ІСТОРИЧНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ ВОЙОВНИЧОСТІ МАРКСИЗМУ-ЛЕНІНІЗМУ ТА ТРАГЕДІЯ ОДНОЗНАЧНОСТІ

Неоднозначність суджень у сьогоднішній теоретичній та публіцистичній лі­тературі зумовлює необхідність повернення до першоджерел, грунтовного переосмислення накопиченого в галузі суспільствознавства в буремні порево- люційні роки.

хоч (як свідчить сьогоденна практика) вони мали надзвичайно велику долю істин­ності. Як результат, марксизм прогавив деякі визначальні тенденції суспільного розвитку, що в повну силу виявились в наші дні і на які свого часу вказували його опоненти. Зокрема, це стосується тенденції зміни статусу держави в сус­пільстві, ролі класової боротьби та соціальної революції в суспільно-історично­му розвиткові і, звичайно ж, метаморфоз «власності», які дозволяють сьогодні вести мову про приватизацію, плюралізм форм власності тощо. Історичне про­тистояння марксизму-ленінізму, його войовничість і полемічну принциповість, що межувала з нетерпимістю та неприйняттям альтернативної точки зору, ха­рактеризує така схема:

Пошуки проблеми Марксистська контраргументація

До 1846р.

Д.Штраус, Б.Бауер, М.Штірнер стверджува­ли, що суб'єктом суспільного розвитку є са­мосвідомість критично мислячої особистості, конфліктний світ можна перебудувати шля­хом критики.

У суспільстві діють об'єктивні закони; витоки їх - у відносинах власності; викоренити супе­речності можна лише засобами зброї, яку візь­ме у свої руки пролетаріат («Святе сімейст­во», «Німецька ідеологія»).

Можливо, саме в цей час сформувалось зневажливе ставлення «.Маркса, Ф.Енгельса, а з їх «подачі» й В.Леніна до легальної критики існуючого соціального устрою, парламентських форм боротьби.

Кінець 40-х років: боротьба проти прудонізму

П. Прудон (1809-1865) оголосив велику капі­талістичну власність «злодійством», підкрес­лював можливість побудови суспільства на ос­нові дрібної приватної власності, обгрунтову­вав ідею справедливого обміну між товаро­виробниками.

Справедливе суспільство можна побудувати лише на засадах суспільної власності. Прудо- нізм - це філософія дрібного буржуа. Не може бути взагалі ніякого компромісу між пролета­ріатом та буржуазією («Злиденність філо­софії»).

Є підстави для припущення, що в полеміці з прудонізмом сформувалось негативне й нетерпиме ставлення марксизму до будь-якої приватної власності взагалі. Саме в цей період відбувався процес абсолютизації ідеї суспільної власності. Реальні економічні зв’язки між людьми розвивались у більш широкій парадигмі, ніж ліквідація приватної власності, що обгрунтував марксизм.

60-ті роки: боротьба проти бакунізму

М. Бакунін (1814-1876) вважав: щоб привес­ти людство в царство свободи, треба ліквіду­вати державу, виключити з життя народу при­нцип влади, замінити його вільною федера­цією землеробських та фабрично-заводських асоціацій; люди, що володіють владою, неза­лежно від свого походження завжди переро­джуються й стають силою, яка здіймається над натовпом.

Бакунізм - це анархізм; зламану буржуазну державу треба замінити соціалістичною, яка буде напівдержавою, бо залучить до управ­ління широку народну масу.

Соціальна практика свідчить про значну долю утопізму у вченні марксизму про державу.

70-ті роки: боротьба з позитивістом Є.Дюрінгом

Є.Дюрінг (1833-1921) пояснював суспільне співжиття людей, виходячи з принципу робін- зоніади та теорії насильства. Виступав проти соціалізму К. Маркса, підтримував і розвивав анархістську концепцію майбутнього суспіль­ства.

«Анти-Дюрінг» Ф.Енгельса спрямований на захист марксистського розуміння світу, його суперечностей, соціалістичного майбутнього.

80-90-ті роки: завершення боротьби з прудонізмом. Боротьба з ревізіонізмом

Широкої популярності набула ідея П.Прудона про організацію народного та обмінного бан­ків, за допомогою яких робітники можуть ста­ти власниками й забезпечити справедливий збут товарів.

