§ 6. Міжнародне право прав людини

Процес формування концепції прав людини, пройшов довгий шлях і тісно пов’язаний з історією розвитку суспільства. Так, можна сказати, що ключову роль у формуванні природно-правової концепції прав людини відіграли філософи- просвітителі 16-18 ст.: англієць Локк, американці Пейн і Джефферсон; французи Руссо, Монтеск’є, Вольтер; голландець Гроций та інші.

Подальший розвиток прав людини і громадянина, їх свободи і недоторканності можна прослідкувати, аналізуючи світову юридичну думку, законодавство та юридичну практику XIX- XX ст. Для першої половини XIX ст. характерно зміцнення буржуазних прав і свобод. У цей час відбувалась активна кодифікація законодавства, виникає представницька держава в її сучасному розумінні, буржуазія поступово завойовує собі політичні права і політичне панування. Прагнення буржуазії до свободи, прогресу і законності сприяли виникненню в державно-правовій ідеології того часу буржуазного лібералізму, що характеризувався розширенням свободи дій, свободи торгівлі, свободи приватної власності і промислової конкуренції, свободи і недоторканності людини та іншими громадянськими правами і свободами.

На початку XIX століття прогресивними державними діячами і вченими робилися зусилля з розробки міжнародно-значущих документів щодо захисту прав і свобод людини, зокрема був прийнятий Великий трактат 1815 по забороні работоргівлі, а в 1864 році вийшла в світ Женевська Конвенція про захист поранених і хворих під час війни.

98 Віденська конвенція про право міжнародних договорів: ООН. Конвенція, Міжнародний документ від 23.05.1969. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_118#Text

Корені сучасного захисту прав людини лежать у домовленостях, досягнутих щодо захисту менших у рамках територіального переділу Європи після Першої світової війни (наприклад, у договорах Паризьких передмість 1919 р.). Певним кроком в утверджені прав людини можна вважати і численні міжнародні договори щодо протидії торгівлі людьми. Зокрема, Конвенція про рабство 1926р. [99].

У ході Другої світової війни були виявлені недоліки в міжнародному регулюванні прав та свобод людини. Цей етап у розвитку людства довів необхідність, з одного боку, підтримки міжнародного миру та безпеки, а, з іншого - дотримання прав і свобод людини.

Із створення ООН та прийняттям її Статуту було покладено початок якісно новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН покладає на держави обов’язок дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації.

Статут ООН став першим в історії міжнародних відносин багатостороннім договором, який заклав основи широкого розвитку співробітництва держав з прав людини. Статут ООН, не конкретизуючи поняття прав людини, тим не менш, містить кілька принципів, певною мірою цьому сприяють. Він зобов’язує держави розвивати міжнародне співробітництво з метою сприяння «загальній повазі і дотриманню прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії». Таким чином, Статут ООН покладає на держави юридичне зобов’язання дотримуватися основних прав і свободи людини, не допускаючи при цьому дискримінації.

У Статуті ООН закріплені принципи, на підставі яких в наступних документах і були сформульовані міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини. Метою вироблення міжнародних стандартів у цій сфері є не уніфікація національного законодавства, а розробка стандартів, які служили б своєрідною відправною точкою для вироблення державами власного національного законодавства, що стосується прав людини.

Першим визначним документом в сфері прав людини стала - Загальна декларація прав людини, яка була затверджена і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. [101]. Ця дата сьогодні відзначається в країнах світу як День прав людини.

Для розробки Загальної декларації прав людини було створено Комісію з прав людини (16 лютого 1946 р.) у яку увійшли представники 18 держав, обраних за принципом рівного географічного представництва. В ході роботи над проектом даної Декларації виникало чимало суперечок, що були зумовлені як ідеологічними протиріччями так специфікою різних культурних і релігійних

99 Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 року із змінами, внесеними Протоколом від 7 грудня 1953 року: ООН. Конвенція, Міжнародний документ від 25.09.1926. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_161

100 Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду: ООН. Статут, Міжнародний документ від 26.06.1945. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_010#Text

101 Загальна декларація прав людини: ООН. Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_015#Text систем. Однак, розуміння необхідності прийняття такого міжнародного акту, допомогло дійти консенсусу, сформулювати такий текст, що одержав схвалення фактично усього міжнародного суспільства.

За ухвалення Загальної декларації прав людини проголосувало 48 держав- членів ООН. 8 держав від голосування утрималися. Це були СРСР і соціалістичні країни. Пояснюючи свої дії, їх представники посилалися на те, що ухвалений документ порушує суверенітет держав, не включає ряду запропонованих ними положень та не гарантує здійснення основних прав і свобод.

Сьогодні її називають "видатним документом в історії людства", «Хартією вольностей для всього людства».

В цілому Загальна декларація прав людини складається із 30 статей присвячених громадянським, політичним, економічним, соціальним і культурним правам й основним свободам, якими повинна володіти кожна людина. Визнаючи природний характер прав людини, вже у першій статті декларації було проголошено, що «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах». У другій статті цього документа констатується те, що «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища» [102].

Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, і тому закріплені в ній норми мають лише рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов’язкові для держав - членів ООН.

Особливістю Загальної декларації прав людини є й те, що вона поряд із правами закріплює обов’язки кожного, можливість обмеження прав людини. Так, у статті 29 зазначено: «Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» [103].

