Етнічний склад держав. Права народів і національних меншин. Форми національно-державного самовизначення

Історія етносів тісно пов’язана з історією держав, етноси завжди ви­ступають суб’єктом політичних відносин, а етнічний інтерес - політично значущим інтересом. Разом із тим, держава не завжди є національною (і практично ніколи - етнічно чистою), а етнос не завжди має статус держав­ності.

• держави однонаціональні (більшість держав Європи, Японія);

• держави з переважаючою нацією (Великобританія, Іспанія, Фін­ляндія, Румунія, Ізраїль, Китай, Іран, Індія, арабські країни) - сюди можна віднести й Україну, а також і Росію;

• держави двох або трьохнаціональні без переважаючої нації (Бельгія, Швейцарія, Боснія та Герцеговина);

• багатонаціональні держави без постійно домінуючої нації (Аф­ганістан, Індонезія, країни Тропічної Африки).

Етнічний склад держави далеко не завжди відповідає її національно- політичному устрою, що часто-густо супроводжується тими чи іншими формами національного гноблення, породжує численні національні супе­речності та конфлікти. Політична гострота національних інтересів давно викликає потребу юридичного оформлення прав народів, створення меха­нізму захисту прав національних меншин. Протягом ХХ ст. у міжнародній політиці і праві було багато зроблено в цьому напрямі. Вихідний пункт - рівність прав усіх народів незалежно від їх кількості, а також рівність прав кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, мови, релігії та національного походження. Втім, якщо стосовно особистості ця рівність прав має застосовуватись безпосередньо (при цьому визнається право лю­дини на самоідентифікацію - право визначати свою приналежність до тієї чи іншої нації), то стосовно народів - потенційно, оскільки може входити у суперечність з правами держав.

Тому після розпаду колоніальної системи (якому сприяла, зокрема, Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і наро­дам 1960 р.) основна увага приділяється саме захисту прав національних меншин (Декларація ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 р.; Європейська Хартія ре­гіональних мов або мов меншин 1992 р.^[IX]; Рамкова Конвенція про захист національних меншин, прийнята Радою Європи в 1994 р. та ін.).

Отже, в міжнародних документах закріплені такі права народів і національних меншин:

1. Право на існування - заборона знищення та дискримінації народів або окремих людей за етнічними ознаками (міжнародні конвенції про по­передження і покарання злочинів геноциду 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., про припинення злочину апартеїду й покарання за нього 1973 р. тощо).

2. Право на суверенітет, самовизначення та самоврядування. Полі­тичне самовизначення націй може здійснюватись або у формі національної держави, або у формах національно-територіальної автономії, тобто ви­значених самоврядних територій із компактним проживанням певної етні­чної групи, яка реалізує свої етнічні інтереси через органи управління цієї території. Залежно від розподілу повноважень між місцевою і центральною владою в державі, це можуть бути:

а) національні державні утворення у складі багатонаціональної фе­дерації;

б) автономії у складі багатонаціональної унітарної держави;

в) місцеве національне самоврядування.

3. Право на збереження культурної самобутності - власної мови, культури, релігії, звичаїв тощо - без надання прав територіального управ­ління (національно-культурна або національно-персональна автономія).

4. Право на контроль за використанням природних багатств та ре­сурсів території проживання.

5. Право на користування досягненнями світової цивілізації.