Права людини і громадянина в міжнародному та національному праві

У ХХ ст. світовим співтовариством було прийнято кілька важливих документів, які на сучасному рівні розглядають проблему захисту прав людини. Це перш за все документи Організації Об’єднаних Націй: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.).

У 1959 р. ООН прийняла також Декларацію прав дитини. ООН прийнято також низку документів, спрямованих проти дискримінації (лат. dιscrimιno - розрізняю, розділяю), тобто порушення, обмеження або позбавлення прав людини за ознаками релігійної, расової, національної приналежності. Загалом до «праволюдської» галузі міжнародного права входить понад 200 актів ООН та понад 100 міжнародно- правових актів регіонально-континентальних організацій. У червні 1993 р. відбулась Всесвітня конференція з прав людини у Відні. Довгий час у структурі ООН працювала Комісія з прав людини, яка здійснювала моніторинг стану справ у цій царині у всіх країнах світу. З червня 2006 року розпочав роботу новий орган ООН - Рада з прав людини. Її складають 47 держав, що обираються на 3 роки (до 2008 року членом Ради є й Україна).

Разом з тим, сьогодні багато членів ООН, передусім з азіатсько- африканського регіону, звертає увагу на те, що міжнародні документи з прав людини не повинні уніфікувати спосіб розв’язання цих питань у всіх країнах. Обсяг громадянських та політичних свобод, соціально- економічних прав залежить від конкретного стану суспільства - як матеріального, так і духовного, тобто від ментальних особливостей та культурно- релігійних традицій. Це відображено, зокрема, в регіональних конвенціях із прав людини - Американській (1969), Африканській (1981).

Найбільш розвиненою виглядить система захисту прав людини, створена в Європі. Цей напрям діяльності став пріоритетним перш за все для Ради Європи, яка в 1950 р.

прийняла Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод ¹. Додатковий Протокол № 6 до цієї конвенції (1983 р.) зобов’язує, зокрема, держави-учасниці відмінити смертну кару ^[3] ^{^[4]. На підставі конвенції був створений міжнародний механізм захисту прав людини - Європейський суд з прав людини в Страсбурзі, який діє з 1959 р. До компетенції суду належить розгляд позовів громадян до держав із приводу різноманітних порушень прав людини ^[5]. Додаткові механізми передбачені Європейською конвенцією з попередження тортур і нелюдського, або такого, що принижує гідність, поводження або покарання (1987 р.). У 1999 р. Радою Європи запроваджена спеціальна посада Комісара з прав людини. Ще один важливий документ Ради Європи - Європейська соціальна хартія (1961 р., переглянута в 1996 р. ^[6]), яка регулює права зайнятості та соціальної згуртованості (зокрема, об’єднання в профспілки). У додаткових протоколах до хартії закріплені права на захист від бідності і соціального відчуження, на належне житло, на захист у випадку звільнення з роботи тощо.
7 грудня 2000 р. була прийнята Хартія Європейського Союзу про основні права. Це перший документ, який ставить за мету захист особи не тільки від держави та її органів, а й від наддержавної організації, якою є сьогодні Європейський Союз. На відміну від традиційного для західної доктрини прав людини поділу прав і свобод на першорядні - перш за все, громадянські й політичні права, - і «другорядні», до яких зараховували соціально-економічні, Хартія розглядає всі особисті, політичні та соціально-економічні права як основні. Вони об’єднані навколо засадничих прин- ципів-цінностей, які ґрунтуються на духовному, моральному й історичному спадкові народів Європи: принципові поваги до людської гідності, принципові забезпечення прав і свобод людини та громадянина, принципові рівності, принципові солідарності, принципові демократії й принципові правової держави.
Україна ратифікувала і розглядає як частину власного законодавства основні міжнародні документи з прав людини, а також закріпила ці права у власних правових актах.
Конституція України, прийнята у 1996 році, проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження й забезпечення прав та свобод людини - головним обов’язком держави. У ІІ розділі Конституції визначені всі основні права, свободи й обов’язки людини і громадянина, виходячи з принципу рівності людей у своїй гідності та правах. Зокрема, це такі права людини, як невід’ємне право на життя (ст. 27), заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження і покарання (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємниця кореспонденції (ст. 31), охорона від втручання в особисте й сімейне життя (ст. 32), свобода пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському й місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38), право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40), право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї (ст.
48), право на охорону здоров’я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50), право на освіту (ст. 53), свобода літературної, художньої, наукової й технічної творчості, захист інтелектуальної власності (ст. 54), а також право на захист своїх прав і свобод у суді та інші юридично-правові гарантії (ст. 55-63). Деякі права мають конституційно-законодавчі обмеження, спрямовані на захист національної безпеки та громадського порядку, а також прав інших людей. Одночасно закріплені основні державні гарантії реалізації прав, перш за все соціально-економічних і культурних. Ст. 157 забороняє змінювати Конституцію в напрямі скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина. Конституція також передбачила нову форму парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини - посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Слід зазначити, що подібний незалежний інститут, покликаний контролювати діяльність виконавчої влади у сфері прав людини, вперше виник у 1809 р. у Швеції - тому зазвичай називається шведським словом омбудсмен, - і зараз існує в понад 100 країнах.}

<< | >>

↑

Источник: Алієв Г.Є.. Політологія Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Полтава: АСМІ,2007. – 280 с.. 2007

Еще по теме Права людини і громадянина в міжнародному та національному праві:

- Основы политологии -