4.6. РОСІЙСЬКА ЦЕРКВА

Найбільшою за кількістю членів Церквою візантійської тра­диції є Російська Церква. Християнство в Росії є відгалуженням українського християнства. У 988 році Київська Русь стала хрис­тиянською державою.

• МОСКВА І ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ

В 1438-1445 роках відбувався Флорентійський Собор, на яко­му Східні Патріархи та візантійський імператор ініціювали і під­писали Флорентійську унію, тобто акт об’єднання Східних Патрі­архатів із Католицькою Церквою. Від імені Київської митрополії Флорентійську унію підписав митрополит Ізидор. Повернув­шись зі Собору, він об’їжджав єпархії для проголошення актів унії. Новину про об’єднання християнства позитивно сприйняли в Україні та Білорусії, але вкрай негативно в Москві.

Московське князівство постійно вело завойовницькі війни серед сусідніх держав, розширюючи свої володіння. Одночасно до митрополії насильно приєднували і єпархії, які існували в завойованих князівствах. В 1478 році Москва завоювала Новго­род, і Новгородська єпархія ввійшла в Московську митрополію.

Зі зростом політичного значення Москви формувалась мос­ковська політична ідеологія, відома як теорія «Третього Риму». Теоретики «Третього Риму» проголошували, що перший Рим по­трапив у єресь, другий Рим (Константинополь) впав під тиском турків, тому центром світового християнства повинен стати «Третій Рим», і на це місце претендувала Москва. На основі ці­єї ідеології московський князь Іван IV Грозний змінив титул, і почав іменуватися московським царем. Слово «цар» є формою видозміни імені «Цезар». Від цього імені походять титули «це­зар», «цісар», німецьке «Kaiser», що означає «імператор». Серед слов'ян слова «цар» та «імператор» були синонімами. Зокрема, Константинополь слов'яни зазвичай називали Царгородом, тобто царським чи імператорським містом. Саме тоді змінився герб Московського царства зі зображення Святого Юрія на зо­браження двоголового орла, який принесла до Москви Зоя-Со- фія Палеолог, дружина князя Івана ІІІ, племінниця останнього візантійського імператора Константина XII Палеолога. Ство­ривши титул «цар» та перебравши імперський герб, московські царі потребували для повноти влади отримати автокефалію та Патріархат власної Церкви.

• КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ В МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТІ

Від свого створення Московський Патріархат постійно шукав можливості втрутитись у справи Київської митрополії. В той час Київська митрополія пережила важливу сторінку своєї історії. В 1596 році єпископи Київської митрополії на чолі з митрополи­том Михайлом Рогозою, зібравшись на Собор у Бересті, поста­новили вийти зі складу Константинопольського Патріархату та відновити єдність із Католицькою Церквою. Незважаючи на тяжкий опір Константинополя, Москви і частини української шляхти, якій унія була невигідна, Київська Церква відстояла со- причастя з Римом. Оскільки всі єпископи Київської митрополії, за винятком львівського і перемиського, які однак не мали чин­них єпископських свячень, підтримали унію, православна єрар- хія в Україні в 1596 році припинила своє існування. В 1620 році Київ відвідав Єрусалимський Патріарх Теофан. Гетьман Петро Сагайдачний, який був палким противником унії змусив Патрі­арха висвятити свого друга Йова Борецького, який був ігуменом Михайлівського монастиря у Києві, на київського митрополита, а також висвятити нову єрархію. Так, частина Київської Церкви відділилась від унії та ввійшла у підпорядкування нововисвяче- ної єрархії. Йов Борецький намагався заручитися підтримкою російського царя, переконуючи його розпочати війну проти Польщі та відвоювати Україну, але в період правління Борець­кого царський уряд не відважився на такий крок. Наступні пра­вославні київські митрополити, особливо Петро Могила, вели переговори з унійним духовенством про об’єднання Української Церкви, і навіть про проголошення спільного Київського Патрі­архату. Москва всіляко намагалася перешкодити об’єднанню.

