ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ У ФІЛОСОФІЇ

Показовою в цьому плані може бути західна куль­турологія. За М.Вебером, культура - це сукупність духовних символів, що не підлягають ніяким утилі­тарним цілям. E-Kaccipep уявляє її як форму розумо­вої діяльності, що спрямована на створення і усві­домлення символічних форм.

Як бачимо, розбіжність у визначеннях досить значна. Проте не можна не помітити й іншого: єдності зазначених підходів у розумінні примату ду­ховних начал у культурі над матеріальними, інтер­претації культури як духовної діяльності людей, системи ідей, символів, тради­цій, типів мислення тощо. Саме тут - ахіллесова п’ята західної культурології. Недооцінка матеріальних засад розвитку культури веде до її однобічного розу­міння, що, в свою чергу, деформує уявлення про значення культури в. житті сус­пільства, про роль різних соціальних сил в соціокультурній творчості. Звідси ж беруть витоки концепції песимістичного протиставлення культури та цивілізації, кризи цивілізації, майбутніх світових катастроф.

Здоровий глузд свідчить про органічну єдність матеріального та духовного, об’єктивного та суб’єктивного, необхідного та випадкового в культурі. Вилу­чення однієї з її складових збіднює культуру, спотворює уявлення про неї як ці­лісний феномен. Його наукове розуміння складається через інтерпретацію всіх творчих реалій, що виявляються у різноманітних сферах життєдіяльності сус­пільства, втілюються в характері, поведінці, стилі життя особистості.

Буденне уявлення поняття «культура» включає літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання. Часто сюди додають процеси освіти і вихован­ня підростаючого покоління.

Філософський підхід до дослідження культури враховує результати вивчення даного феномена конкретними науками. Вивчення культури опосередковане спе­цифікою філософії як особливої форми суспільного пізнання і полягає в осмис­ленні дійсності через визначення узагальнених поглядів на світ, місця та ролі людини в ньому, через пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і людського мислення.

У такому вимірі феномен культури не може бути зведеним до одного чи декіль­кох природних або соціальних утворень. Для філософії, яка охоплює світ в цілому, власне він і є світом людської культури. Крізь призму філософії вона постає в уза­гальнених характеристиках як форма, результат, спосіб зв’язку людини з дійсніс­тю, утвердження людини, як прояв і утвердження сутнісних сил людства. Оскільки способом існування людини є праця, саме вона - головне джерело культури. У про­цесі праці людина перетворює природні речі на необхідні для життя блага.

Принциповим тут є твердження про цілеспрямоване, доцільне ставлення лю­дини до природи. Культуротворчою є не всяка діяльність людини, а лише та, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи), завдяки чому він спонтанно розкриває внутрішні зв’язки, властивості, залежності. Людина може і повинна перетворювати природу за законами природи, а не супроти них. У такому разі праця стає засобом однобічно утилітарного споживання приро­дних ресурсів з метою одержати максимальний прибуток. Руйнуючи природу, така праця руйнує і культуру.

Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи і її олюднення. Зрозуміло, що це можливо тільки в суспільстві і через нього. Предмет стає людським предметом, набуває людської форми лише тому, що сповнений не лише природного, а й сус­пільного змісту.

Матеріальні та духовні надбання людей є не чим іншим як предметним вті­ленням їх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання - зовнішня форма існування культури. Дійсним же (внутрішнім) змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її творчих сил, потреб, здіб­ностей, форм спілкування тощо. Таким чином, культура постає і як сфера ста­новлення, розвитку, соціалізації людини.

Отже, як сфера олюднення природи, гуманізації соціуму і соціалізації осо­бистості культура виступає якісною характеристикою створюваної людством дійсності, що є предметною сферою культури настільки, наскільки вона «дозво­ляє побачити в ній міру нашого власного людського розвитку, по якій ми визна­чаємо довжину пройденого нами історичного шляху» (В.Межуєв).

Створені людиною матеріальні та духовні цінності, які розглядаються через призму так званого людського виміру, за умов відчуження поділяються на куль­туру і антикультуру. Як культура вони постають лише в тій мірі, в якій сприя­ють розвитку сутнісних сил людини, творчих потенцій особистості. Культура виступає своєрідним зрізом суспільно-історичного процесу з боку його люди- нотворчого змісту, сферою, де об’єктивні закони, не втрачаючи об’єктивності, підкоряються людським цілям для задоволення людських потреб.

Зазначений зріз характеризують, принаймні, три умови, поза якими про куль­туру в філософському значенні слова говорити не можна. Перша із них стосу­ється участі предмета (речі, ідеї або відношення) в розвитку сутнісних сил і здіб­ностей людини. Можна досить впевнено стверджувати, що культурою є лише те, що сприяє утвердженню людини як людини, розвиває її сутнісні сили і здіб­ності,звеличує особистість. Друга умова стосується глибини освоєння людиною загальнокультурного змісту предмета. Незрозуміла, неосвоєна річ (ідея, процес, відношення) - своєрідна «річ у собі» - не є предметом культури, не може бути використаною адекватно до її культурного призначення. Третя умова пов’язана з включенням предмета в контекст загальнолюдської практики. Ті чи інші пред­мети, що через різноманітні чинники опинились поза межами практики, втрача­ють (нерідко назавжди) загальнокультурний зміст. Нормальне функціонування культури вимагає безпосередньо-життєвої реалізації, чуттєвої відкритості цін­ностей для суб’єкта. Як немає людини без праці, так не може бути культури без людини, її суспільно-особистісних зв’язків і стосунків, практично-творчої діяль­ності. Культура стає істинною тоді, коли вона «входить у життя, у звички осо­бистості, виявляється у всій сукупності її соціальної діяльності, в її повсякденній поведінці» (Коган Л.Н. Цель и смысл жизни человека. - M., 1984. - С.183).