Гностицизм

У стійкій і впертій опозиції в християнстві в часи його становлення перебував гностицизм (від грец. “пізнавальний”, “той, хто пізнає”), який намагався поєднувати ідеї раннього християнства з ідеями релігій Стародавнього Сходу та антич­ної філософії.

Гностики вчили, що існують три начала: досконале бо­жество, Бог-Творець і початкова матерія. Досконале божество - трансцендентна істота, абсолют, що виявляє милосердя, лю- бов, добро. Бог-Творець - це старозавітній Ягве. Матерія утво­рює наш матеріальний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили - еони, що уособлюють Логос. До еонів належить й Ісус. Світ має дуальну (подвійну) будову: добру відповідає зло, сві­тлу - темрява, духу - матерія, душі - тіло, життю - смерть. Ці сторони ведуть боротьбу. Слід розумно обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, складається з пнев­матиків (вибрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які перебувають під владою Деміурга, виконують За­кон, але не розуміють його) і хоїків (людей, які перебувають у владі плоті, матеріальних інстинктів і вони приречені на заги­бель разом із Сатаною). Отже, для гностиків характерними є:

• протиставлення матеріального світу духу, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Твор­ця, але в жодному разі не творчості Божої;

• врятування мирського, тілесного, матеріального немо­жливе ні за яких умов; буде врятований лише той, хто є обран­цем Божим, в душі кого є часточка божественного духу, пнев- ми, світла; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пізнанням, осяянням;

• це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми - Христос.

До числа гностиків відносять Симона із Самарії (його вважають засновником християнського тлумачення гности­цизму), його учня Менандра і учня Менандра - Сатурнина. Протестантський історик християнства А.Юліхер засновни­ками гностицизму називає Симона Волхва, самаритянина Менандру. Гностицизм розпався на велику кількість сект: офі- тів (які поклонялися змію), каїнітів (поклонялися Каїну, що звільнив людей від підлеглості Старого Закону), сетіан (пок­лонялися Сифу-Сету, третьому сину Ноя як прообразу Ісуса), послідовників Василіда (виступив у 125 р.), Валентина (ви­ступив у 140 р.), Карпократа і, нарешті, Маркіона, який був яскравим представником цього руху.

Маркіон (85 - бл. 180) почав свою релігійну діяльність у себе на батьківщині, в м. Сіноп на Чорноморському узбережжі Малої Азії. Багата людина, судновласник, син синопського єпископа добре розумів релігійні потреби свого часу. Коли він у 139 р. прибув до Рима, то зробив великий вклад (200 тис. сестерцій) у римську християнську общину. У Римі прояви­лась його схильність до гностицизму.

Гностицизм настільки віддаляється від суто християнсь­ких ідей, що дехто навіть не вважає його християнською єрес­сю, а окремим релігійно-філософським напрямом, якимсь спла­вом піфагорійства і східної релігійної мудрості. Богослов К.В.Сомов (1920-1968) вважав, що гностики настільки далекі від християнства, що про них не можна говорити, ніби вони - течія в християнстві. У цілому про гностицизм можна так ска­зати, але в маркіонівському виконанні гностицизму христи­янські ідеї настільки виразні, що маркіонізм нікуди не дінеть­ся від єретичної причетності до християнського вчення.

Соціальною платформою гностиків була соціальна па­сивність, консерватизм, примирення з існуючою соціально- політичною дійсністю. Зло - довічне, це властивість матерії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісу- сового християнства - зайвий. Але дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо ціну­вали Ісусову діяльність, особливо діяльність антиіудейської спрямованості.

Маркіон перший намагався встановити канон Нового Завіту у складі Євангелія Луки і 10 послань Павла. Наближен­ня Маркіона до Павла видно з того, що його вважають першим публікатором Павлових послань. Про це пишуть Р.Ю. Вінер, А. Древи, А.Б. Ранович. Але у Маркіона були й глибокі розхо­дження з Павлом: він був занадто радикальним щодо іудейст­ва, Старого Завіту, піддавав сумніву тілесне існування Ісуса. Для пауліністів це було послаблення авторитету нового вчен­ня, яке спиралося все ж на старозавітну традицію. Щоб утвер­дити нове вчення, нову церкву, треба було знищити маркіо- нізм. І це було зроблено.