла­ду над Тибетом настоятелю буддійської школи сякья. Згодом монгольський хан Губілай, засновник династії Юань, під владу якої входив також Китай, призначив настоятеля сакьї Пагба- ламу своїм духівником та монархом Тибету. Так в Тибеті вини­кла теократична монархія. В 1368 році династія Юань у Китаї втратила владу, а Тибет отримав незалежність, зберігаючи теократичну монархію. На початку XV століття в тибетському буддизмі сформувалася школа гелгулпа, засновником якої став Цонкапа. У 1578 році монгольський правитель Алтин-хан від­новив єдність Монголії та Тибету, і автономним правителем Тибету призначив третього керівника гелгулпи Сонама Гьяцо, якому дарував титул Далай-лама. Його наступники утверджу­вали свою владу в Тибеті, а Далай-лама V став повноправним монархом, витіснивши світську аристократію. Вся подальша історія Тибету - це боротьба тибетського народу за незалеж­ність від сусідніх Китаю та Монголії. Останнє проголошення незалежності відбулося у 1913 році за правління Далай-ла­ми ХІІІ. А вже в 1951 році Тибет став національним округом в межах Китаю. Сучасний Далай-лама XIV був вимушений емігру­вати з Тибету, і сьогодні проживає в Індії.

У центрі тибетського буддизму стоїть постать духовного на­ставника - лами. Лама - це священнослужитель, переважно монах, який осягнув стан духовного пробудження і може інших вести до спасіння. Тибетські лами співзвучні з індійськими гу­ру, які також є духовними провідниками. Оскільки основним за­вданням лами є духовне провідництво, то він повинен володіти необхідними для цього характеристиками: добре знати буддій­ську доктрину, бути моральним взірцем, володіти любов'ю та співчуттям до своїх учнів. Сьогодні ваджраяна є домінуючою релігією в Тибеті, її сповідують % населення Королівства Бутан, 11% населення Федеративної Демократичної Республіки Непал, 53% населення Монголії; вона поширена в російських республі­ках Бурятії, Калмикії та Туві.

• ДЗЕН-БУДДИЗМ

Буддизм інтенсивно поширювався по всьому Далекому Сході. В кожній із країн свого поширення буддизм приймав елементи місцевої культури. Близько 475 року буддійський монах, якого санскритом називають Бодгідгарма, китайською - Путідамо, а японською - Дарума, почав буддійську місію в Китаї. Перебрав­шись до Китаю, Бодгідгарма поселився в монастирі Шаолінь, який і досі є найбільшим і найвідомішим буддійським монасти­рем Китаю. Місія увінчалася успіхом:

буддизм Бодгідгарми поширився в Китаї, в якому він утвер­дився у століттях, увібравши в себе даоські впливи, і де його називають чань-буддизмом, в Японії, де він поширився у ХІІ столітті, виразився як магаян- ська школа, увібравши місцеві традиції, і отримав назву дзен- буддизму,

в Кореї, де його звуть сон-буддизмом,

у В'єтнамі, де він отримав назву тгієн-буддизм.

Китайський чань-буддизм сформувався у VI столітті, проте невдовзі розпався на північний та південний напрями. Оскіль­ки до євро-американської науки цей напрям буддизму став ві­домим завдяки роботам японських авторів, то сьогодні його в більшості називають японською назвою «дзен».

