Утворення сучасних напрямів християнства

Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровчен­ням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями - західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці ІІ ст. посилився економічний розпад Римсь­кої імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З пі­вночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході - Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних дер­жав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри хри­стиянства: Західний - у Римі та Східний - у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Рим­ський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпис­копи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Конс­тантинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе “православними” і цілком підпали під владу імператорсь­кого двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправ­ними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок свого столичного становища присвоїв собі титул “вселенсько­го” і “найсвятішого” (решта є “блаженними”).

Східні церкви відразу стали частиною державного апара­ту Візантійської імперії; на світську владу вони не претенду­вали.

У 1054 р., за часів папи Льва ІХ і патріарха Константино­поля Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Хрис­тиянські історики називають його “розділенням церков”. За­хідна церква назвала себе “римсько-католицькою”, тобто Рим­ською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свою претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні це­ркви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічни- ми, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Ві­рменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала- барська (Індія) церкви - так звані стародавні східні церкви.

У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авто­ритету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник про­тестантизм.

У наш час християнство представлене більше як 400 течі­ями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільши­ми є православ’я, католицизм і протестантизм.

Християнство, яке виникло на історичному зламі посту­пового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародав­нього світу і відкрило інший історичний етап нової християн­ської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія христи­янства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви - історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на основі релігійно-правових за­сад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віро- вченських положень.

У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлен­ня і вдосконалення віровчення та культу переважають проце­си організаційного оформлення вчення, тобто процес утворен­ня християнської церкви начебто є другорядним щододо утво­рення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принци­пах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно упові­льнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і на­віть ворожих один одному напрямів християнства: правосла­в'я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбуваєть­ся активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв'язку з історією етносів і держав.