12.2. ШИЇТИ І ДЖАФАРИТСЬКИЙ МАЗГАБ

Важливим напрямом ісламу є шиїзм, в основі якого стоїть пе­реконання, що мусульманським халіфом повинен бути нащадок роду Пророка Мугаммеда. Оскільки єдиною дитиною Пророка, яка його пережила, була дочка Фатіма, то саме її нащадки і вва­жаються законними намісниками Пророка.

на з племінником Мугаммеда Алі, якого Пророк і виховував. Він був четвертим і останнім Праведним Халіфом. Конфлікт Халіфа Алі та Муавії з роду Омеядів призвів до розколу Ісламського Ха­ліфату. Прихильники Алі почали стверджувати, що провідником мусульман повинні бути тільки його прямі нащадки, що забезпе­чувало збереження Халіфату в руках родини Пророка Мугамме- да. Прихильники Алі почали зватись шиїтами. Впродовж історії шиїти сформували власні характерні відмінності від сунітів, які виразилися в обряді та богослов’ї. Головною особливістю шиїтів є поняття Імама. Якщо в сунітів імам - це людина, яка керує мо­литвою в мечеті, то в шиїтів Імам - це духовний лідер, який по­винен належати до родини Алі. Імами мали настільки високий авторитет, що інколи їхній авторитет (особливо Алі) затьмарю­вав навіть значущість Мугаммеда. Шиїти не є монолітною кон­фесією, а поділяються на кілька деномінацій.

• ШИЇТИ-ДВАНАДЦЯТНИКИ

Найбільшою шиїтською деномінацією є шиїти-дванадцятни- ки, які сьогодні поширені в Ірані, Азербайджані, Бахрейні, Іра­ку й Лівані. Однак найбільше шиїтів-дванадцятників мешкає в Ірані. В 1501 році, коли шахом Персії став Ісмаїл І, засновник ди­настії Сефевидів, він проголосив саме цю конфесію офіційною релігією своєї держави. У ХХ столітті в Ірані продовжував домі­нувати шиїзм, однак культурні зміни призвели до секуляризації країни, яка тривала до Іранської революції 1979 року. В 1941 році тридцять п’ятим і останнім шахом Ірану став Могаммед Реза Пеглеві, за правління якого відбувалась швидка індустріа­лізація та вестернізація іранського суспільства.

Шиїти-дванадцятники, або існаашарити вірять, що після смерті Пророка Мугаммеда людство не залишилося без духов­ного проводу. Аллаг продовжує провадити своїх правовірних за допомогою безгрішних і непомильних постатей - Імамів. Всі шиїтські Імами повинні походити з роду Пророка Мугаммеда. Тільки вони мають право тлумачити Коран і ухвалювати рішен­ня з питань шаріату. Шиїти-дванадцятники вважають, що після Пророка жили дванадцять Імамів. Саме від кількості Імамів по­ходить назва конфесії - дванадцятники.

> Першим із них був Алі ібн-Абу Таліб (600-661), племінник і зять Мугаммеда, четвертий Праведний Халіф, який був уби­тий в Куфі.

> Другим Імамом став його син і онук Мугаммеда Гасан ібн-Алі (624-670), який зрікся титулу халіфа на корись Муавії, що да­ло можливість останньому встановити в Халіфаті владу ди­настії Омеядів.

> Третім Імамом шиїти визнають молодшого сина Алі та бра­та Гасана Хусейна ібн-Алі (626-680), який був убитий з наказу омеядського халіфа Язида І в битві біля Карбали. Вбивство Хусейна ознаменувало остаточний розкол між сунітами і шиї­тами. Щорічні траурні церемонії, присвячені оплакуванню Ху­сейна, стали характерним елементом шиїтського благочестя. Кожен наступний Імам був сином попереднього.

> Четвертий Імам - Зайд аль-Абідін (658-712).

> П'ятим Імамом був Мугаммед аль-Багір (677-732), який запа­м'ятався своїми видатними знаннями шаріату. Його правни­чий талант цінують не тільки шиїти, а й суніти.

> Шостий Імам - Джафар ас-Садік (702-765) був засновником джафаритського мазгабу - школи шаріату, яка домінує в ши­їзмі.

> Сьомий Імам - Муса аль-Казім (744-799) - очолював шиїтську общину в момент її розколу на дванадцятників та ісмаїлітів.

> Наступні Імами - Алі ар-Ріда (765-817), Мугаммед ат-Такі (810-835), Алі аль-Гаді (827-868), Гасан аль-Аскарі (846-874) - правили общиною шиїтів у постійній боротьбі проти тиску сунітських халіфів.

