Характеристика інституту правового статусу людини та громадянина у Європейському Союзі та його джерела

Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі багато в чому визначається природою цього міжнародного утворення, історією й перспективами його розвитку.

Європейський Союз - явище сучасне.

Положення Маастрихтського договору вносять зміни й доповнення в установчі документи Співтовариств (Договір про утворення Європейського об’єднання вугілля й стали 1951 р., Договір про установу Європейського економічного співтовариства 1957 р., Договір про установу Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р.), містять нововведення щодо створення й діяльності Європейського Союзу. Важливе місце серед них займають положення про громадянство Європейського Союзу. Цьому присвячується ч. II Договору про Європейське Співтовариство «Громадянство Союзу», статті 17-22, і, як додаток до Договору - Декларація про громадянство держави - члена. Зміст статей 17 і 21 змінено Амстердамським договором про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновують європейські співтовариства й ряду пов’язаних з ними актів 1997 р.

Говорячи про правовий статус людини й громадянина, ми, насамперед, припускаємо, що існування цієї категорії в зовнішнім вираженні та наявність можливості його реалізації нерозривно пов’язані з поняттям держави. У зв’язку із цим закономірним буде питання - чи обґрунтоване твердження про правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі. Для відповіді на це питання варто визначити правосуб’єктність такого утворення як Європейський Союз. У теорії міжнародного права вся повнота міжнародних прав і обов’язків визнається тільки за суверенними державами. Інші міжнародні утворення (наприклад, міжнародні організації) мають інший обсяг правосуб’єктності, що обмежена здійсненням цілей і функцій, зазначених у їхніх установчих документах і розвинених у практичній діяльності.

Міжнародною правосуб’єктністю прийнято називати здатність міжнародних утворень самостійно здійснювати свої права й мати обов’язки у відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права. Стосовно до Європейського союзу варто говорити не про взаємини із суб’єктами міжнародного права взагалі, а тільки про відносини із країнами - не членами Європейського союзу й міжнародними організаціями. У доктрині міжнародного права абсолютна більшість правознавців заперечує наявність правосуб’єктності в Європейського союзу. Насамперед, тому що Маастрихтський договір не містить положень, які б чітко кваліфікували правовий статус Європейського союзу й наявність у нього правосуб’єктності. Дійсно, у тексті Договору про Європейський союз (зі змінами, внесеними Амстердамським договором і Договором у Ніцці) не містяться положення про надання Європейському союзу статусу юридичної особи. Поряд із цим існують і інші точки зору, які обґрунтовують наявність правосуб’єктності Європейського Союзу. З огляду на цю невизначеність, правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі також варто розглядати як явище, відмінне від класичного, насамперед у питаннях гарантій його реалізації й громадянства.

З усією очевидністю варто затверджувати, що країни, що входять до складу Європейського Союзу перебувають у стадії політичної інтеграції.

І основна хвиля спереду. Варто пам’ятати: ті, хто народився в Європейському союзі, поки ще навіть не досягли повноліття. Але й сьогодні більше 45% європейців (і близько 70% жителів ЄС молодше 35 років) вільно говорять хоча б на одній європейській мові, крім своєї рідної. Майже 5,5% одержують вищу освіту за межами країни, у якій народилися. Майже 40% європейців раз у рік або частіше бувають в інших країнах союзу; 63% витрат європейські туристи роблять у ЄС, а не за його межами. Для ряду європейських країн частка громадян, що постійно живуть в інших державах ЄС, набагато вище середніх показників: у Греції - 4,5%, у Португалії - 8,2%, а в Ірландії - 11,3%.

Характерно, що внутрішня міграція в Євросоюзі вже не в такому ступені обумовлена суто економічними факторами, як колись: зараз 60% європейців переїжджають в іншу країну по сімейних причинах, у зв’язку з роботою зі спеціальності й через навчання в іноземних вузах. Причому особисті причини стають усе більше визначальними: в 2006 р. 4,9% всіх шлюбів у ЄС були укладені між громадянами різних країн союзу. У Німеччині таких було 7,6%, у Голландії - 8,4%, а в космополітичній Швейцарії - 30,8%. При цьому соціологічні дослідження показують, що близько 40% живучих за межами своїх країн європейців уважають європейську ідентичність більше значимої для себе, чим приналежність до тієї країни, з якої вони вийшли, або ж до тієї, де в цей момент проживають.

казали скептики, через кілька десятиліть європейський народ може стати такою ж реальністю, як і американський.

Джерела правового регулювання статусу людини та громадянина у Європейському Союзі. Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі можна характеризувати як явище, джерелами якого є міжнародні акти. Визначаючи правовий статус людини й громадянина Європейський Союз, усвідомлюючи свою духовну й моральну спадщину, виходить із таких загальних і неподільних цінностей, як людське достоїнство, свобода, рівність і солідарність, і опирається на принципи демократії й законності. У центр своєї діяльності він ставить людську особистість, засновуючи громадянство союзу й створюючи сферу свободи, безпеки й правосуддя. Сприяючи збереженню й розвитку цих загальних цінностей, союз у той же час поважає як розмаїтість культур і традицій народів Європи, так і національну самобутність держав-членів і форми організації їхньої державної влади на національному, регіональному й місцевому рівнях; він прагне сприяти збалансованому й довгостроковому розвитку й гарантує вільний рух людей, товарів, послуг і капіталу, а також свободу створення об’єднань.