В 1681 році помер київський митрополит Панкратій, і вибо­ри наступного митрополита затяглись. Тим часом Московський Патріархат звернувся до Константинопольського з проханням передати йому Київську митрополію, але відповіді не отримав. Незважаючи на незгоду Константинопольського Патріархату, Московський Патріархат організував у 1685 році вибори князя Гедеона Четвертинського на київського митрополита. Цей вибір підтримав гетьман Іван Самойлович, який перебував із Четвер- тинським у родинних зв’язках. Відразу ж після виборів Четвер- тинський відправився до Москви, де Патріарх Йоаким його ін- тронізував на митрополита. Так Київська митрополія була анек­сована Московським Патріархатом. Отримавши владу над Київ­ською митрополією, Москва обмежила її права. Митрополит вже не мав тих прав, якими користувався у Константинопольському Патріархаті. Досі митрополит користувався титулом «Митро- полит Київський і всієї Русі». Як тільки митрополія ввійшла в Московський Патріархат, титул змінився на «Митрополит Київ­ський і Малої Русі». В 1721 році Петро І ліквідував Київську ми­трополію, і митрополит став тільки київським архиєпископом. Митрополію відновили аж у 1743 році, але титул її глави тепер звучав «Митрополит Київський і Галицький». Таким він зали­шався до 1992 року, коли його замінили на «Митрополит Київ­ський і всієї України».

ХУІІ століття стало переломним у житті Московської Церкви. Посилення зв'язків із Києвом спричинило міграцію київських монахів до московських монастирів. Потрапивши до Москви, ки­ївські монахи побачили велике інтелектуальне запустіння. Їхня діяльність спричинила Реформи Патріарха Никона, які відбува­лись у 1650-1660-х роках. В 1666-1667 роках відбувся Великий Московський Собор, на якому були впроваджені зміни літур­гійного обряду, затверджена нова редакція літургійних книг та відмінені численні постанови Стоглавого Собору, з ціллю набли­ження московського обряду до київського та грецького. Частина духовенства і мирян Московського Патріархату не погодились із цими змінами, відколовшись від Церкви.

• ЛІКВІДАЦІЯ ПАТРІАРШОГО УСТРОЮ

Впродовж першого патріаршого періоду титул глави Росій­ської Церкви змінювався. Перший володар московської патріар­шої катедри Йов (1589-1605) носив титул Патріарха царського міста Москви і Великого Російського царства. Натомість остан­ній Патріарх першого патріаршого періоду Адріан (1690-1700) підписувався як Архиєпископ Московський і всієї Росії, Патрі­арх всіх північних країн. В 1682 році на російський трон зійшов цар Петро І. В 1721 році він змінив свій титул на «імператор». У 1700 році помер Патріарх Адріан, і цар Петро І не дозволив об­рати нового Патріарха, перебравши на себе функцію управління Церквою. Так завершився перший патріарший період в історії Російської Церкви. В 1721 році цар створив Духовну Колегію, яка незабаром була перейменована у Святіший Синод. Ця уста­нова, яка діяла як орган державної влади і підпорядковувалась царю, отримала функцію керувати справами Церкви. До складу Святішого Синоду ввійшли вибрані єпископи Російської Церкви. Його засідання очолював один із єпископів, який спершу займав посаду президента Святішого Синоду, а згодом першого члена Синоду. Першим президентом Святішого Синоду був виходець із України, рязанський митрополит Степан Яворський. Після ньо­го Синод очолив колишній ректор Києво-Могилянської академії Теофан Прокопович.

• РОСІЙСЬКА ЦЕРКВА В СРСР

На початку ХХ століття в Російській Церкві почали лунати го­лоси за відновлення Патріархату. Імператор Микола ІІ дав розпо­рядження розпочати підготовку до Собору для вирішення цього питання. Однак, Перша світова війна затримала скликання Со­бору. В 1917 році Росія пережила дві революції. Внаслідок Лют­невої революції 1917 року імператор Микола ІІ зрікся трону, і влада перейшла до Тимчасового уряду. Внаслідок Жовтневої ре­волюції владу в Росії захопили більшовики на чолі з Володими­ром Ульяновим-Леніним, а імператорська родина була розстрі­ляна. В серпні 1917 року, тобто в період діяльності Тимчасового уряду, розпочався Всеросійський Собор, який ухвалив рішення про відновлення патріаршого управління в Російській Церкві. В листопаді 1917 року першим Патріархом другого патріаршого періоду став Тихон, який керував Церквою до 1925 року. Його правління тривало у найважчий період історії Російської Церкви. Комуністи під проводом Леніна вели активну атеїстичну пропа­ганду, витіснили Церкву з життя суспільства, закривали храми і монастирі. В 1924 році помер Ленін, і влада в Росії опинилася в руках Йосифа Сталіна, якого мало цікавили комуністичні ідеї, натомість приваблювала ідея абсолютної влади. В 1925 році по­мер Патріарх Тихон, і влада не дала дозволу на обрання нового Патріарха. Патріарший устрій не був ліквідований, як це було за Петра І, але й Патріарха впродовж 18 років не було. В 1925-1936 роках місцеблюстителем патріаршого престолу був митрополит Петро Полянський. В 1936 році місцеблюстителем став митро­полит Сергій Страгородський. Післяреволюційна розруха в Росії призвела до виникнення хаосу в РПЦ. Одним із напрямів, який виокремився в РПЦ цього часу було обновленство. Його лідером став митрополит Олександр Ввєденскій. Обновленці вимагали оновлення Церкви і тісної співпраці з революційним урядом. Оскільки така позиція була вигідна радянському уряду, він під­тримував обновленський рух, утискаючи ним офіційне керівни­цтво Церкви. В 1947 році митрополит Олександр помер, і цей рік вважається закінченням обновленського руху.