> Дванадцятий і останній шиїтський Імам - Мугаммед аль- Магді (868-874) є найбільш загадковою особистістю. Шиїти вважають, що дванадцятий Імам раптово зник і перебуває в таємниці. В прихованому стані він пробуде до моменту, коли Аллаг забажає його явити людству. При кінці світу він з'явиться як Магді (Месія), здолає зло і наведе лад на Землі.

• ІЗМАЇЛІТИ

Шиїтська конфесія, яка на зорі свого формування була моно­літною, розділилась у 765 році на два напрями: дванадцятники та ізмаїліти. Причиною розколу стало те, що шостий шиїтський Імам Джафар ас-Садік позбавив свого старшого сина Ізмаїла права на спадкоємство титулу Імама і передав це право молод­шому сину - Масі аль-Казіму. Більшість дослідників сходяться на думці, що причини такого рішення Джафар ас-Садіка були виключно політичними. Ізмаїл дотримувався крайньої антису- нітської позиції. В той час між сунітами і шиїтами панував мов­чазний мир. Така ситуація влаштовувала обидві сторони, і ради­кальні позиції були невигідними нікому.

• НІЗАРИТИ І МУСТАЛІТИ

В кінці ХІ століття в середовищі шиїтів-ізмаїлітів стався роз­кол. Причини розколу були такі самі, як і у випадку розколу між дванадцятниками та ізмаїлітами. Восьмий фатімідський халіф Абу Тамім Маад ібн-Алі аль-Мустансір Біллаг позбавив свого старшого сина Абу Мансур Нізара права на спадкоємство престолу і передав право спадку молодшому сину аль-Мусталі Біллагу. Після смерті халіфа, між двома братами почалась бо­ротьба за престол. У війні переміг аль-Мусталі, а Нізар був арештований і помер у тюрмі. Втім, як прихильники Нізара, так і прихильники аль-Мусталі, не заспокоїлись. Вони продовжи­ли боротьбу, яка врешті призвела до поділу ізмаїлітів на дві конфесії: нізарити і мусталіти. З плином часу нізаритів стало значно більше, і сьогодні вони є другою (після дванадцятни- ків) за кількістю віруючих шиїтською конфесією. Сьогодні об­щини нізаритів діють в Індії, Сирії, Таджикистані, Іраку, Омані і налічують сумарно близько п’ятнадцяти мільйонів віруючих. У тих самих країнах діють общини мусталітів. Вони також існу­ють в Кенії і Танзанії. Духовний центр місталітів розташований у місті Сурат в Індії.

• ДОКТРИНА ІСМАЇЛІТІВ

В доктрині ізмаїлітів сформувалися специфічні догми, не­притаманні ані сунітам, ані шиїтам-дванадцятникам. Ізмаїліти вірять, що Аллаг час від часу посилає у світ своїх пророків, че­рез яких передає вищу мудрість. Таких пророків усього повинно бути сім.

•ЗЕЙДИТИ

Окрім шиїтів-дванадцятників, шиїтів-ізмаїлітів-нізаритів та шиїтів-ізмаїлітів-мусталітів, існують і інші напрями шиїтського ісламу. У VIII столітті сформувалась шиїтська деномінація зеи- дитів або хамаситів Поштовхом для формування

конфесії був виступ Зеида ібн-Алі, якии був онуком третього ши­їтського Імама Хусеина. Зеид заявив про свої права на титул Іма­ма і з групою прихильників вступив у зброину боротьбу за вла­ду. В результаті цього виступу прихильники Зеида відкололися від шиїтів та утворили власну конфесію. їхні общини з'явилися в Іраку, Ірані, але наибільше в Ємені. На території Ємену зеиди- ти організували власну монархію, яка проіснувала до революції 1962 року, внаслідок якої в Ємені була проголошена республіка. Сьогодні зеидити поширені у північно-західних регіонах Ємену та в невеликих регіонах на південному заході Саудівської Аравії. Зеидити є наибільш ліберальним шиїтським напрямом, до того ж зеидити наибільше наближені до сунітів. Вони вважають, що право на імамат мають тільки нащадки Алі, але при цьому до­пускають, що Імамів може бути декілька, і вони можуть керува­ти різними общинами в різних частинах мусульманського світу. Зеидити не наділяють Імама божественними рисами. На відміну від інших шиїтів, зеидити відкидають вчення про Прихованого Імама та иого месіанську місію.

