8.2. ЗАХІДНІ СОБОРИ ПЕРШОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ

В VI столітті важливою площадкою богословських дискусій у Західній Європі стали Собори та Синоди, тобто з'їзди єписко­пів і богословів. Саме вони формували головні тенденції бого­словської думки та виносили кінцеві вердикти у богословських суперечках.

• ВЕСТГОТСЬКІ СОБОРИ

Вестготські Собори відбувались у Вестготському королівстві, тобто в сучасній Іспанії, в період, коли вестготи прийняли хрис­тиянство в аріанському варіанті, перешли до католицизму та формували місцеву Церкву. 18 вестготських Соборів відбулись у Толедо, і вони мали колосальний вплив на формування христи­янського богослов'я. Усі вони були помісними Соборами, тобто Соборами, на яких збиралися єпископи тільки певної терито­рії, і питання, які на них розглядалися, були актуальними саме для цієї території, на відміну від Вселенських Соборів, на які з'їжджалися єпископи з усієї Церкви і вирішували загальноцер- ковні проблеми.

- Перший Толедський Собор відбувався у 397-400 роках, тобто ще до завоювання Піренейського півострова вестготами. Цей Собор осудив єресь Присцілліана (Ргівсіїїіапив, бл. 340­385), який був єпископом Авіли і дотримувався гностицизму Василіда, а також призначив довічне ув’язнення для тих, хто продукує отрути.

- Другий Толедський Собор відбувся у 527 році, коли пів­островом уже володіли вестготи. Цей Собор не ухвалив важливих рішень.

- Третій Толедський Собор 589 року був найважливішим з богословської точки зору. На ньому було ухвалено рішення про перехід вестготів з аріанства до католицизму. Щоби підкреслити своє відречення від аріанства, учасники Собору офіційно підкеслювали віру в те, що Святий Дух походить від Отця і Сина. Так вперше прозвучала догматична формула Ріїіоцие (і Сина). Учасники Собору не внесли її в Символ віри. Це було зроблено аж на Дванадцятому Толедському Соборі.

- Четвертий Толедський Собор відбувся у 633 році, і його очо­лював єпископ Ізидор Севільський. Цей Собор проголосив єдність Церкви і держави, та осудив насильну християнізацію євреїв.

- П’ятий Толедський Собор 636 року і Сьомий Толедський Собор 646 року ухвалили тільки політичні рішення: захист корони від повстань.

- Шостий Толедський Собор 638 року ухвалив рішення про вигнання євреїв з території вестготів.

- Восьмий Толедський Собор 653 року послабив постанови Шостого Толедського Собору, проголосив амністію політич­ним злочинцям, а також ухвалив рішення, відповідно до яко­го королі повинні бути обраними, а не успадковувати свою владу.

- Дев’ятий (655), Десятий (656) і Одинадцятий (675) Толедські Собори важливих рішень не ухвалили.

- Дванадцятий Толедський Собор 681 року вирішував поточні політичні проблеми, але також цей Собор включив формулу Ріїіоцие (і Сина) у Символ віри. Оскільки аріани вважали Сина Божого нижчим від Отця, то учасники Собору цим нововве­денням намагалися продемонструвати рівність Отця і Сина.

- Тринадцятий Толедський Собор 683 року ухвалив низку важливих політичних рішень, які обмежували владу короля, встановлювали часткове верховенство закону і захищали права арештованих.

- Чотирнадцятий Толедський Собор 684 року затвердив рішен­ня Третього Константинопольського Вселенського Собору 681 року.

- П’ятнадцятий Толедський Собор 688 року розглядав тільки політичні питання.

- Шістнадцятий (693) і Сімнадцятий (694) Толедські Собори ухвалили рішення, які обмежували права євреїв.

- Вісімнадцятий Толедський Собор 702 року був єдиним, доку­менти якого не збереглися. Тому його постанови невідомі.