Сьогодні у конституціях багатьох країн світу містяться посилання на цей документ і включається низка його положень. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод.

102 Загальна декларація прав людини: ООН. Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948. URL:

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_015#Text

103 Загальна декларація прав людини: ООН. Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948. URL:

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_015#Text

Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. На всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі і України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства у будь-якій країні.

Важливим міжнародним документом з прав людини є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, схвалений ООН 16 грудня 1966 р. [104]. Він складається з преамбули і 31 статті, які поділені на 5 частин. Зокрема, в преамбулі відзначається, що права, проголошені в пакті, випливають з властивої людській особі гідності, а ідеал людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити лише за наявності таких умов, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами. Конкретний їх перелік розпочинається з проголошення права на працю (ст. 6), права кожного на справедливі і сприятливі умови праці (ст. 7), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 9), право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї (ст. 11), право кожної людини на освіту (ст. 13), право на участь у культурному житті, користування результатами наукового прогресу (ст. 15).

Згідно зі ст.

Не менш важливим документом у сфері прав людини є Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який, як і попередній, був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. [105]. Він складається з преамбули та 53 статей, об’єднаних у 6 частинах, і проголошує широкий перелік основних прав і свобод, які повинні надаватися кожною державою всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи

104 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права: ООН. Пакт. Міжнародний документ від 16.12.1966. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_042#Text

105 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: ООН. Пакт. Міжнародний документ від 16.12.1966. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_043#Text іншої обставини (п. 1. ст. 2). З цією метою учасники цього Пакту взяли на себе зобов’язання вжити законодавчі або інші заходи відповідно до своїх конституційних процедур, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті (п. 2. ст. 2). «Всі люди, - підкреслюється в Пакті, - є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону» (ст. 23). Окремою статтею в документі визнається право осіб, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншостей, «користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 27).

У третій частині Пакту (ст. 6-27) міститься конкретний перелік громадянських і політичних прав, які повинні бути забезпечені людині в кожній державі: право на життя (ст. 6); заборона піддання катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, неприпустимість без вільної згоди людини піддання її медичним чи науковим дослідам (ст. 7); заборона рабства і работоргівлі в усіх їх видах та примусової праці (ст. 8); право кожного на свободу та особисту недоторканність (ст. 9); право осіб, позбавлених волі, на гуманне поводження і поважання гідності (ст. 10); право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання (ст. 12); рівність всіх осіб перед судами і трибуналами (ст. 14); право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб’єктності (ст. 16); невтручання в особисте та сімейне життя людини, недоторканність її житла, таємниця кореспонденції (ст. 17); право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18); право на мирні збори (ст. 22) та ін. [106].

Серед політичних прав Міжнародний пакт про громадянські і політичні права проголошує право кожного громадянина без будь-якої дискримінації брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через своїх вільно обраних представників, голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби (ст. 25).

Відповідно до Пакту про громадянські і політичні права, закріплені в ньому певні фундаментальні права і свободи мають дотримуватися у будь-якій ситуації, навіть в умовах збройних конфліктів. Так, згідно з п. 1 ст. 4 цього документу «під час надзвичайного становище в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави -учасниці цього Пакту можуть вжити заходів на відступ від своїх зобов’язань за цим Пактом лише настільки, наскільки це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є сумісними з їх іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження». Але далі в п. 2 цієї ж ст. 4 застерігається, що це положення не може бути застосоване до таких

106 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: ООН. Пакт. Міжнародний документ від 16.12.1966. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_043#Text фундаментальних прав і свобод як: право на життя (ст. 4); заборона піддавати катуванню чи жорсткому нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7); заборона рабства, работоргівлі, підневільного стану (п.1,2 ст.8); позбавлення волі на тій лише підставі, що невиконані якісь договірні зобов’язання (ст. 11); заборона скасування принципу, згідно з яким кримінальний закон не має зворотної сили (ст. 15); право кожної людини на визнання її правосуб’єктності (ст. 16); право кожного на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18) [107].

В подальшому до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права було прийнято 2 факультативних протоколи. Перший встановив компетенцію Комітету з прав людини розглядати особисті скарги на держави - учасниці Протоколу про невиконання ними прийнятих зобов’язань і визначає критерії приємливості індивідуальних скарг [108]. Другий факультативний протокол направлений на відміну смертної кари і зобов’язує усі держави вжити усіх необхідних заходів з цього приводу. При цьому, даний Протокол забороняє робити винятки, окрім винятку пов’язаного із воєнним станом [109].

Поряд з ООН вагомий внесок в утвердження прав людини здійснено і регіональнми міжнародними організаціями: Рада Європи, ЄС, СНД, Ліга Африканських держав, Організація Американських держав та ін. Діяльність цих міжнародних організацій спрямована на вирішення проблем регіонального характеру, зокрема і у сфері прав людини.

В рамках їх діяльності було розроблено та прийнято цілу низку міжнародних договорів у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини.

Важливе значення у забезпеченні прав людини має Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950р.) [110], учасником якої є і Україна.

Дана Конвенція і відповідні протоколи до неї дали змогу запровадити унікальну й дієву систему контролю за виконанням державами-учасницями закріплених у цих документах стандартів у галузі прав людини - Європейський суд з прав людини.