У сталінський період між радянським урядом Йосифа Сталі­на та митрополитом Сергієм Страгородським була укладена до­мовленість про співпрацю. Церква повинна була підтримувати комуністичну владу та виконувати її завдання в царині понево­лення завойованих народів, а держава зобов’язувалась підтри­мувати існування Російської Церкви. Частина Російської Церкви в діаспорі не схвалила такого рішення, відділившись від неї та утворивши Зарубіжну Російську Православну Церкву. Позицію Російської Церкви почали називати єрессю сергіанства, назва­ною так від імені Сергія Страгородського. Суть єресі полягала у співпраці з атеїстичним та антиклерикальним режимом. В результаті, Сергій Страгородський у 1943 році став Патріархом Московським. В подальшому вибори Патріархів не перерива­лися до сьогодні. В 1945-1970 роках Патріархом був Олексій І, в 1971-1990 роках Пімен, в 1990-2008 роках Олексій ІІ, а від 2009 року Церкву очолює Патріарх Кирил. Після розпаду СРСР Росій­ська Церква відновила свою активну діяльність. Вона продовжує тісну співпрацю з урядом та виконує роль популяризатора ім­перської ідеології Російської Федерації. Сьогодні Російська Пра­вославна Церква є найбільшою Церквою візантійської традиції у світі. Вона налічує 120 мільйонів віруючих. Однак, у країнах домінування цієї Церкви реєстр членів релігійних організацій не ведеться; тому єдиним джерелом інформації про кількісний склад Церкви є інформація, яку поширює сама Церква. Титул глави Церкви звучить - Патріарх Московський і всієї Русі. Біль­шість парафій Російської Церкви розташовані на території Росії та інших країнах, які належали до СРСР. Також Російська Церква активно діє в діаспорі.

• ЯПОНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

До складу Російської Церкви входять дві автономні Церкви. Од­на з них - Японська Православна Церква. В 1861 році Святіший Синод ухвалив рішення створити духовну місію в Японії. В 1870 році її очолив архимандрит Миколай Касаткін, який неймовірно плідно працював у Японії. Він переклав японською Біблію і бого­службові тексти, збудував собор Воскресіння у Токіо. В 1912 році, тобто в рік його смерті, в Японії було вже майже 33.000 віруючих Російської Церкви, які були японцями, діяли 266 парафій і одна семінарія в Токіо. В 1879 році відбувся місцевий Собор в Японії, делегати якого просили у Святішого Синоду висвятити їм єпис­копа. В тому ж році Миколая Касаткіна висвятили на єпископа, а в 1906 році йому надали титул Архиєпископа Японського. В 1912 році японську архиєпархію очолив Сергій Тихомиров. Коли в Росії відбулась революція, японська архиєпархія втратила мож­ливість підтримувати контакт із Російською Церквою, і в силу обставин стала автономною. В 1940 році японський уряд видав постанову, відповідно до якої релігійні організації на території Японії могли очолювати тільки японці. З цієї причини архиєпис- коп Сергій Тихомиров пішов у відставку, а архиєпископом став японець Іван Оно. В 1945 році архиєпископа Сергія арештувала японська поліція за підозрою в шпіонажі, і він був підданий тор­турам, які стали причиною його смерті. Архиєпископа Івана Оно висвятили не в Російській Православній Церкві, а в Російській Православній Церкві Зарубіжній, яка не підтримувала зв'язків із РПЦ. Це означає, що в момент хіротонії Івана Оно ЯПЦ офіційно вийшла з РПЦ. В 1946 році Іван Оно був прийнятий в РПЦ Патрі­архом Олексієм І. У тому ж році Собор ЯПЦ звільнив Івана Оно з архиєпископа, а на його місце обрав Веніямина Басалигу з Аме­риканської митрополії Російської Церкви, яка не підтримувала контактів із РПЦ. В 1955 році ЯПЦ вийшла з Американської ми­трополії та ввійшла у підпорядкування Константинопольського Патріархату. Іван Оно з невеликою групою прихильників відмо­вився від переходу до Американської митрополії і залишився в РПЦ. Так, в Японії з'явилися дві невеликі православні структури: Японська Православна Церква у складі Константинопольського Патріархату і Японська місія в складі РПЦ. В 1969 році РПЦ та Американська митрополія знайшли порозуміння. В 1970 році РПЦ вирішила долю ЯПЦ: обидві структури були об'єднані, гла­ва ЯПЦ отримав титул Архиєпископа Токійського і Митрополита всієї Японії, ЯПЦ отримала статус автономії в лоні РПЦ. Сьогодні ЯПЦ складається з трьох єпархій, і налічує 46.000 віруючих.

• КИТАЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

У ХІХ столітті Російська Церква розпочала місії в Китаї, які мали невеликий успіх. У 1900 році в Китаї відбулось Боксерське повстання, яке знищило невелику місцеву православну общину. Під час повстання загинули 222 православні мученики. Після по­встання діяльність російської духовної місії в Китаї продовжила свою роботу. В 1902 році її керівник Інокентій Фіґуровський став єпископом, а в 1918 році отримав титул митрополита Пе­кінського і Китайського. В 1949 році до Китайської Церкви на­лежали вже 10.000 християн. В 1954 році РПЦ надала своїй ми­трополії в Китаї автономію. Так виникла Китайська Православ­на Церква. Китайська і Японська Православні Церкви є двома автономними Церквами в лоні РПЦ. Культурна революція Мао Цзедуна 1966-1976 років повністю знищила КПЦ. В 1986 році був відкритий храм Покрови у китайському місті Харбін. Сьо­годні до КПЦ належить тільки один священик. Незважаючи на те, що КПЦ фактично не існує, РПЦ стверджує, що КПЦ діє. Відпо­відно до документів РПЦ, у КПЦ існує Пекінська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій. Оскільки в КПЦ немає жодного єпископа, виконуючим обов'язки пекінського митрополита вва­жається Московський Патріарх.

• УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Окрім автономних Японської і Китайської Православних Цер­ков, до складу Російської Церкви належить одна самоправна Церква з правами широкої автономії - Українська Православна Церква. Після приєднання Київської митрополії до Російської Церкви, вона втратила всі свої автономні права, а в певний пе­ріод навіть була позбавлена статусу митрополії. Коли до СРСР була приєднана Західна Україна, радянський уряд ліквідував Українську Греко-Католицьку Церкву. Більшість священиків бу­ли розстріляні, запроторені до концтаборів або пішли у підпіл­ля. Храми насильно перевели до РПЦ. Внаслідок цього терору, в якому уряд СРСР і РПЦ активно співпрацювали, кількість па­рафій РПЦ в Україні зросла. Митрополит Київський і Галицький РПЦ отримав титул Екзарха України і особливий статус в Синоді РПЦ. Єпархії РПЦ на території України були об'єднані в Україн­ський екзархат РПЦ. Цей статус не надавав їм автономних прав, але вказував на особливе значення українських єпархій в РПЦ. Наприкінці 80-х років ХХ століття греко-католики вийшли з під­пілля та повернули свої храми. Одночасно, серед православних почали наростати прагнення до автокефалії. Щоби зберегти свої парафії в Україні, Синод РПЦ оголосив про ліквідацію Україн­ського екзархату, надав єпархіям РПЦ в Україні право іменувати­ся Українською Православною Церквою та статус самоправної Церкви. Для уникнення плутанини цю Церкву у ЗМІ та науковій літературі переважно називають Українською Православною Церквою Московського Патріархату. Глава УПЦ-МП отримав ти­тул Митрополита Київського і всієї України. Першим єпископом, який використовував цей титул був митрополит Філарет Дени­сенко, який досі був Екзархом України. Таке вирішення питання Української Церкви не задовольнило українців.