В основі дзен-буддизму стоїть переконання, що світ є повною ілюзією, від якої потрібно звільнитися. Шляхом звільнення від ілюзії світу є медитація, яка є головною духовною практикою дзен-буддистів. Завдяки медитації людина може осягнути істи­ну, яка полягає в ілюзорності світу та в тому, що його справж­ньою сутністю є ніщо, тобто природа Будди. Дзен-буддисти від­мовилися від магаяністської теорії про Тіло Будди. Будда не охо­плює нірвану і не наповнює собою світи; він є в серцях людей. Тому істину потрібно шукати не поза людиною, а в ній самій. Все, що породжується мисленням, є ілюзією. Найбільшою серед ілю­зій є протилежності. Насправді, у світі немає протилежностей; вони є лише плодом викривленого спекулятивного розуму, який розрізняє між істиною і хибою, добром і злом, життям і смертю, знанням і незнанням, а головне між: сансарою і нірваною. Шля­хом медитацій свідомість звільняється від мисленнєвих кате­горій, і піднімається до вищого рівня, на якому протилежності сходяться у всеохопну єдність. Дзен-буддисти не дотримуються строгої аскези, оскільки вона позбавлена сенсу. Просвітлення осягається медитацією, а не самовиснаженням. Також вони уни­кають надмірних тілесних задоволень, оскільки задоволення скеровані не до основної цілі - просвітлення, а до примноження ілюзій.

Позаяк дзен-буддисти намагаються звільнитися від будь- яких проявів спекулятивного мислення, то вони стараються не використовувати поняттєво-категоріальний апарат. Внаслідок цього в дзен не сформувалася доктринальна тяглість: за відсут­ності дефінітивних понять неможливе формування концептів, які вчитель може передавати учням. Немає віровчення, немає догм, немає священних писань, немає богословського навчання. Все, що більш досвідчені монахи можуть передати своїм моло­дим послідовникам, - це власний досвід медитації. Опанувавши основи медитації, монах і сам зможе осягнути просвітлення, в якому йому відкриється істина ніщо. Так дзен-буддизм перетво­рився в містичний напрям, в центрі якого безпосереднє просвіт­лення, в обхід писанням і обрядам. Один із провідників дзену, Хуейнен, визначав дзен як прозріння у пізнанні власної сутності. Дзен-буддисти вважають, що страждання, народження і смерть породжуються трьома отрутами розуму:

незнання власної природи, яке породжує помилки, невігла­ство, байдужість;

відраза, яка породжує ненависть, гнів, ворожість;

прагнення або прив’язаність, скерована до існування або неіс- нування, мислення, нірвани, бажань, світу, власного Я.

В епістемологічній царині дзен-буддизму панує повна мов­чанка. Послідовники цього напряму не визнають жодних свя­щенних писань та відмовляються від догматичних розмірко­вувань. Схожа ситуація панує також в етиці. Дзен-буддисти не сформували жодних етичних принципів, заповідей, або заборон. Вони проповідують загальні тези Будди та магаяни, відповідно до яких ідеалом святості є любов і співчуття до інших. Це - вся етика дзену. Якщо людина сповниться любов’ю і співчуттям, то­ді вона підніметься понад усі моральні прогріхи. Етика для дзен- буддистів є не шляхом до просвітлення, а його наслідком. Якщо внаслідок просвітлення людина сповнена любов’ю і співчуттям, тоді всі її вчинки будуть добрими і милосердними. Усвідомив­ши, що все суще є тільки ілюзією, в людини не з’являться при­страсті. Важливе місце в дзен-буддизмі займають медитативні практики. Йдеться не тільки про строгі традиційні медитації. Вчителі дзену навчають, що об’єктом медитації може бути будь- що, якщо воно сприймається як процес, без огляду на ціль. Вони вчать: коли миєш посуд, мий його не для того, щоби робити його чистим, а просто мий; коли йдеш, не думай про те, куди йдеш, а просто йди; коли їж, не думай про насиченість, а просто їж. Предметом медитації можуть бути звуки і тиша, рух і спокій, за­питання і твердження. Оскільки медитативна діяльність, тобто будь-яка діяльність, яка стає предметом медитації, вимагає зо­середженості та виваженості, дзен-медитація дала поштовх для формування специфічних видів японського мистецтва: чайна церемонія, екібана, живопис, театр масок, каліграфія і навіть бо­йові мистецтва. В рамках дзен-буддизму сформувалися бойові мистецтва кендо (фехтування бамбуковими палицями), карате, дзюдо, джиу-джитсу та інші. Суттю цих практик є вміння стри­мувати агресію. Чи не найпоширенішим предметом дзенівської медитації є коани, тобто абсурдні фрази, завданням яких є зруй­нувати логічні мисленнєві зв'язки.