Найважливішою перевагою цього документа є те, що:

по-перше, вона увібрала в себе практично всі норми, що стосуються особистих прав людини, що містяться в документах універсального характеру, деталізувала їх і передбачила юридичні механізми їх реалізації, обмежувальні заходи по відношенню до держави і влади;

107 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: ООН. Пакт. Міжнародний документ від 16.12.1966. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_043#Text

108 Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: ООН. Протокол, Міжнародний документ від 16.12.1966. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_086#Text

109 Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що стосується скасування смертної кари: ООН. Протокол, Міжнародний документ від 15.12.1989. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_187#Text

110 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Рада Європи. Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_004#Text

по-друге, вона окреслює певні межі діяльності держави, застерігає її органи від невиправданого втручання в сферу особистих прав і свобод людини, від всевладдя та свавілля.

В цілому як в рамках ООН так і регіональних міжнародних організацій було прийнято цілу низку міжнародно-правових документів у сфері прав людини. Зокрема, важливими міжнародними документами з прав людини є: Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього (1948 р.); Конвенція про політичні права жінок (1952 р.); Конвенція про статус біженців (1951 р.); Конвенція про статус апатридів (1964р.); Декларація прав дитини (1959р.); Конвенція про права дитини (1989р.); Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.); Європейський соціальний статут (1961 р.); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.); Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.); Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.); Міжнародна конвенція про знищення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.); Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975р.); Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.); Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.); Конвенція про права дитини (1989 р.); Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.); Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих - мігрантів і членів їх сімей (1990 р.); Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.); Гельсінський документ НБСЄ «Виклик часу змін» (1992р.) та ін.

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п 'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід’ємних прав.

2. угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (наприклад, Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (наприклад, Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (наприклад, Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).

5. міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов’язкові для виконання державами-учасницями (наприклад, Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. Відень, 1993 p.).

Сьогодні основні права і свободи людини вже не є об’єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права і свободи відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав і свобод особистості.

У науковій літературі та практиці застосування до сьогодні не існує усталеного розуміння поняття «міжнародно-правових стандартів у сфері прав людини». Так, на думку С. Черниченка, міжнародні стандарти в галузі прав людини - це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов’язків держав [111; 112].

З позиції П. Рабіновича та О. Ненецької «міжнародні стандарти прав людини — це закріплені у міжнародних актах і документах, текстуально уніфіковані й функціонально універсальні (для певних міжнародних об'єднань держав) принципи та норми, які за посередництвом вельми абстрактних, здебільшого оціночних, терміно-понять фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи обсяг прав людини, зумовлювані досягнутим рівнем соціального розвитку та його динамікою, а також встановлюють позитивні обов 'язки держав щодо їх забезпечення, охорони й захисту та передбачають за їх порушення санкціїполітико-юридичного чи політичного характеру» [113].

З позиції «європейської інтерпретації», запропонованої С.А. Горшковою, такими стандартами слід визнавати правові норми конвенцій і сформоване на основі рішень Європейського Суду та Комісії з прав людини прецедентне право, на які спирається правова система європейських держав [114].

Деякі науковці вважають, що «міжнародні стандарти прав людини - це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави». З їх позиції згадані стандарти є своєрідними взірцями ("еталонами"), на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності різні Держави та інші учасники суспільного життя. Показово, що у преамбулі Загальної декларації прав людини, яка зазвичай визнається найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця Декларація прийнята як "взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави" [115].

Вищенаведені трактування міжнародних стандартів у сфері прав людини дозволяють виділити їх характерні ознаки.

1. мають фіксований характер.

Дані стандарти закріплюють (фіксують) у міжнародно-правових договорах: а) певний зміст; б) певний обсяг; в) водночас і зміст, й обсяг прав людини.

Ці стандарти становлять закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах ті праволюдинні показники, до досягнення яких зобов’язуються або заохочуються держави.

111 Орзіх М. Міжнародно-правові стандарти і права людини в Україні. Право України. 1992. № 4.

112 Права людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві: URL:

http://5ka.at.ua/load/pravo/prava_ljudini_u_mizhnarodnomu_ta_vnutrishnoderzhavnomu_pravi_kursova_robota/49-1-0- 22161

113 Рабинович П., Ненецька О. Міжнародні стандарти прав людини: загальні ознаки, поняття. Юридичний вісник України. № 49. 2012. URL: http://www.judges.org.ua/dig3623.htm

114 Бадальянц Ю.С., Д.А. Ягофаров. Права людини: навчальний посібник. Москва-Рязань: Видавництво «Повірений». 2006. 519 с. URL: http://pravolib.pp.ua/mejdunarodno-pravovyie-standartyi-oblasti-prav-18475.html

115 Міжнародні стандарти прав і свобод людини та їх національна імплементація. URL: http://pidruchniki.com/13560615/pravo/mizhnarodni_standarti_prav_svobod_lyudini_natsionalna_implementatsiya

2. обов’язковість (або принаймні бажаність) - вони, з огляду на їх деонтичний статус, можуть бути настановами або формально-обов’язковими, або ж рекомендаційними, які мають братись до уваги при конструюванні, моделюванні усіх інших юридичних норм стосовно прав людини. Тому таку властивість цих стандартів деякі автори називають модельністю.