Окрім Толедо, вестготські Собори відбувались і в інших містах Піренейського півострова. У 561 році відбувся перший Синод у місті Брага (сучасна Португалія). Учасники цього Синоду осуди­ли єресь присциліанства, тобто вчення Присцили, який був єпис­копом Авіли, і який вважав, що священики і миряни зобов’язані дотримуватись неймовірно складного аскетизму. Його вчення містило в собі елементи маніхейства. Також Присцила стверджу­вав, що диявол є нестворений, чим проголошував маніхейський дуалізм. Синод засудив погляди Присцили, проголошував, що аскетизм повинен мати розумні рамки, та ствердив, що диявол сотворений Богом, але відвернувся він нього за власною волею. Так, Синод у Бразі видав перше в історії Церкви соборне рішен­ня про диявола. Також Бразький Синод вніс поправки у чин міс­цевої літургії, спричинившись до усталення бразького обряду. Схожими є рішення і Другого Бразького Синоду 572 року. Араб­ське завоювання Іспанії припинило розвиток християнського богослов’я в Іспанії.

• МЕРОВІНГСЬКІ СОБОРИ

В V столітті франки організували власну державність, а в кін­ці століття франкський король Хлодвіґ І з династії Меровінгів охрестився в Католицькій Церкві. Найвірогідніше, що його хре­щення відбулось у 498 році. Відразу ж розпочалося становлення Церкви у Франкському королівстві. Цей процес супроводжував­ся низкою Соборів, у яких брали участь тільки єпископи з терен королівства і ухвалювали рішення, що стосувались володінь франкського короля.

- У 506 році відбувся перший із них - Синод у місті Аґд (Con­cilium Agathense), на який зібрались 35 єпископів з Південної Франції і Провансу. Головною темою Синоду стали методи захисту від аріанства. В той час аріанство процвітало у Вест- готській Іспанії, і єпархії Південної Франції побоювалися про­никнення аріанства до них. Заходами, покликаними захис­тити католицькі єпархії Півдня Франції, були посилення дисципліни і освіти духовенства.

- Серія Соборів відбулись в Орлеані:

- Перший Орлеанський Собор у 511 році,

- Другий Орлеанський Собор у 533 році,

- Третій Орлеанський Собор у 538 році,

- Четвертий Орлеанський Собор у 541 році,

- П'ятий Орлеанський Собор у 549 році,

- Шостий Орлеанський Собор у 621 році.

- Ще три Орлеанські Собори, тобто Сьомий Орлеанський Собор 1020 року, Восьмий 1478 року і Дев'ятий 1510 року, не належать до Меровінгських Соборів. Усі Орлеанські Собори меровінгської епохи розглядали питання викорінення аріан­ства та інших єресей, які проникали на терени Франкського королівства, а також питання організації церковного життя, створення нових єпархій, критерії відбору кандидатів до священства, роль короля у церковних справах тощо.

Окрім Аґдського та Орлеанських, до Меровінгських Соборів на­лежать також інші.

- У 529 році відбувся Синод у місті Оранж, який відіграв важ­ливу роль для католицького віровчення. На цьому Соборі було підтверджене вчення Августина про первородний гріх, який позбавляє людину свобідної волі, а також Августинова концепція благодаті. Цей Собор відкинув вчення про пре- дестинацію.

- В 535 році відбувся Собор у Клєрмоні, який розглядав виключ­но дисциплінарні питання.

- У 567 році відбувся Собор у місті Тур, на якому зібралося неба­гато єпископів. Учасники Собору зосередились переважно на соціальних питаннях: вони гостро розкритикували політику меровінгських королів за соціальну несправедливість.

- У 585 році відбувся Синод у місті Макон, матеріали якого втрачені. Достеменно відомо те, що Маконський Синод ого­лосив обов’язковою десятину, яка досі була добровільною. Також Маконський Синод благословив використання в мо­настирях Франкського королівства чернечого уставу Свя­того Колумбана з Ленстеру. Святий Колумбан (540-615) був ірландським монахом, сучасником Святого Бенедикта (Колумбан і Бенедикт померли в один рік), і, як і Бенедикт, уклав свої правила монастирського життя. Так, у VI столітті в Західній Церкві сформувались два типи чернецтва: рим­ське, яке основувалось на правилах Святого Бенедикта, та ірландське, яке основувалось на правилах Святого Колумбана.