• ГРЕКО-БУДДИЗМ

Як це не дивно, але буддійська релігія і грецька культура ма­ли одна на одну неабиякий вплив. Одним із результатів синтезу грецької культури і буддійської релігії називається греко-буд- дизмом. Після завоювання Персії, Олександр ІІІ Македонський з армією пройшов далі, аж до Індії. Так відбулася зустріч двох різних, але однаково високорозвинених культур. Після смер­ті Олександра його імперія розділилась. Східна її частина, яка розпростерлась від Сирії аж до Індії, потрапила під владу Се- левкидів. Гігантські розміри Держави Селевкидів спричинюва­ли слабкість в її адмініструванні. Врешті, у східних провінціях почались повстання, внаслідок яких утворились специфічні державні утворення. Зокрема у 250-125 роках до РХ існувало Греко-Бактрійське царство, яке у 125 році до РХ розділилося на Індо-Грецьке та Кушанське царства. Культура цих держав була унікальним синтезом грецьких, індійських та перських досяг­нень. Із утвердженням в Індії влади династії Маур'їв, її засно­вник Чандрагупта, який у 322 році до РХ зійшов на трон, повер­нув індійські землі з-під грецької окупації. Маур'ї підтримували добрі відносини зі Селевкидами, що спричинювало також тісні культурні контакти. При дворі Чандрагупти з'являлись грець­кі мандрівники і філософи. З них найбільший слід в історії за­лишив Меґастен, який подорожував Індією, якийсь час мешкав при дворі Чандрагупти та описав індійську культуру грецькою мовою. Ашока, перший серед індійських імператорів, який при­йняв буддизм, приклав величезні зусилля для його поширення. Він розсилав буддійських місіонерів не тільки в усі куточки Ін­дії, а й далеко за її межі. Буддійські монахи потрапляли аж до Греції. В одному з наскальних едиктів Ашока хвалився успіха­ми буддійських місіонерів у Греції: «Відтепер перемогу дгарми (місіонерські успіхи буддизму) Деванампія (одне з імен Ашоки) вважає найбільшою перемогою. Вона була отримана всередині, на кордонах і навіть на відстані шістсот йоджан (одиниця вимі­рювання довжини у Стародавній Індії, значення якої невідоме, і за різними версіями вона сягала від 1,6 до 8 кілометрів), де пра­вить грецький цар Антіох (династія Селевкидів), і далі, де прав­лять чотири царі, а саме Птолемей, Антигон, Маг і Олександр». Деякі наскальні едикти Ашоки написані грецькою мовою.

Після падіння династії Маур'їв становище буддистів в Індії змінилося. Новий імператор Пушьямітра Шунга був ревним ін­дусом, і розпочав переслідування буддистів: закривав буддійські монастирі, вбивав монахів тощо. Переслідування спричинили еміграцію буддистів до Індо-Грецького царства, в якому буддис­ти масово опинилися в грецькому культурному середовищі. Ця країна відзначалася величезною релігійною терпимістю. Буд­дійські ступи, грецькі та індуські храми нерідко розміщувались поряд. На монетах з'являлися надписи грецькою та індійськими мовами, а царів зображали зі слоном - символом Будди. Цар Ме­нандр І, як свідчать давні аннали, під кінець життя став буддій­ським монахом.