3. універсальність - всесвітня чи регіональна. Про це було вказано у Декларації "Верховенство права на національному та міжнародному рівнях" прийнятій на 67-й сесії Генеральною Асамблею ООН 19 вересня 2012 року. У ній зазначено, зокрема, таке: "Ми підтверджуємо урочисте зобов’язання наших Держав виконувати свої обов’язки зі сприяння загальній повазі, дотриманню і захисту усіх прав людини і основоположних свобод для всіх. Універсальна природа цих прав і свобод не підлягає сумніву. Ми наголошуємо на обов’язку всіх Держав у відповідності зі Статутом поважати права людини і основоположні свободи для всіх, без будь-яких відмінностей" (п.6) [116].

4. гранична абстрактність застосовуваних у них терміно-понять. У літературі слушно зверталась увага на те, що, «стандарти, які встановлюються на світовому рівні, мають бути максимально загальними, абстрактними, які не визначають конкретний обсяг прав і свобод. Універсальні стандарти мають виходити із загальнолюдських цінностей, а не із уявлень окремих цивілізацій». Втім, офіційне тлумачення таких стандартів задля практичних цілей все одно нерідко здійснюватиметься з урахуванням конкретно-історичних умов і обставин їх застосування [117].

5. змістова динамічність (забезпечувана, насамперед, за посередництвом їх офіційної інтерпретації - навіть при незмінності загального текстуального вираження) [118, с.13].

Міжнародні стандарти у сфері прав людини - це обов’язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені універсальними і регіональними міжнародно-правовими актами права і свободи, а також не зазіхати на такі права і свободи.

Види міжнародних стандартів прав людини:

1. Стандарти за простором (територією) дії можуть бути універсальними, тобто визнаними в усьому світі, і регіональними.

2. Регіональні стандарти, маючи особливості, які випливають із традицій, рівня розвитку якої-небудь групи країн, можуть йти далі універсальних, бути більш широкими, конкретними (наприклад, стандарти, прийняті в рамках загальноєвропейського процесу).

3. За колом адресатів стандарти бувають загальні (стосуються усіх людей) і спеціалізовані (адресовані членам певних соціальних груп).

116 Declaration of the High-level Meeting of the General Assembly on the Rule of Law at the National and International Levels. A/67/L.1. URL: http://daccess-dds-ny. un.org/doc/UNDOC/LTD/N12/516/51/PDF/N1251651.pdf?OpenElement

117 Рабинович П., Венецька О. Міжнародні стандарти прав людини: загальні ознаки, поняття. Юридичний вісник України. № 49. 2012. URL: http://www.judges.org.ua/dig3623.htm

118 Гончаров В. В. Офіційне тлумачення юридичних норм як засіб встановлення і трансформації їх змісту : автореф. дис.... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. Нац. ун-т «Львівська політехніка». Львів, 2012. 18 с.

4. Залежно від суб’єкта встановлення поділяються на стандарти ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи тощо.

До міжнародних стандартів відносяться не лише права й свободи людини, але й умови, в яких вони реалізуються і які пов’язані з законними обмеженнями та заборонами. Крім того, міжнародним співтовариством вироблено низку стандартів діяльності державних органів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Так, зокрема, у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН Встановлення міжнародних стандартів в галузі прав людини» № 41/120 від 4 грудня 1986 р. зазначено, що стандарти повинні:

Є відповідати існуючим нормам міжнародного права;

Є мати базовий характер;

Є виходити з поняття гідності та цінності людини;

Є бути досить чіткими, щоб дати можливість виділити права і обов’язки, які можна реалізувати;

Є містити в собі, по можливості, механізм ефективної імплементації, в тому числі й систему звітів;

Є привертати увагу й залучати підтримку міжнародного співтовариства [119].

Міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

1. права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

2. обов’язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь- якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

3. загальні принципи природного права;

4. відповідальність за злочинне порушення прав людини;

5. напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

6. напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини [120].

На їх основі кожна держава зобов’язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.

Міжнародні стандарти прав і свобод людини виконують наступні функції:

1) визначають нормативний мінімум або припустимий консенсус для державної регламентації;

2) встановлюють критерії оцінки виконання міжнародних зобов’язань;

3) відбивають нову етику у взаєминах між членами міжнародного співтовариства, міжнародними інститутами й людиною;

4) сприяють зростанню міжнародного інтересу до прав людини;

5) слугують засобом інформаційного обміну;

6) містять рекомендації з формування національної практики забезпечення прав і свобод людини;

7) сприяють імплементації міжнародних зобов’язань у даній сфері;

119 Встановлення міжнародних стандартів у сфері прав людини Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986 р., № 41/120 / Офіційний веб-сайт ООН. URL: http //www.un.org/ru/ga/41/docs/41res.shtml

120 Міжнародні стандарти прав людини. URL: http://www.ebk.net.ua/Book/law/zaychuk_tdp/part2/408.htm

8) висувають загальнодемократичні вимоги до держав щодо належного забезпечення прав і свобод людини [121, с.187].

Становлення міжнародного права прав людини пов’язане не тільки з розробкою й ухваленням міжнародних актів універсального та регіонального характеру, у яких права людини було систематизовано, а також із формуванням міжнародних організаційних механізмів захисту цих прав.

Захист прав людини — це комплекс організаційно-правових засобів, що забезпечують право людини на правовий захист, призначених для усунення перешкод на шляху здійснення прав людини, а також відновлення порушених прав і покарання винних у їх порушенні і гарантованих державою і міжнародним співтовариством [122].