В 1991 році Україна вийшла з СРСР. Відразу ж, в Києві відбувся Собор УПЦ-МП, члени якого звернулися до Синоду РПЦ із про­ханням про надання автокефалії. Синод РПЦ відмовив у надан­ні автокефалії. Реагуючи на це рішення, частина православних єпархій на чолі з митрополитом Філаретом Денисенком відділи­лися від РПЦ, утворивши Українську Автокефальну Церкву. В то­му ж році Синод РПЦ призначив главою УПЦ-МП харківського і богодухівського митрополита Никодима Руснака. У травні 1992 року митрополит Никодим скликав Харківський Собор, на яко­му митрополитом Київським і всієї України був обраний Воло­димир Сабодан, який очолював цю Церкву до своєї смерті у 2014 році. Після нього київським митрополитом став Онуфрій Бере- зовський. У 2017 році Синод РПЦ підтвердив статус УПЦ-МП як самоправної Церкви з правами широкої автономії у складі РПЦ. Цей статус залишається дуже невизначеним. УПЦ-МП відіграє роль проросійської сили на території України та надає масштаб­ну підтримку проросійським політикам.

Також до складу РПЦ входять чотири самоуправні Церкви: Православна Церква Молдови,

Латвійська Православна Церква, Естонська Православна Церква, Російська Православна Церква Закордонна.

• РПЦ (ЗАКОРДОННА)

Молдавська, Латвійська і Естонська Православні Церкви отри­мали статус самоправних після розпаду СРСР. РПЦЗ утворилась на початку ХХ століття. Після Жовтневої революції з Росії мігру­вали багато віруючих РПЦ. На місцях своїх нових поселень вони створювали парафії та єпархії. Оскільки Московський Патріар­хат в умовах післяреволюційної розрухи не міг управляти за­кордонними структурами, їхній статус був невизначений. Щоби зберегти канонічний зв'язок із Церквами візантійської традиції, вони ввійшли в Константинопольський Патріархат, а згодом са­мовільно перейшли під юрисдикцію Сербського Патріархату, хоч усвідомлення своєї причетності до Російської Церкви у мігран­тів залишались. В 1927 році митрополит Сергій Страгородський, який у той час управляв РПЦ, видав декларацію «Про відношен­ня Православної Російської Церкви до існуючої громадянської влади», якою ввійшов у союз із сталінським режимом. Відразу ж відбувся Собор закордонних російських єпископів, які заявили про недопустимість співпраці з атеїстичним режимом, а рішення митрополита Сергія осудили як єресь сергіанства. Так, РПЦЗ ро­зірвала свої відносини з РПЦ. Розкол тривав до 2007 року, коли Патріарх Московський Олексій ІІ і глава РПЦЗ митрополит Лавр Шкурла в Москві підписали Акт про канонічне спілкування. Від­повідно до цього Акту, РПЦЗ увійшла в структуру РПЦ, збері­гаючи статус самоправної Церкви. Главою РПЦЗ є Митрополит Східно-Американський і Нью-Йоркський. Церква складається з дев'яти єпархій: Східно-Американська і Нью-Йоркська, Чиказька і Середньо-Американська, Сан-Францискська і Західно-Амери­канська, Монреальська і Канадська, Південноамериканська, Ав­стралійська і Новозеландська, Женевська і Західноєвропейська, Берлінська і Німецька, Великобританська і Ірландська.

Хоч об'єднання РПЦ і РПЦЗ відбулось у 2007 році, підготовка до нього відбулась значно раніше. У 2001 році у знак протес­ту проти підготовки до об'єднання відійшов у відставку глава РПЦЗ митрополит Віталій Устінов, а на його місце був обраний митрополит Лавр Шкурла. Митрополит Віталій Устінов та група противників об'єднання з РПЦ утворили РПЦЗ під омофором ми­трополита Віталія. Після смерті митрополита Віталія РПЦЗ(В) розділилася на невеликі общини. Окрім РПЦЗ(В), у російській діаспорі існують й інші церковні об’єднання. На території Фран­ції російські емігранти утворили Архиєпископію православних російських церков у Західній Європі, яка діє як екзархат Кон­стантинопольського Патріархату. Ця структура відома своїм навчальним закладом - Свято-Сергіївським православним бого­словським інститутом, який об’єднав видатних російських бого­словів у діаспорі. У складі РПЦ перебувають ще три структури, які мають право називатися окремими Церквами: Білоруська Православна Церква, яка має статус екзархату РПЦ, Православ­на Церква Казахстану, яка має статус митрополичого округу, і Православна Церква Середньої Азії, яка також має статус ми­трополичого округу. Білоруська, Казахська і Середньоазіатська Церкви не мають ніяких автономних прав.