В.Ленін назвав прудонізм «плутаниною міща­нина й філістера». На його думку, класове спів­робітництво буржуазії й пролетаріату немож­ливе.

Сьогоденний «капіталізм», зокрема, в таких країнах, як Австрія, Швеція, Фінляндія, свідчить, що тенденція до класового співробітництва, на яку ще тоді звернув увагу П.Прудон, не є абсурдною. Можна стверджувати, що марксизм-ленінізм просто проігнорував її як несуттєву.

Едуард Бернштейн (1850-1932) - заперечу­вав майже всі концептуальні висновки марксиз­му: факт посилення злидарювання мас, про- летаризації й посилення класового протисто­яння, диктатури пролетаріату як кінцевої його боротьби.

Ревізіонізм проголошувався як опортуністич­на, ворожа марксизму теорія, що спотворює дійсність і відволікає масу від політичної бо­ротьби (Ленін В. «Марксизм і ревізіонізм»).

У боротьбі з ревізіонізмом сформувалась «озлобленість» марксизму проти альтернативного погляду на дійсність. Саме це не дозволило розпізнати нові тенденції, що народжувались у суспільстві й на яких спекулював ревізіонізм.

Кінець ХІХ-початок XXct.: боротьба проти ідеології народництва

Народництво обгрунтовувало можливість пе­реходу до соціалізму, обминаючи капіталіс­тичну стадію розвитку суспільства. Головний суб'єкт цього переходу - селянство, селянська громада, а засіб - селянський бунт. Для однієї групи народників є характерним заклик до се­лянської революції, для іншої - страх перед крутими змінами суспільства, пошук компро­місу з панівними класами.

Народництво - це система поглядів дрібно­буржуазної селянської демократії, різновид утопічного соціалізму (Ленін В. «Що таке «друзі народу»..?»).

Недооцінка самобутності Росії як селянської країни зумовила прямолінійність застосування марксизму до російської дійсності, що, в свою чергу, позначилося на формах співробітництва робітничого класу й селянства в добу диктатури пролетаріату.

Початок XXct.: боротьба проти легального марксизму, економізму, емпіріокритицизму

Легальні марксисти (П.Струве, С.Булгаков, М.Бердяев)) підкреслювали надкласовий ха­рактер держави, заперечували суперечності капіталістичного способу виробництва й за­мість ідеї диктатури пролетаріату пропонува­ли безперервну еволюцію.

Легальний марксизм у марксистській літера­турі охарактеризовано як різновид бернштей­ніанства.

Економісти (С.Прокопоаич, К.Кускова) обме­жували класову боротьбу пролетаріату лише економічними проблемами (умови праці, за­робітна плата тощо), заперечували роль партії як авангарду в революційній боротьбі, рату- вали за стихійність революційного руху.

Емпіріокритицисти (Е.Мах, Р.Авенаріус, О.Бог­данов) обгрунтовували необхідність вилучен­ня з філософії абстрактних понять, заперечу­вали загальність філософських підвалин мар­ксизму.

Економізм є різновидом ревізіонізму (Ленін В. «Що робити?»).

Емпіріокритицизм розглядається як різновид позитивізму, як ворожа марксизмові течія (Ле­нін В. «Матеріалізм і емпіріокритицизм»).

Недооцінювали роль держави як регулятора суспільних відносин та її функціональні особливості, що мають загальнолюдський характер. Принижували роль боротьби пролетаріату за покращання умов праці та життя, тобто політизували класову боротьбу.

У наступні роки марксизм-ленінізм боровся проти меншовизму, богошукачів, троцькізму. У боротьбі - суть марксизму-ленінізму. Це вчення існувало не інакше, як через боротьбу. Воно не може бути компромісним. Недарма К.Маркс сенс свого життя вбачав у боротьбі. Матеріалізм К.Маркса і Ф.Енгельса став діалек­тичним, тобто революційним, В.Ленін ще більш загострив цю рису нового світог­ляду: у нього матеріалізм став войовничим (Ленін В. «Про значення войовничого матеріалізму»), нетерпимим до інших підходів та поглядів.