- В період між 663 і 675 роками відбувся Собор у бургундському місті Отун, на якому були ухвалені важливі для церковного життя рішення. Собор зобов’язав усіх християн Франкського королівства виражати свою віру Символом віри Святого Атаназія. Популярність цього Символу віри серед католиків і до сьогодні залишається дуже високою. Також Собор роз­глянув питання чернецтва. Було ухвалене рішення, що всі монахи і монахині повинні складати присягу послуху, бідності і чистоти, та ретельно дотримуватися їх. Ці три чесноти згодом були названі «євангельськими радами», і є зобов’язуючими для монахів і до сьогодні. Також Собор по­становив, що всі монастирі повинні перейти на правила Свя­того Бенедикта. Це означало, що правила Святого Колум- бана більше не могли використовуватися в монастирях Франкського королівства, а римський тип чернецтва витіс­няв ірландський тип. В дійсності, монастирі, які жили за правилами Святого Колумбана, не відмовились від них, і аж Аахенський Собор 817 року остаточно зобов’язав усіх перейти на бенедиктинські правила. Отунський Собор став останнім Меровінгським Собором Церкви у Франкському королівстві.

• КАРОЛІНГСЬКІ СОБОРИ

У 742 році відбувся Німецький Собор (Concilium Germanicum). Незважаючи на те, що Піпін Короткий, перший франкський ко­роль з династії Каролінгів, офіційно став королем у 751 році, вже його батько Карл Мартелл, який помер у 741 році, володів повнотою політичної влади у Франкському королівстві.

Феодальна роздробленість Франкського королівства не да­вала можливості поширити реформаторські ідеї Святого Боні- фація в усьому королівстві. Неможливо було навіть зібрати всіх єпископів королівства на один Собор. Однак це не зупиняло ані Святого Боніфація, ані його однодумців. Якщо неможливо було зібрати єпископів з усіх провінцій на один Собор, то потрібно бу­ло організувати Собори в кожній провінції. Саме тому Собори, які відбувалися після Німецького Собору, в більшості були по­кликані впровадити постанови Німецького Собору і реформа­торські ідеї Святого Боніфація в різних частинах Франкського королівства. Усі вони повинні розглядатися як елементи каро- лінгського відродження.

- У 743 році відбувся Синод у Естінні, а в 744 році відбувся Синод у Суасоні. Естін і Суасон є містами в Нейстрії. Якщо на Німецький Собор зібрались єпископи з Австразії, столицею якої був Аахен, то на Естінський і Суасонський Синоди зібрались єпископи з Нейстрії, столицею якої був Париж. Отже, Естінський і Суасонський Синоди стали поширенням реформ Святого Боніфація в північно-західній частині Франк­ського королівства.

- Важливу роль у церковних реформах відіграли шість Си­нодів у К’єрзі, які розглядали переважно богословські питання і ухвалювали рішення в рамках богословського дискурсу УІІІ-ІХ століть. Перший Синод у К’єрзі відбувся у 754 році під проводом Папи Стефана ІІ. Папа прибув до цього міста для переговорів із королем Піпіном Коротким із приводу лангобардської кризи, і при цій нагоді провів Синод. На цьому Синоді було ухвалене рішення служити на теренах сучасної Франції літургію у римському обряді замість літургії галльського обряду. Другий Синод у К’єрзі відбувся у 838 році. Учасники Синоду розглянули вчення ліонського архиєпископа Амаларія, визнали його єретичним та звільнили архиєпископа. Також Синод повернув до монастиря монахів, яких прогнав звідти Амаларій за те, що вони з ним не погоджувалися. Третій Синод у К'єрзі відбувся у 849 році і розглянув вчення Ґоттшалька із Обре, який, помилково трактуючи вчення Августина, вчив про подвійну предестинацію. Синод визнав його вчення єретичним, а самого Ґоттшалька позбавив священства і відправив до монастиря. Четвертий Синод у К'єрзі відбувся у 853 році, і продовжив дискусію про предестинацію і позицію Ґоттшалька. На цьому Синоді реймський архиєпископ Гінкмар виразив позицію Церкви щодо предестинації. П'ятий Синод у К'єрзі відбувся у 857 році і розглядав проблему поведінки західнофранкських дворян, які захоплювали церковні володіння. Шостий Синод у К'єрзі відбувся у 858 році і розглядав політичну кризу у Франкській імперії.

- Боніфаціївська реформа проникла до Баварії на Синоді в Ашгаймі 756 року, де вирішувались питання покращення душпастирської опіки віруючих, захисту жінок, десятини, порядків у парафіях і монастирях тощо.