Механізми міжнародного захисту прав людини являють собою систему міжнародних (міждержавних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини розрізняються:

б універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприклад, Рада з прав людини при Генеральній Асамблеї ООН, Комісія з прав людини ЕКОСОР ООН, Комітет з прав людини, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.);

б регіональні механізми, що діють на території певного регіону (Організація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд по правах людини, Американський комітет з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення, міжнародні органи, спрямовані на захист прав людини, поділяються так:

1. Органи, що утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їхні рішення мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій. До таких органів належать Рада ООН з прав людини, Комісія зі становища жінок (засновані Економічною та Соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці) тощо.

2. Конвенційні органи, що утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 p.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 p.), Комітет з прав дитини (заснований відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) тощо [123, с. 67; 124, с. 106-107].

121 Почанська О.С. Міжнародно-правові стандарти у сфері забезпечення прав громадян, засуджених до позбавлення волі: поняття, особливості, функції. МЕЖДУНАРОДНЫЙ НАУЧНЫЙ ЖУРНАЛ «ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА». 2018. № 2. С. 185-190.

122 Міжнародні та державні механізми захисту прав людини і громадянина. URL: http://stud.com.ua/6735/pravo/mizhnarodni_derzhavni_mehanizmi_zahistu_prav_lyudini_gromadyanina

123 Наливайко Л.Р., Степаненко К.В., Щербина Є.М. Міжнародний захист прав людини: навчальний посібник. Дніпро: ДДУВС, 2016. 221 с.

Важливу роль у захисті прав та свобод людини відіграє Організація Об’єднаних Націй. У структурі ООН діють окремі інститути та організації, які займаються безпосереднім захистом прав та свобод людини. Серед них доцільно виділити наступні:

1. Генеральна Асамблея ООН - основний орган ООН який розглядає та приймає міжнародно-правові акти в сфері прав людини. Питання прав людини розглядають в Головних комітетах Асамблеї, а також у її допоміжних органах (наприклад, у спеціальних комітетах з дискримінації, проти апартеїду тощо).

2. Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР ) - основний орган ООН, який координує економічну та соціальну діяльність ООН, в тому числі готує рекомендації з метою залучення всіх до виконання прав та основних свобод.

ЕКОСОР служить центральним форумом для обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем і вироблення рекомендацій відносно політики для держав - членів і системи Організації Об’єднаних Націй. Вона відповідає за:

О сприяння підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення й економічному й соціальному прогресу;

О виявлення способів дозволу міжнародних проблем в економічній і соціальної областях і в області охорони здоров’я;

О сприяння міжнародному співробітництву в області культури та освіти;

О заохочення загальної поваги прав людини й основних свобод [125, с. 375].

ЕКОСОС складається з регіональних комісій, функціональних комісій та експертних органів, постійних комітетів та спеціальних органів (наприклад, Комісія з питань становища жінок).

3. Секретаріат ООН - здійснює повсякденну роботу Організації відповідно до мандату Генеральної Асамблеї та інших головних органів ООН.

Секретаріат складається з департаментів та канцелярій, які відповідають за певні види діяльності. Зокрема, в рамках Департаменту з політичних питань і питань світобудівництва діє відділ з прав палестинців.

4. Рада з прав людини - міжурядовий орган системи ООН, до складу якого входять 47 держав, відповідальних за заохочення та захист усіх прав людини у всьому світі. До компетенції Ради входить обговорення всіх тематичних питань та ситуацій у галузі прав людини.

Рада заснувала такі допоміжні експертні механізми, які надають Раді експертні знання з конкретних питань та форуми, що забезпечують майданчики для діалогу та співпраці. Ці органи в основному зосереджені на проведенні досліджень, наданні наукових консультацій або виявленні найкращих практик. Вони щорічно зустрічаються з Радою та надають їй звіт:

О Експертний механізм з прав корінних народів

О Експертний механізм із права на розвиток

О Форум з проблем меншин

О Соціальний форум Ради з прав людини

124 Степаненко К.В. Конвенційний механізм міжнародного захисту прав людини в системі ООН. Альманах міжнародного права. Випуск 19. URL: https://er.dduvs.in.Ua/bitstream/123456789/2096/1/13.pdf

125 Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / За заг. ред. Теліпко В.Е. К.: Центр учбової літератури, 2010. 608 с. J Форум з питань підприємницької діяльності та прав людини Форум з питань прав людини, демократії та верховенства права [126].

Відповідно до Резолюції 5/1 «Рада ООН з прав людини: Інституційне будівництво» від 8 червня 2007 р Радою з прав людини встановлено нову процедуру розгляду скарг щодо грубого порушення прав людини та основних свобод у будь-якій точці світу та за будь-яких обставин. Процедура розгляду скарг зачіпає повідомлення, надані окремими особами, групами осіб або неурядовими організаціями, які стверджують, що стали жертвами порушень прав людини або мають надійну інформацію про такі порушення. Дана процедура має конфіденційний характер і спрямована на забезпечення неупередженості, об’єктивності, ефективності та своєчасності процесу, а також його орієнтованість на інтереси жертв [127].

5. Управління Верховного комісара ООН з прав людини (Управління ООН з прав людини) є провідною структурою ООН у галузі прав людини.