Греко-буддизм, який став наслідком зустрічі буддизму з грець­кою культурою, не привніс суттєвих змін у буддійське віровчен­ня. Він не був конфесією, а радше віянням у буддійській культурі. Греко-буддизм поширився в основному серед буддистів магаяни, привносячи у нього не нові елементи віровчення, а культурні особливості. Найбільш яскравим плодом греко-буддизму стали антропоморфні зображення Будди. Будда заповідав не зображати його після паранірвани. Ці застереження пов'язані з тим, що тіло є тільки примарою, а після осягнення нірвани Будда був повніс­тю вільний від своїх ілюзій тілесності. Для греків, натомість, зо­браження відігравали надзвичайну роль. У скульптурі греки до- сягли такої майстерності та вишуканості, що їх не перевершила жодна інша культура. Відмовитись від тілесних зображень озна­чало відмовитись від власної культурної ідентичності. Буддизм у всі епохи свого існування був дуже лояльним до різних культур, та приймав від них різні елементи. Оскільки в Індо-Грецькому, Кушанському та Селевкидському царствах серед буддистів було багато греків, то й виражали вони свою нову віру у звичних для них культурних формах. Згодом скульптурні зображення Будди поширилися серед буддистів усіх країн їхнього розселення.

Греки зображали Будду по-своєму. На популярних скульпту­рах того часу Будда має більше грецьких рис, аніж індійських. Часто він одягнений у тогу, яку носили грецькі філософи і яка покривала обидва плеча, а не в одяг буддійських монахів, який покривав тільки одне плече. В зображеннях Будди використо­вували контрапост - спосіб зображення руху, який досягається витягністю однієї ноги, на яку припадає основна маса фігури, і специфічним кутом нахилу плечей. На голові Будди з'явилося кучеряве волосся, притаманне середземноморському антропо­логічному типу, та зачіска, яку досі носив Аполлон. Ці зображен­ня з плином часу, особливо коли буддизм поширився у країнах Далекого Сходу, набрали більше східних рис, які привнесли в зображення Будди деякі китайські елементи. З проникненням буддизму до Японії, традиція зображення Будди проникла й туди. Від буддистів скульптуру перейняли навіть синтоїсти. Зо­браження тілесних форм Будди сприяли розвитку вчення про Тіло Будди в магаяні.

Допустивши зображення Будди, буддисти почали зображати й інших релігійних постатей, особливо бодгісатв. Деякі з них отримали грецькі риси. Яскравим прикладом таких метамор­фоз став Геракл. У грецькій міфології Геракл вважався сином Зевса і земної жінки Алкмени. Геракл - герой, прославлений своїми подвигами. Тому його зображали як красивого чоловіка, з вираженими рисами сили і мужності. У Греко-Бактрійському царстві вважали, що Геракл є оборонцем царя Деметрія І. Тут його зображали як сильного і мужнього чоловіка, але з підкрес­ленням його охоронних функцій. Саме таким Геракл увійшов до буддизму. Геракла ототожнили з бодгісатвою Ваджрапані, який був оборонцем Будди. До його священної місії також на­лежало охороняти всіх. Саме він навчив монахів монастиря Ша- олінь бойових мистецтв, і тому вшановується як опікун знавців бою. Ваджрапані зображали поблизу Будди як його особистого охоронця, тобто так само, як у Греко-Бактрійському царстві Ге­ракла зображали біля Деметрія. На більшості зображень Вадж- рапані зберіг грецькі риси. В Японії Ваджрапані отримав ім'я Сюконгосін. Японські буддисти довели до крайності його риси сили і мужності. Сюконгосін став страхітливим мускулистим потворою. Грецькі міфологічні сюжети часто проникали в буд­дійське мистецтво, не змінюючи своїх рис. Атлант, який тримає небо, кентаври тощо зображувались буддистами без пристосу­вання до своєї доктрини.

Отже, зустріч буддизму і грецької культури була плідною для буддистів. Наслідком цієї зустрічі стали антропоморфні зобра­ження Будди та бодгісатв, грецькі мотиви у буддійському мисте­цтві та сприяння формуванню вчення про космічне Тіло Будди. Теренами формування греко-буддизму стало Греко-Бактрійське царство, яке згодом розділилось на Індо-Грецьке та Кушанське царства. Існував і зворотній вплив: буддизм вплинув на форму­вання деяких напрямів грецької філософії і культури.