- Постанови Ашгаймського Синоду повторили два Синоди, які відбулись у сучасній Баварії, а саме Синод у Дінґльфінґу 769 року, Синод у Нойхінґу 771 року, а також два Синоди, які відбулись в Австрії, зокрема Синод в Інніхені 769 року і Синод у Маттзее 777 року. В 762 році відбувся Синод в Аттіньї, на якому було ухвалене рішення про молитву за померлих. Особливе значення мав Падерборнський Синод 777 року. В тому році завершився перший етап війни Карла Великого проти саксів. З цієї нагоди король зібрав у Падерборні з'їзд аристократії і єпископів для вирішення подальшої долі Саксонії. Єпископи, які прибули до Падерборну з усього Франкського королівства, організували Синод, на якому ухвалили рішення вислати до саксів місіонерів, оскільки сакси все ще залишалися язичниками.

• СОБОР У ФРАНКФУРТІ

У 787 році відбувся Другий Вселенський Собор у Нікеї, на яко­му було подолане іконоборство. Ініціатором скликання Собору була візантійська імператриця Ірина. Незважаючи на позитивні для церковного життя рішення цього Собору, його скликання було проблемним. В роботі Собору брали участь 350 учасників, серед яких були два папські легати. Однак переважна більшість учасників Собору були з Візантії. На Собор не був запрошений жоден єпископ як із Франкської імперії, яка на той час охоплю­вала більшу частину Західної Європи, так і з Британії чи Іспанії. Імператриця Ірина вважала, що франки є варварами і вони не зможуть сказати на Соборі нічого вартого уваги, а тому їх і не запрошувала. Так, організатори Собору проігнорували більшу частину Християнського Світу, в черговий раз проявивши ві­зантійську гордість, несумісну з християнськими ідеалами. Від­повідно, Другий Нікейський Собор розглядав тільки проблему іконоборства. Однак, іконоборство було проблемою виключно Візантії, а богослов’я Західної Європи в той час цікавилось ін­шими темами. Хоч Другий Нікейський Собор і був визнаний Вселенським, за своєю тематикою він залишився локальним. В будь-якому випадку ані Карл Великий, ані духовенство Західної Європи не визнавали цей Собор Вселенським, хоч Рим наголо­шував на його вселенськості. Не маючи можливості обговорити важливі богословські питання на Нікейському Соборі, а також будучи ображеними на його організаторів, франкські, аквітан- ські, італійські та прованські єпископи зібралися у 794 році на Собор у Франкфурті. На цьому Соборі були вирішені численні богословські проблеми Західної Церкви, які були актуальніши­ми для всього Християнського Світу, ніж візантійське іконобор­ство. Першою темою Франкфуртського Собору була єресь адап- ціонізму Еліпанда. Толедський архиєпископ і Примас Іспанії Елі- панд і каталонський єпископ Фелікс почали пропагувати єресь апапціонізму. Їхнє вчення було визнане єретичним ще на Синоді в Реґенсбурґу 792 року. Франкфуртський Собор ще раз розгля­нув учення Еліпанда і, базуючись на постановах Халкедонського Собору 451 року, знову визнав його єретичним. Для того, щоби підкреслити божественність Ісуса Христа, Франкфуртський Со­бор ввів у Символ віри на території Франкської імперії Еіііоцие, яке вже на Дванадцятому Толедському Соборі 681 року було вве­дено в Символ віри на території Іспанії. Друга постанова Франк­фуртського Собору стосувалася вшанування ікон. Візантійські богослови в умовах боротьби проти іконоборства на Другому Ні- кейському Соборі особливо наголошували на потребі вшануван­ня ікон, розробивши богослов’я ікони. В Західній Європі не було іконоборства, а тому увага західних богословів не була прикута

до ікон. Собор дуже помірковано висловився щодо вшанування ікон. На переконання учасників Собору, ікони є тільки візуаліза- ціями благочестя; вони допустимі як декорація храмів та як на­очний засіб катехизації, але не є священними. Наступні питання, які розглядав Собор, не стосувалися богослов’я: усунення з тро­ну останнього баварського герцога Тассіло ІІІ, організація запа­сів хліба, щоби не допустити до голоду, реформа монет імперії.