Управління ООН з прав людини наділене унікальним мандатом для того, щоб:

1. заохочувати та захищати всі права людини - викриває випадки порушення прав людини по всьому світу та допомагає розробляти стандарти, які використовуються для оцінки прогресу в галузі прав людини у всьому світі;

2. допомагати розширювати права та можливості людей - здійснює заходи дослідницького, просвітницького та інформаційного характеру, що сприяє підвищенню обізнаності та участі міжнародної спільноти та громадськості у правозахисній діяльності;

3. допомагати державам - допомога із запобігання порушення і сприяння вирішення ситуацій, які можуть призвести до конфлікту.

4. включати права людини в програмну діяльність ООН - здійснення всебічного обліку прав людини в рамках усіх програм ООН [128].

Очолює та несе відповідальність за діяльність Управління ООН з прав людини - Верховний комісар ООН з прав людини - має статус посадової особи ООН і несе під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об’єднаних Націй в галузі прав людини.

Верховний комісар:

- виконує функції, доручені йому чи їй Генеральною Асамблеєю у резолюції 48/141 від 20 грудня 1993 року та у наступних резолюціях директивних органів;

- консультує Генерального секретаря з питань політики Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини;

- забезпечує підтримку у здійсненні проектів та заходів, а також органів, що діють у рамках програми у галузі прав людини;

126 Рада з прав людини ООН. URL: https://www.ohchr.org/ru/hr-bodies/hrc/other-sub-bodies

127 Процедура розгляду скарг Ради з прав людини ООН. URL: https://www.ohchr.org/ru/hr-bodies/hrc/complaint- procedure/hrc-complaint-procedure-index

128 Про Управління ООН з прав людини. URL: https://www.ohchr.org/ru/about-us

- представляє Генерального секретаря на засіданнях органів з прав людини та інших заходів, присвячених правам людини; та виконує спеціальні завдання за рішенням Генерального секретаря.

6. Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців (УВКБ) має мандат щодо забезпечення міжнародного захисту біженців та надання їм допомоги та, у співпраці з урядами, знаходження рішень для полегшення їхньої тяжкої долі. Крім того, УВКБ забезпечує захист осіб без громадянства та докладає зусиль для запобігання та скорочення безгромадянства. Воно діє як провідна глобальна установа із захисту та спільного керівництва в галузі координації роботи таборів та управління ними та забезпечення житлом у надзвичайних ситуаціях щодо внутрішньо переміщених осіб.

У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН із Організацією пов’язані різні установи, створені міжурядовими угодами в галузі економіки, соціальних відносин, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. Спеціалізовані установи є постійно діючими міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій. Однак далеко не всі ці установи займаються правами людини. Для тих, що здійснюють правозахисну діяльність, вона не є основною, а випливає із загально-соціальної спрямованості їх діяльності і, відповідно, лише доповнює її.

До таких установ відносяться насамперед Міжнародна Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та ін. Саме цими спеціалізованими органами ООН було розроблено ряд міжнародних актів направлених на захист прав людини. Так, у 1958 було прийнято Конвенцію МОП про роботу і зайнятість, а у 1990 р. Міжнародну конвенцію про захист прав трудящих-мігрантів і членів їх сімей. У 1960 р. прийнято Конвенцію ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти.

Усі вищеназвані та інші органи, в тому числі і спеціалізовані органи та установи, ООН у своїх сукупності створюють універсальну систему міжнародного захисту прав людини та основних свобод.

Не менш важливим елементом міжнародного механізму захисту прав людини є регіональні міжнародні організації.

На сьогодні у світі існує три дієздатні регіональні системи захисту прав людини:

1. Міжамериканська,

2. Африканська,

3. Європейська.

Міжамериканська. Вона діє в рамках Організації Американських Держав і представлена Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини. На відміну від відповідного європейського органу Міжамериканський суд не вчинив якогось значного впливу на формування регіональних стандартів прав людини, розглянувши за 40 років існування ледь більше 10 справ. Уся правозахисна діяльність лягла, таким чином, на Комісію, в яку можуть звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи, особи чи недержавні організації. Комісія вживає заходів до досягнення дружнього врегулювання, а якщо це не вдалося, - вона приймає висновок у справі. Ці висновки мають велику моральну вагу, їх, як правило, враховують держави, обвинувачені в порушеннях прав людини.

Африканська. Вона складається з Африканської комісії прав людини і народів, що є органом Організації Африканської Єдності. Вона діє на підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав людини. Комісія з цього приводу формулює судження і пропозиції. Також вона розглядає заяви громадян і недержавних організацій про масові і систематичні порушення прав людини. По них Комісія готує свої висновки для вищого органу ОАЕ - Асамблеї глав держав і урядів.

Європейська. Європейська система захисту прав людини та основних свобод складається з трьох основних компонентів:

1) системи діяльності Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ);

2) системи Європейського Союзу;

3) системи Ради Європи.