• КАРМАТИ

В ІХ-ХІ століттях діяла ще одна мусульманська секта, яка ви­окремилась із ізмаїлітів - кармати. Вони виникли як опозиція до Убайдаллага, який заснував Фатімідський халіфат. Коли Убай- даллаг проголосив себе поверненням Прихованого Імама, то од­ночасно почала лунати проповідь Гамдана ібн-аль-Ашаса, більш відомого під кличкою Кармат (коротконогий). Він не признав Убайдаллага Прихованим Імамом, натомість проповідував, що Прихований Імам ще прийде у світ. Воднораз Кармат заперечив всі обряди та умовності. Навколо нього згуртувалась група при­хильників, які називали себе його іменем - кармати. Оскільки Кармат і його послідовники належали до бідного і пригнічено­го бахрейнського племені, то їхня нова релігійна ідентифікація стала для них також формою соціального протесту. Кармати організували у Бахрейні власну державу, яка швидко здобула славу грабіжницької. Вони грабували каравани і прочан, чинили розбої серед мусульман. Найбільшим їхнім злочином був напад на Мекку, з ціллю зруйнування Кааби, та викрадення Чорного Каменю, який мусульмани згодом викупили та повернули на своє місце. В ХІ столітті кармати були знищені, а їхні залишки розчинилися серед інших мусульман.

• ДЖАФАРИТСЬКИЙ МАЗГАБ

Окремою темою при вивченні шиїтського ісламу є шаріат. В сунітському ісламі діє декілька мазгабів, які пропонують дещо відмінні тлумачення богослов’я і права. В шиїтському ісламі сформувався тільки один мазгаб - джафаритський. Засновни­ком цього мазгабу був шостий шиїтський Імам Джафар ас-Садік, від імені якого походить назва мазгабу. Деякі дослідники вважа­ють, що називати джафаритів мазгабом безпідставно, оскільки мазгаб - це школа шаріату, яка не може претендувати на непо­мильність. А, оскільки засновником цього мазгабу був Імам, а шиїти вважають, що їхні Імами непомильні, то й концепція пра­ва Джафара ас-Садіка сприймається за непомильну. Саме тому серед шиїтів сформувався тільки один мазгаб, адже ж він сприй­мався як догма, і поряд із ним не могла співіснувати жодна інша концепція шаріату. Імам Джафар ас-Садік увійшов в історію як винуватець поділу шиїтського ісламу, позаяк саме він своїм рі­шенням, яким позбавив свого старшого сина Ізмаїла можливос­ті успадкувати титул Імама, і заповів імамат своєму молодшому сину Масі аль-Казіму, спричинив поділ шиїтів на дванадцятни- ків та ізмаїлітів. Через цей факт він зберіг високий авторитет серед дванадцятників, але втратив його серед ізмаїлітів. Як на­слідок, джафіритський мазгаб визнають тільки дванадцятники, а ізмаїліти взагалі не мають чітко визначеної концепції шаріату.

Представники джафаритського мазгабу проголошували чо­тири джерела права. Першим, традиціино, є Коран, якии є пер­шим і наиважливішим джерелом шаріату для всіх мусульман­ських мазгабів, оскільки Коран для мусульман є безпосереднім іманентним виявом самого Аллага. Коран у сунітів і шиїтів тои самии. Немає жодного слова, яким би тексти Корану сунітів і шиїтів відрізнялися між собою. Відмінності наявні тільки на рів­ні тлумачення окремих аятів Корану, а не на рівні канонічного тексту. Другим джерелом шаріату є Сунна. Незважаючи на до­мінуюче переконання, що Сунна визнається тільки сунітами, а шиїти її відкидають, Сунна є авторитетним сакральним текстом і для шиїтів. Однак зміст Сунни сунітів і Сунни шиїтів дещо від­мінний. Сунна сунітів містить описи подіи життя Пророка Му- гаммеда і переказ иого висловлювань. Сунна шиїтів, окрім ви­словлювань і діи Пророка, містить також висловлювання і описи подіи життів Імамів, які також користуються авторитетом непо­мильних учителів віри. Третім джерелом шаріату є іджма, тобто згода авторитетних богословів і знавців шаріату щодо спірних питань. Коли якиись аят Корану або гадіс Сунни викликає дис­кусії щодо иого змісту, або ж застосування аяту чи гадісу в кон- кретніи ситуації спричинює проблему, тоді дискусіине питання виноситься на обговорення загалу знавців. Іхня спільна думка є обов’язковою для богословської і правової доктрини. Четвер­тим джерелом шаріату у джафаритському мазгабі є акль (Д^), тобто принципи відбору авторитетних думок. Акль є поняттям шиїтського богослов’я. Він включає в себе набір раціональних принципів перевірки та відбору гадісів Сунни, коментарів на аяти Корану тощо. Імам Джафар ас-Садік, висуваючи акль на статус четвертого джерела шаріату, критикував критеріи кіяс (судження за аналогією), яке є одним із джерел шаріату ганафіт- ського мазгабу.

