ГОЛОВНІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Перш за все соціальна філософія виходить з об’єктивності як принципу здобут­тя та організації знання. Об’єктивність означає неупередженість, незалежність суд­жень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відбиття всього спектра ціннісних орієнтацій всіх дійо­вих осіб суспільної історії.

Об’єктивність дослідника полягає в правдивому відображенні всієї палітри супе­речностей, продиктованих зіткненням різноспрямованих інтересів соціальних верств. Саме об’єктивність забезпечує науковість. Принцип об’єктивності змикається з при­нципом системності. Соціальна філософія - системна наука. Вона дає цілісне уявлен­ня про суспільство, яке, безумовно, є системою. Принцип системності орієнтує до­слідника на розкриття цілісності об’єкта, на вияв багатогранних зв’язків даного об’єк­та. Суспільство - система надзвичайно складна й багатофакторна. Його неможливо дослідити одразу. Кожна складова суспільства, кожен чинник потребує самостійно­го вивчення. Це стосується виробництва, класових відносин, держави, сім’ї, культу­ри, суспільної свідомості. Але ж всі ці чинники існують в тісному взаємозв’язку і вза­ємодії! Яке б глибоке знання ми не одержали щодо кожного елемента, уявлення про суспільство буде неповним, якщо поза увагою лишиться система їх взаємозв’язків і взаємозумовлень. Саме принцип системності забезпечує вивчення суспільства і його складових як єдиного цілого, як системи. Методологічне значення системного підхо­ду полягає в тому, що він дозволяє знайти й проаналізувати складові системи, їхню інваріантну структуру, що визначає взаємовідносини й зв’язки елементів у системі.

Звичайно, суспільство як система не залишається незмінним.

Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з’явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім - можливість чогось нового, нарешті - за наявності відповідних умов - можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток взагалі і соціальних форм взаємовідносин між людьми зокрема. Щоб відбивати соціум у русі, соціально-філософське знання має бути організованим у систему, що розвивається. Воно повинне розпочинатися з най­простіших категорій, елементарних понять. Принцип розвитку орієнтує соці­ально-філософське пізнання на осягнення становлення соціуму, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених. При цьому він містить двоєдину умову:

1) виявлення джерела і конкретного механізму суспільного розвитку;

2) аналіз його конкретних форм і етапів, принаймні, в найбільш загальних, при­нципових моментах. Перша умова дає змогу осягнути соціум як систему, що розви­вається, друга - прослідкувати весь історичний шлях її розвитку від початкових форм до найвищих.

Як бачимо, у даному разі принцип розвитку тісно змикається з принципом історизму, згідно з вимогами якого соціум має розглядатися в закономірному історичному розвитку, в тісному зв’язку з конкретно-історичними умовами його існування.

Реалізувати вимоги принципу історизму надзвичайно важко. Говорити і писати про нього - це одне, звести в систему організації знання про історично змінний об’єкт дослідження - зовсім інше. Як нам здається, задовольнити вимоги даного принципу не вдавалося не тільки його безпосереднім фундаторам - Дж.Віко, Воль­теру, Й.Г.Гердеру, Ж.-Ж.Руссо, Й.Г.Фіхте і Г.Гегелю, але й мислителям, досвід со­ціального пізнання яких був збагачений розумінням недоліків неісторичного під­ходу до дійсності - К.Марксу, О.Шпенглеру, О.Тоффлеру і багатьом іншим відо­мим соціальним філософам нашого часу.

Історизм вимагає виявлення загальної основи соціального в її історичному розвиткові; специфіки кожного етапу формовияву останньої; особливостей перехо­ду від одного якісно визначеного ступеня процесу його розвитку до наступного; характеру і механізму трансформування елементів попереднього ступеня на ново­му етапі історичного розвитку. Головне - сприйняття історії в соціальній філософії не повинно бути зведеним до опису життєвих подій. Воно підпорядковується зна­ходженню того фокусу, в якому потрібно розглядати практичні і теоретичні завдан­ня, і є не чим іншим, як логічним відбиттям історичного процесу.

Принцип історизму відрізняється від принципу історицизму, обгрунтованому представниками баденської школи неокантіанства і зокрема такими відомими тео­ретиками, як Б. Кроче, В.Дільтей, К.Ясперс, К.Поппер. Історицизм виходить з фі- налістського детермінізму, ідеї провіденціальної (розумної) необхідності, прагнен­ня до виправдання зла і насильства в якості дієвих знарядь прогресу, витлумачення сучасного як повної істини минулого і зневажливо-історичного ставлення до про­блеми втрачених та нереалізованих можливостей (див.: Соловьев Э.Ю. Прошлое тол­кует нас. - M., 1991. - С.353). Принцип історицизму формує суб’єктивістську пара­дигму бачення історії. Історизм же вимагає об’єктивності. Він грунтується на роз­гляді дійсного, а не уявного розвитку історії, тісно змикається з принципами прак­тики, системності, розвитку і постає як важлива складова загальнонаукової мето­дології соціального пізнання й практики.

Розглянувши методологічні та світоглядні засади соціальної філософії як науки, можна визначити її предмет. Соціальна філософія вивчає основні закони функціо­нування та розвитку суспільства як цілісної системи крізь призму загальнолюдсь­ких пріоритетів у контексті співвідношення первинних та вторинних чинників жит­тєдіяльності людей. Предмет соціальної філософії багато в чому нагадує предмет історичного матеріалізму. І все ж це різні науки, хоч більша частина теоретичного матеріалу вітчизняної соціальної філософії все ще базується на здобутках історич­ного матеріалізму. Аналіз співвідношення предметів соціальної філософії та історич­ного матеріалізму - тема складна і недостатньо досліджена. Спробуємо сформулю­вати деякі судження, що тою чи іншою мірою розкривають це співвідношення.