Визначаючи правовий статус людини та громадянина Європейський Союз як об’єднання демократичних держав, що визнали міжнародні акти про права й свободи людини безсумнівно як джерела цього статусу визнає міжнародні акти, такі як Загальну декларацію прав людини ООН, пакт про соціальні та економічні права ООН, міжнародний пакт про громадянські і політичні права ООН, конвенцію по захисту прав людини й основних свобод і інші міжнародні договори по правах людини. При цьому варто мати на увазі, що міжнародні пакти про права людини - це договори, держави - учасники яких офіційно домовилися й погодилися дотримуватися їхніх положень, уклали їх для того, щоб поважати, гарантувати й вживати заходів для повного здійснення широкого спектра прав і свобод людини.

Про значення Загальної декларації прав людини як правового джерела, що визначає правовий статус людини, говорилася вище.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права був прийнятий 16 грудня 1966 року, набув чинності 23 березня 1976 року. На сьогодні від розглядається як універсальний міжнародний документ, що містить каталог прав, що включає в себе усі права, записані в Загальній декларації прав людини 1948 року. Пакт є міжнародним договором і, отже, має обов’язкову силу для держав-учасників. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права був відкритий для підписання, ратифікації й приєднання 19 грудня 1966р. резолюцією 2200 А (XXI) о

Генеральної Асамблеї ООН; Набув чинності 3 січня 1976 р. .

4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Положення Конвенції сформульовані у формі строгих зобов’язань держав і безумовних прав індивідів, у той час як статті Хартії носять умовний характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав мова йде дійсно про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна говорити про міжнародне співробітництво в справі заохочення й розвитку поваги до цих прав. Цінність

Конвенції визначається фактично її механізмом, а не правами, які вона захищає. Уперше в історії людства існує міжнародний механізм, що функціонує поза державою й виражає загальні цінності всього людства. Цей механізм, по визначенню багатьох учених, є унікальним, життєвим і таким, що розвивається. На основі Конвенції були утворені й діють два органи: Європейська Комісія із прав людини і Європейський суд по правах людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.

У рамках Ради Європи в 1960 році в Туріні була прийнята Європейська соціальна хартія, що вступила в силу в 1965 році. Безумовно, основним джерелом, що визначає правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. Хартія визначає фундаментальні права людини в ЄС, такі, як право на життя (включаючи заборону страти), право на цілісність особистості (включно із забороною на селекцію людей і клонування).

У сфері свобод документ установлює такі права, як право на особисту свободу та безпеку, право на повагу особистого та сімейного життя, право на захист персональних даних, право женитися та створювати родини, право на свободу думок і сповідання релігії, право на свободу висловлення й інформацію, право на свободу зборів, право на свободу науки й мистецтв, право на освіту, право на вибір професії й роботи, право на ведення бізнесу, право на власність, право на притулок, право на захист у випадку переміщення або екстрадиції.

У Хартії також проголошується рівність всіх перед законом, заборона дискримінації, рівність між чоловіками й жінками, культурна, релігійна і язикова розмаїтість. Документ визнає права дітей і осіб похилого років, права на інтеграцію в суспільство осіб з фізичними або іншими обмеженнями.

У Хартії встановлені права працівників на одержання інформації, на протести, на захист у випадку необґрунтованого звільнення й чесні умови праці. Крім того, установлені права на охорону здоров’я й захист навколишнього природного середовища, визначені громадянські права. У документі також визначається, що будь-який громадянин Європи у випадку порушення його прав може звернутися до Європейського Омбудсмену. Хартія також надає право громадянам ЄС опротестовувати порушення своїх прав не тільки проти національних урядів, але й проти європейських керівних органів у Європейському суді в Люксембурзі.

Великобританія в ході переговорів про нову Угоду ЄС домоглася права не застосовувати на своїй території положення Хартії фундаментальних прав. Прем’єр - міністр Польщі Дональд Туск також заявив про намір одержати таке право для своєї країни. Не можна не згадати у зв’язку із цим Європейську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р., що встановлює принципи й правила, що стосуються громадянства фізичних осіб, і правила, що регулюють військовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким повинне відповідати внутрішнє законодавство держав-учасників.

Висновок до питання № 1. В Європейському Союзі мають юридичну чинність також інші міжнародно-правові акти, які за своєю суттю є джерелами, що визначають правовий статус людини та громадянина. У той самий час можна

привести також міжнародні документи, що регламентують більше вузькі відносини: Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14 грудня 1960 року, Конвенція про захист прав культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року, Конвенція про політика в області зайнятості від 9 липня 1964 року, Конвенція про охорону материнства від 28 червня 1952 року, Конвенція про права дитини від 22 листопада 1989 року, Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року і ін.

2.