В рамках системи ОБСЄ вироблено механізм створення норм із прав людини і контролю за їх виконанням. Відправним моментом системи було підписання в 1975 р. в Гельсінкі Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Серед принципів, проголошених Декларацією, — принцип поваги людини і основних свобод, зокрема свободи думки, совісті, релігії і переконань. Держави зобов’язалися дотримуватися прав людини без огляду на расу, стать, мову і релігію, поважати людську гідність, розвивати контакти між людьми. Вони наголосили на своїх зобов’язаннях поважати свободу особи сповідувати релігію або віру, право національних меншин, право на рівність перед законом і право осіб знати свої права і обов’язки і поводитися у відповідності з ними. В подальшому члени ОБСЄ неодноразово підтверджували свої зобов’язання, висловлювали рішучість удосконалювати свої національні закони й адміністративні правила в галузі прав людини. На Віденській зустрічі представників держав-учасниць 1989 р., крім підтвердження взятих раніше зобов’язань у галузі прав людини, було: розширено правові можливості національних меншин; держави-учасниці зобов’язалися поважати право кожного вільно пересуватися і вибирати місце проживання на території країни, покидати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну і підтвердили процесуальні права і стандарти поводження з ув’язненими; фактично виступили проти смертної кари, допустивши її лише за тяжкі злочини й у відповідності з чинними на період злочину законами [129, с.382].

В Рамках Європейського Союзу (далі - ЄС) гарантії прав і свобод охоплюють інституційні, процесуальні та матеріальні заходи. До інституційних гарантій належать судовий захист і позасудові механізми захисту. Процесуальні гарантії надають право особі на справедливий і публічний розгляд її справи протягом розумного часу незалежним і неупередженим судом. Матеріальні

129 Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / За заг. ред. Теліпко В.Е. К.: Центр учбової літератури, 2010. 608 с. гарантії полягають у компенсації збитків, завданих особам з боку інших осіб [130, с. 134].

Судовий захист прав людини здійснюється в рамках Суду ЄС. Суд ЄС виконує функції міжнародного, адміністративного, федерального, конституційного суду. Відповідно до Статуту Суду, затвердженому Радою ЄС, що визначає організаційний аспекти його діяльності і процедуру судочинства, позивачами в ньому можуть виступати всі суб’єкти права ЄС, а саме: органи Європейського Союзу, держави-члени ЄС, їх юридичні і фізичні особи, національні судові органи [131].

Юрисдикція суду ЄС поширюється на:

- розгляд спорів між державами - членами ЄС і закріплена у ст. 273 Договору про функціонування ЄС;

- ухвалює рішення відповідно до арбітражних застережень, які містяться в контрактах, укладених ЄС або від його імені, незалежно від того, регулюється цей контракт публічним чи приватним правом (ст. 271 Договору про функціонування ЄС);

- розглядати спори за позовами від інститутів ЄС і приватних осіб по оскарженню актів інститутів ЄС (статей 263 і 265 Договору про функціонування ЄС);

- розглядати спори щодо відшкодування збитків, завданих інститутами або службовцями Союзу, у випадку позадоговірної відповідальності (ст. 268 Договору про функціонування ЄС);

- здійснює перевірку актів Союзу на відповідність установчим договорам (ст. 263 Договору про функціонування ЄС);

- має преюдиціальну юрисдикцію стосовно звернень національних судів щодо тлумачення установчих договорів, дійсності й тлумачення актів інститутів ЄС, органів або установ ЄС (ст. 267 Договору про функціонування ЄС) [132].

Юрисдикція Суду є обов’язковою для держав-членів.

В ході своєї діяльності Суд ЄС посилається на судову практику Європейського суду з прав людини.

До позасудових інститутів, що забезпечують захист прав особи, можна віднести такі органи: омбудсмен Європейського Союзу, Агентство основних прав Європейського Союзу та органи Європейського Союзу (Комісія ЄС та Рада ЄС). Слід наголосити, що функції цих органів у галузі прав особи належать до захисту прав особи від зазіхань з боку органів Європейського Союзу, а не країн-учасниць ЄС.

130 Біліченко В.В. Механізм європейської системи захисту прав людини. Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2018. Серія ПРАВО. Випуск 53. Том 2. С. 133-135.

131 Протокол (№ 3) про Статут Суду Європейського Союзу (Протокол про Статут Суду Європейського економічного співтовариства): ЄЕС. ЄС. Протокол, Статут, Міжнародний документ від 17.04.1957. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/994_618#Text

132 Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу з протоколами та деклараціями: ЄС. ЄЕС. Договір. Декларація. Протокол. Міжнародний документ від 07.02.1992, 25.03.1957. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/994_b06#Text

Позасудові органи, до провадження яких належить захист прав особи, можна категоризувати таким чином:

1. Залежно від мети утворення:

спеціалізовані інститути із захисту прав особи: Агентство основних прав Європейського Союзу, Омбудсмен Європейського Союзу;

органи загальної компетенції: комісія ЄС, Рада ЄС.

2. За суб'єктом, який може звернутися до інституту для захисту права:

омбудсмен Європейського Союзу (звернення окремих осіб);

Агентство основних прав Європейського Союзу (звернення лише органів Європейського Союзу);

Рада ЄС (звернення лише країн-учасниць Європейського Союзу).

Повноваження омбудсмена Європейського Союзу стосуються розгляду петицій стосовно роботи органів ЄС, окрім Суду ЄС. Головним принципом його функціонування є принцип незалежності та неупередженості. Крім аналізу скарг, що надсилаються, омбудсмен має можливість самостійно розпочати розгляд ситуації, яка може призвести до протиправних дій стосовно прав і свобод особи.