Отже, Франкський Собор висловив дві тези, які відіграли значну роль у західному християнстві: введення в Символ ві­ри Filioque та відкинення вшанування ікон. Обидні тези не зна­йшли підтримки в Папи Лева ІІІ. Вшанування ікон Папа підтри­мував, оскільки визнавав вселенскість Другого Нікейського Со­бору. Щодо Filioque, то Папа визнавав його богословську дореч­ність, але не схвалював його введення у Символ віри, зважаючи на древню традицію Символу. Першим Папою, який використав Filioque у Символі віри, був Бенедикт VIII, і відбулось це у 1014 році. Той факт, що Папа Лев ІІІ не виявив великого ентузіазму щодо постанов Франкфуртського Собору, дало підстави для по­дальших дискусій і теми для наступних Соборів. У 809 році від­бувся Перший Собор в Аахені, столиці Карла Великого, на якому кращі франкські богослови висловилися за Filioque. У 813 році франкським імператором став Людовік І Благочестивий, син Карла Великого. В час його правління продовжувалось каро- лінське відродження і формування церковного благочестя. За час його правління відбувалось чимало Соборів, які розглядали найрізноманітніші аспекти церковного життя. Однак, на відміну від Соборів, які відбувались під час правління Карла Великого і розглядали переважно богословські питання, Собори часу прав­ління Людовіка Благочестивого зосереджувались на питаннях життя Церкви. У 813 році, як тільки Людовік вступив на трон, відбулись Собори в Арлі, Реймсі, Турі і Шалон-сюр-Сон. Опісля відбулись три Собори в Аахені: Другий Аахенський Собор у 817 році, Третій - у 818 році і Четвертий - у 819 році. Всі вони роз­глядали питання церковної дисципліни, впорядкування відно­син Церкви і держави, а також поширення правил Святого Бе­недикта у франкських монастирях. У 840 році помер імператор Людовік Благочестивий. Після його смерті Франкська імперія розділилась на три частини, королі яких вели боротьбу між со­бою. Розділення імперії пригальмувало каролінгський ренесанс.

• БРИТАНСЬКІ СОБОРИ

Ще однією частиною Європи, де відбулась низка Соборів, була Британія. Британські Собори були обумовлені особливими іс­торичними обставинами. Шотландія та Ірландія були заселені кельтами і не зазнали змін під час переселення народів, яке від­бувалось у Європі. Від того часу кельти намагались підтримува­ти якомога менші контакти з іншими народами, що спричинило їхню культурну відокремленість. Ця специфіка перенеслась і на християнство. Коли Шотландія та Ірландія стали християнськи­ми, нова релігія в цих регіонах розвивалась по-іншому, аніж у ін­ших християнських народів. Сформувався особливий феномен кельтського християнства, яке мало низку своїх особливостей. До прикладу, кельти святкували Пасху за єврейським календа­рем; монастирі іменували не в честь святих патронів, а в честь криторів; єпископи не були прив’язаними до єпархій; монахи не були прив’язаними до монастирів, а тому багато мандрували; в богослов’ї панували пелагіанство тощо. Кельтське християнство проникало й до Англії, де воно зустрілось із римським обрядом та європейськими формами організації Церкви. Зіткнення двох парадигм (римської і кельтської) на території Англії потребува­ли уніфікації традицій. Саме ця проблема стала головною темою Британських Соборів.

До проблеми відмінності традицій додавалась ще й пробле­ма розділення Англії, яка до ІХ століття складалася з семи окре­мих королівств: Вессекс (Wessex), Суссекс (Sussex), Есекс (Essex), Кент (Kent), Східна Англія (East Angles), Мерсія (Mercia), а також Нортумбрія (Northumbria), яка утворилося у 655 році шляхом об’єднання двох королівств Берниція (Bernicia) і Дейра (Deira). Цей період історії Англії називають гептархія (heptarchy) - се­мицарство. Перший Британський Собор відбувся у Вітбі у Нор- тумбрії у 664 році, тобто декілька років після утворення цьо­го королівства. На цьому Соборі вперше дві партії - римська і кельтська - відкрили диспут на теми, які їх роз’єднували. Собор перейняв багато римських звичаїв, значно обмеживши кельт­ські церковні традиції. Фактично, Собор у Вітбі був тріумфом римського обряду і крахом кельтського обряду в Нортрумбрії. В королівстві Мерсія уніфікація обряду тривала у VIII-IX століттях. Ареною диспутів двох партій стали сім Соборів у Кловешо: пер­ший у 742 році, другий у 747 році, який ухвалив 31 канон, третій у 794 році, четвертий у 794 році, п'ятий у 803 році, шостий у 824 році, сьомий у 825 році.