ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО В ФІЛОСОФІЇ. СОЦІУМ ЯК ПРОЦЕС

Людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обгрунтованої відповіді на питання, що ж таке соціальне. Тому нині, як і дві тисячі років тому, над виявом якості феномена соціального треба міркувати, розпочинаючи із встановлення елементарно-незаперечних фактів і піднімаючись до вершин осягнення його гли­бинної природи й суті.

Суспільне життя - це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і ха­рактеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.

Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістотнішою оз­накою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Свідомий не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання навколишньої дійсності - такий рівень свідомості властивий навіть тваринному світу, - а з погляду здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв’язками з ними й з іншими людьми, над собою і своїм духом, заглиблюватись у себе з метою усві­домлення суті природно-суспільного й сенсу власного буття в світі.

Людська здатність самозаглиблення - саморефлексії, як усвідомлення свого від­мінного, особливого існування, має діяльний суспільний характер і джерело виник­нення. Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме це, власне, і постає як передумова виділення людиноподібної істоти з природно-тваринного світу й вихідного пункту розбудови нею власного світу - соціального. Зміст і характер людського життя визначається, зрештою, способом людської діяльності, одним з головних чинників якого є засоби виробництва - знаряддя діяльності. Це перше й головне чуттєво-практичне й духовно-абстрактне усвідомлення відмінності люди­ни від іншого природного світу. Іншим не менш важливим чинником стало спілку­вання людей засобами мови та інших символічних форм культури.

Таким чином, соціум є особливим способом життя особливих істот - людей, го­ловними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функці­ональний зв’язок між якими призводить до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в природі, то людина - в соціумі. У цьому зв’язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум - це предметне буття лю­дини, її існування в предметному середовищі, культурі. Звичайно, предметність вибу­довується людською діяльністю з природного матеріалу. У цьому вимірі предмет­ність є продовженням природи. В предметах, що оточують людину як культурне се­редовище, немає нічого надприродного. І разом з тим, предмети докорінно відрізня­ються від природи саме тим, що в них засобами діяльності опредмечується внутрішнє, властиве лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.

У процесі життєдіяльності люди вступають в певні стосунки між собою. Спіл­кування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною загаль­ною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соці­ум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її пе­редумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв’язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. В спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, ви­являється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взає­морозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведін­ки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя (див.: Буева Л.П. Человек: деятельность и общение. - M., 1978; Леонтьев А.Н. Дея­тельность. Сознание. Личность. - M., 1975).

Діяльність і спілкування взаємозумовлюють якісну своєрідність одне одно­го. Спілкування людей завжди має діяльний характер, і навпаки - людська ді­яльність можлива лише на засадах спілкування. В яких би умовах і формах не відбувалась діяльність людини, яку б структуру вона не набувала, її не можна розглядати як виключену із суспільних відносин, із життя суспільства. При всій своєрідності діяльність людини є система, включена в систему суспільних відно­син. Поза цими відносинами людська діяльність взагалі не існує (Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность,- C.82.).

Діяльність і спілкування - загальні необхідні умови соціального. І хоч його осягнення потребує проникнення в таємницю культури, соціальних інститу­тів, вибору, чуттєвості тощо - його початок коріниться саме в діяльності і спілкуванні; саме вони постають у якості тих наріжних каменів, на яких зво­диться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дій­сності, як підсистема об’єктивної реальності.

Підкреслюючи специфіку людського способу життя, принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому істо­ричному характері. Тварина набуває досвід не спадково, а самостійно. Вона успад­ковує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, успадковуючи його історичний досвід діяльності й спілкування, знань та культури. Таким чином, соціальність має історичний харак­тер. Тваринне життя - позаісторичне. Історія життя тварини зникає з її фізичною смертю. Людське життя триває в наступних поколіннях. Історія, писав К.Маркс, є ніщо інше як послідовна зміна поколінь, кожне з яких використовує матеріали, ка­пітали, продуктивні сили, передані йому усіма попередніми поколіннями.

Таким чином, соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галу­зях суспільного життя - створення матеріальних і духовних цінностей, перетво­рення природи, формування нових якостей людини. Історія характеризується просторово-часовими вимірами, підлягає визначеності в системі категорій про­гресу, постає як суспільно-природний процес діяльної взаємодії людини з при­родою, предметним світом культури, з іншими людьми.

У науковому осягненні соціум розглядався насамперед як історія людської життєдіяльності. Перші історичні вчення (Геродот, Фукідід, Полібій) водно­час з описом подій, фіксацією фактів намагалися виявити і проаналізувати їх чинники. Проте більшість давніх історичних вчень мали описовий характер. Те саме спостерігається і надалі практично аж до середини ХІХст. Незважаю­чи на окремі спроби осягнути історичний процес як цілісність (Августин Бла­женний, Ж.А.Н.Кондорсе, Й.Г.Гердер, Ж.-Ж.Руссо, Г.Гегель та ін.), вчення про соціум у межах історичних досліджень мали аморфний характер. Перша спро­ба подолання зазначеної хиби, спроба виходу за досить вузькі рамки історич­ного аналізу (зі збереженням його переваг і надбань), осмислення соціуму не лише в контексті історії, а й у межах діяльності та спілкування була зроблена К.Марксом. Саме він поклав початок аналізу суспільства як природно-істо­ричного процесу, підсистеми об’єктивної реальності, матеріально-духовного формування, що має специфіку, структуру, функціональні особливості, зако­номірності розвитку тощо. К.Марксу належить також історично перша спро­ба глобального філософського моделювання соціуму. Суспільство в системі марксового аналізу постало у вигляді суспільно-економічної формації.