Повноваження омбудсмена стосуються:

- скарги стосовно центральних і місцевих органів державної влади країн- учасниць (в тому числі якщо предмет скарги прямо чи опосередковано стосується права ЄС);

- скарги на бездіяльність або дії державних органів правосуддя та омбудсменів;

- скарги стосовно діяльності окремих приватних суб’єктів [133].

З 2007 року діє Агентство ЄС з основних прав (далі - Агентство) - консультативний орган, покликаний сприяти реалізації загальноєвропейського принципу поваги прав і свобод людини на території держав-членів ЄС.

У структуру Агентства входять:

1. Керуючий орган, до складу якого входять по одному незалежному представнику від кожної держави-члена ЄС, який має належне уявлення про основні права людини і досвід в сфері управління, один представник від Ради Європи та два - від Європейської комісії;

2. Виконавча рада, до складу якої входять Голова та заступники Голови Керуючого органу, два інших члени Керуючого органу і один з двох представників Європейської комісії. Виконавча рада готує проекти рішень Керуючого органу;

3. Науковий комітет, що складається з одинадцяти висококваліфікованих незалежних фахівців, що забезпечують науковий підхід до забезпечення якості роботи Агентства;

4. Директорат, очолюваний Директором, який відповідає за виконання завдань, покладених на Агентство, а також підбирає персонал. Директорат складається з шести департаментів.

133 Коваленко Я. ЄС на захисті прав людини. Юридична газета online. №36 (638). URL: https://yur- gazeta.com/publications/practice/inshe/es-na-zahisti-prav-lyudini.html

Відповідно до Директиви Ради ЄС, завдання Агентства зводяться до двох основних:

1) надання допомоги, в тому числі консультативної, з питань дотримання прав людини, органам, інститутам і державам-членам ЄС, які застосовують право ЄС;

2) збір і аналіз інформації про рівень забезпечення і захисту прав людини в державах-членах ЄС з подальшою розробкою пропозицій, рекомендацій, методів і засобів вдосконалення права ЄС з питань заохочення і захисту прав людини.

До компетенції Агентства не входить розгляд індивідуальних або міждержавних скарг [134, с. 76].

Рада Європи. Європейський правозахисний механізм заснований на низці договорів, основним серед них є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. [135]. Права людини, що потребують захисту містяться у Розділі І даної Конвенції та у Протоколах до неї й охоплюють найважливіші цивільні, політичні та економічні права, в тому числі: право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, свободу думки, свободу совісті та віросповідання, свободу вираження поглядів, право на мирні зібрання, право на об’єднання і асоціації, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, право на повагу власності, заборона дискримінації, катувань, рабства, примусової праці, недопустимість покарання без закону та інші права.

Крім неї, у рамках Ради Європи розроблені Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція прав меншостей, Європейська конвенція прав дитини, Європейська конвенція запобігання катуванням та ін.

Провідне місце в захисті прав і свобод людини в рамках ради Європи належить Європейському суду прав людини (далі - Європейський суд). Європейський суд є постійно діючим двопалатним судовим органом, який складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості держав - членів Ради Європи. Юрисдикція Суду поширюється на всі справи, що пов’язані з тлумаченням та застосуванням Європейської Конвенції з прав людини. Він розглядає як індивідуальні скарги, так і скарги держав-членів.

Європейський суд виносить рішення, керуючись нормами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. і практикою застосування своїх попередніх рішень. Це означає, що в Європейському суді діє прецедентна система.

До Європейського суду із заявою може звернутися будь-який громадянин держави-члена ради Європи, якщо він вважає, що він особисто є потерпілим від порушення прав і свобод, гарантій, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., або в протоколах до неї. Заява має стосуватися лише порушень, допущених однією з держав, на які поширюється дія Конвенції. Вона може бути прийнятою до розгляду Судом, якщо з дня прийняття

134 Шуміло І.А. Міжнародна система захисту прав людини : навчальний посібник. Київ: ФОП Голембовська О.О.

168 с.

135 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Рада Європи. Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_004#Text останнього рішення національними органами в даній справі пройшло не більше ніж шість місяців (ч.1 ст. 35 Конвенції) [136].

Заяви до суду можуть бути залишені без розгляду у випадках:

1. анонімні скарги. Дана умова є єдиною для всіх міжнародних органів захисту прав людини, в тому числі і для механізмів Ради Європи. Однак заявник може просити не вказувати його ім’я у випадку офіційного опублікування результатів розгляду скарги;

2. не підлягають розгляду справи, які раніше вже розглядалися Судом;

3. не може бути прийнято скаргу, яка є предметом розгляду в іншому міжнародному органі. Мова може йти, наприклад, про розгляд такої справи в Комітеті з прав людини, в Комітеті проти катувань, в Комітеті з ліквідації дискримінації щодо жінок і в інших міжнародних органах, що розглядають петиції (скарги);

4. неприйнятні будь-які скарги, що несумісні з положеннями Конвенції, явно необгрунтовані чи такі, які є зловживанням правом на подання заяви.

Європейський суд не розглядає скарги на окремих осіб або приватні організації, такі як комерційні компанії, а також не уповноважений скасовувати національні рішення або закони. Він не несе відповідальності за виконання своїх рішень. Як тільки Європейський суд виніс рішення, відповідальність переходить на розгляд Комітету Міністрів Ради Європи, в завдання якого входить контроль виконання і забезпечення того, щоб будь-які компенсації виплачувалися.