ЛЕНІНСЬКИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ МАРКСИЗМУ

Поряд з Г.Плехановим жили й працювали такі відомі теоретики-марксисти, як В.Засуліч, Л.Дейч, П.Аксельрод, В.Ігнатов. Водночас на італійському грунті філо­софію К.Маркса пропагував та розвивав Антоніо Лабріола (1843-1904).

На наш погляд, обидві крайності спотворюють роль В.Леніна в суспільному житті доби соціальної революції, не розкривають специфічно ленінського ба­чення світу, виявлення його в системі понять та категорій соціальної філософії. І це не дивно. Категорії «вождь», «геніальний вчитель» і тощо не дозволяють ви­явити слабкі чи хибні місця в концепції, безумовно, видатного теоретика, яким був В.Ленін. І навпаки. Ярлики типу «політичного авантюриста» чи «суб’єкти­віста» ставлять перепони на шляху освоєння того об’єктивного вкладу, який вносить той чи інший мислитель, зокрема В.Ленін, в суспільну думку людства.

Володимир Ілліч Ленін (1870-1924) народився через сто років після народження Г. Гегеля. (На цьому сторічному збігові були спроби побудувати різні міфи щодо втрати геніїв).

На кожному новому етапі свого життєвого шляху В.Ленін звертається до К.Мар­кса, звіряє по ньому теоретичні роздуми й революційно-практичні дії. У цьому плані В. Леніна можна назвати істинним марксистом. Проте він не просто наслідує Мар­кса, а розвиває його вчення згідно з новими соціальними реаліями та специфікою російської дійсності. В цьому вимірі В.Ленін постає як самостійно мислячий, твор­чий теоретик. Нарешті, соціальну філософію він підпорядковує революційній ді­яльності пролетаріату, обгрунтуванню його практичних дій, закономірностей стра­тегії й тактики класової боротьби та соціальної революції. В цьому аспекті В.Ленін пішов значно далі К.Маркса, поглибив його вчення, але й обмежив його рамками класового протистояння та революції, спростив з метою підвищення ефективності сприйняття робітничими масами, звів до інструментальної функції, представивши його як керівництво до дії, що, безумовно, притупило глобалізм світоглядного мис­лення попередників.

В.Ленін розмірковував про роль народних мас і особистості в історії, історичну місію пролетаріату та його союзників, роль партії в організації пролетарських мас на революцію, про значення суб’єктивного чинника в історії, стратегію та тактику майбутнього революційного перевороту, організацію пролетаріатом державної влади, форми його класової боротьби після перемоги революції. Всі ці роздуми поз­начені глибокою філософською ерудицією, знанням життя, діалектичністю мислен­ня, оригінальністю суджень та висновків.

Людству ще належить оцінити значення цього неоднозначного висновку. Сього­денна криза соціалістичного ладу не дозволяє поставитися до нього більш-менш об’єктивно. Наявне теоретичне знання та соціальна практика неспроможні осягну­ти його в повному обсязі. Справа за майбутнім, яке розставить всі крапки над «і» й визначить нову парадигму теоретичного освоєння суперечливого світу.

Ленінський етап розвитку соціальної філософії триває й сьогодні. В його історії дослідники вирізняють чотири відносно самостійні фази: а) 1917р.-кінець 20-х років. У той час висвітлювались фундаментальні проблеми історичного матеріалізму, а також нові питання, зумовлені потребами практики: соціаліс­тичне державне будівництво в перехідний період, форми класової боротьби, кон­кретно-соціологічне дослідження соціальних процесів; б) 30-mi-40-βiроки. Дру­га фаза характеризується кристалізацією специфічно істматівських проблем, розмежуванням їх з проблемами діалектичного матеріалізму. Цей період розвит­ку соціальної філософії можна назвати сталінським. Серед теоретиків марксиз- му-ленінізму виділяються трагічні фігури страчених М.Бухаріна та Л.Троцько- го; в) з середини 50-х років до наших днів. Третя фаза характеризується розмежу­ванням зі сталінізмом, відродженням пошуковості в галузі соціальної пробле­матики в період хрущовської «відлиги», догматизацією та ідеологізацією кла­сичної теорії в період брежнєвсько-сусловського альянсу.

На наш погляд, з 1985р. розпочався четвертий етап розвитку соціально-фі­лософських досліджень. Цей період характеризується ліквідацією залишків ста­лінізму в теорії, подоланням догматизму та ідеологізму, плюралізмом та глас­ністю, відкритістю соціальних пошуків, поглибленням зв’язків вітчизняного сус­пільствознавства з зарубіжними вченими. Нині більшість «правовірних марксис- тів-ленінців» залишає світоглядні позиції, на яких раніше вони здобули наукові звання та посади, переходять до різкої критики цих позицій і фактично відмов­ляються від раніше виданих праць, критикують «філософських генералів» - М.Мітіна, А.Жданова, А.Суслова, Р.Косолапова, П.Федосєєва та інших, пов’язу­ють з ними застій та догматизм соціальної філософії марксизму середини та дру­гої половини ХХст. і якщо це робиться свідомо, чесно, а не є ідеологічною мі­мікрією, то до цього слід ставитися толерантно.