• ПРОБЛЕМА ІДЖИГАДУ

Незважаючи на непомильність Імама, яка не допустила до формування більше, ніж одного шиїтського мазгабу, дискусія в рамках шиїтського правознавства все ж таки з’явилася. Предметом дискусії стала допустима міра застосування розуму для тлумачення священних текстів. Іншими словами, шиїтські правники дискутували про допустимість використання іджигаду Іджигад - це поняття, яке сформувалося в

середовищі сунітських богословів. Суніти розуміли під іджига- том думки видатних богословів щодо конкретних ситуацій. Су- ніти вважають, що Пророк Мугаммед був останнім, через кого Аллаг передав істину. Однак, муджагіди (спеціалісти з мусуль­манського богослов’я і права) можуть висловлювати власну думку щодо розуміння окремих аспектів одкровення. Таке ро­зуміння було неприйнятним для шиїтів. Для них іджигад - це система раціональної аргументації засад шаріату. В рамках іджигаду муджагіди (спеціалісти з мусульманського богослов’я і права) використовують принцип силогізму для пояснення кон­кретних ситуацій. Наприклад, коли потрібно дати відповідь на якесь питання, а Коран і Сунна його не вияснюють, то муджагід може провести аналогію між ситуацією, що склалася, і схожою ситуацією, описаною в Корані чи Сунні, або ж вивести пояснення ситуації зі загального характеру священних писань. Отже, різни­ця між сунітським і шиїтським розумінням іджигаду в тому, що для сунітів іджигад - це власна думка муджагідів, а для шиїтів - це тільки логічний висновок, зроблений муджагідами на основі священних писань. Дискусія щодо використання іджигаду роз­горілася між школами усулітів та агбаритів.

> Усуліти - це шиїтська правова школа, яку заснував іракський учений Алламе Гіллі (1250-1325), який сформував шиїтське розуміння іджигаду. Усуліти допускають використання іджи­гаду в його шиїтському розумінні. А також усуліти розвинули інститут муджагідів. В шиїтів-дванадцятників, після відходу останнього Імама, муджагіти отримали величезний автори­тет. Нерідко вони ставали й політичними лідерами націй, як, до прикладу, видатні шиїти ХХ-ХХІ століть: лідер Ісламської революції в Ірані аятолла Рухолла Хомейні, другий Верховний лідер Ірану Алі Хаменей, духовний лідер шиїтів Іраку аятолла Алі Сістані, видатний іранський богослов аятолла Макарем Шізарі та інші.

> Опонентами усулітів стали агбарити - напрям у шиїтському богослов’ї, який сформувався у XVII столітті. Засновником цього руху був Мугаммед Амін Астарабаді. Він, як і його послі­довники, відкидав будь-які раціональні методи тлумачення священних текстів і повністю заперечував інститут муджагі- дів. Астарабаді стверджував, що написане в Корані чи Сунні потрібно сприймати буквально. Щось додавати до змісту од­кровення або віднімати від нього можуть виключно Імами. Оскільки Прихований Імам зараз не діє відкрито, то ніхто не має права висловлювати нічого нового. Якщо виникають якісь незрозумілі питання, то вони повинні залишатися від­критими до того часу, коли повернеться Прихований Імам і роз’яснить їх. Богословська позиція Астарабаді стала фунда­ментом для формування його політичних і філософських по­глядів. Агбарити зберігають повну аполітичність. Вони вва­жають, що будь-яке правління є нелегітимним. Справедлива влада буде встановлена тільки Прихованим Імамом, коли він повернеться. Будь-яка інша держава і влада є злими. Основую­чись на цих міркуваннях, агбарити стримуються від будь-якої політичної активності. Як у богослов’ї Астарабаді заперечу­вав допустимість іджигаду, так і у філософії він заперечував будь-який раціональний метод. Він стояв на позиціях емпі­ризму: визнавати за істину допустимо тільки те, що людина сприймає досвідно, а будь-які раціональні спекуляції потріб­но відкинути як a priori хибні. Таке налаштування агбаритів не дозволило їм дати світові вчених, політиків, богословів чи митців. Вони повністю відкинули можливість будь-якої твор­чості. Не маючи видатних постатей, їм бракувало інтелекту­ального ресурсу для дебатів з усулітами, що врешті призвело до гегемонії саме усулітів у шиїтському середовищі.