§3. Суб’єкти міжнародного права

Суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами і обов’язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть в необхідних випадках міжнародно-правову відповідальність.

З поняттям суб’єкта міжнародного права тісно пов’язується і поняття міжнародної правосуб’єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

Міжнародна правосуб'єктність — це якісна характеристика статусу суб’єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права, брати участь у їх створенні й володіти міжнародними правами та обов’язками [72, с. 66].

На відміну від національних правових систем, де зміст правосуб’єктності визначається та забезпечується державою, в міжнародному праві немає органів, які б перебували над суб’єктами та встановлювали для них загальнообов’язкові правила поведінки, так само як немає і спеціального апарату примусу. Самі суб’єкти міжнародного права, і лише вони, можуть формувати міжнародно- правові норми та забезпечувати їх дотримання, тому міжнародна правосуб’єктність має деякі елементи, не властиві правосуб’єктності в національному праві.

Міжнародна правосуб’єктність виявляється, як правило, у наявності прав і обов’язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:

— право виступати на міжнародній арені від свого імені;

— право вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права;

— право брати участь у створенні норм міжнародного права;

— «підпадання» поведінки суб’єкта під дію норм міжнародного права;

— визнання суб’єкта міжнародного права як такого іншими суб’єктами міжнародного права й ін.

Суб'єкти міжнародного можуть мати:

б загальну правосуб’єктність - це здатність певних осіб (у силу факту свого існування) виступати як суб’єкти міжнародного права. Таку

71 Теорія міжнародного права : навчально-методичний посібник / за ред. завідувача кафедри міжнародного та європейського права О.В. Бігняка. - Херсон : Видавництво «Гельветика», 2020. - 224 с.

72 Міжнародне право : підручник / А. В. Войціховський ; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2020. 544 с. правосуб’єктність мають тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення.

б галузеву правосуб’єктність - це здатність суб’єктів міжнародного права бути учасниками у певній сфері міждержавних відносин. Таку правосуб’єктність мають міжнародні міжурядові організації (ММУО).

б спеціальну правосуб’єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Спеціальну правосуб’єктність мають, наприклад, фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Необхідно звернути увагу на те, що фізичні особи (індивіди) не є суб’єктами міжнародного публічного права. Вони перебувають під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їх правовий статус. Водночас зазначені суб’єкти є активними суб’єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передбачених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми при захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і таким чином стають носіями певних міжнародних прав і обов’язків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб’єктності.

Міжнародна правосуб’єктність складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Міжнародна правоздатність - це здатність суб’єкта міжнародного права мати суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, - із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації - із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснування в силу; фізичні особи - при настанні ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

Міжнародна дієздатність - це здатність суб’єкта міжнародного права своїми діями приймати на себе обов’язки і використовувати свої права.

Дієздатність у міжнародному праві буває повна, або активна, і обмежена. Як правило, в інституті міжнародної правосуб’єктності норми, що закріплюють повну дієздатність, стосуються лише держав. Обмежена дієздатність властива іншим суб’єктам міжнародного права.

Міжнародна деліктоздатність - це здатність суб’єкта міжнародного права нести міжнародну відповідальність за свої протиправні вчинки.

Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздатність, розрізняють три основні підгрупи:

1) ті, що стосуються будь-якого міжнародного правопорушення (норми- принципи);

2) ті, що регулюють галузеву деліктоздатність;

3) норми, що стосуються небезпечних міжнародних злочинів (вперше з’явилися після Другої світової війни у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу) [73, с. 73].

Всі суб'єкти міжнародного права поділяються на:

1. основні (первинні);

2. похідні (вторинні);

3. специфічні.

Основні (первинні) об'єкти — це держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. їх поява є об’єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. Первинні суб’єкти мають універсальну міжнародну правосуб’єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов’язки.

Держава є історично першим і основним суб’єктом міжнародного права. Держави є суверенними, тобто володіють верховенством влади в межах власних кордонів та самостійністю в міжнародних відносинах.

Державний суверенітет - це територіальне верховенство, тобто вища влада держави на своїй території, а також його незалежність від іншої сторонньої влади як у внутрішній так і у зовнішній політиці.

Національний суверенітет - уявляє собою здійснюване чи відстоюване право народів і націй на самовизначення й означає незалежність даного народу чи нації.

Суверенітет надає цим суб’єктам незалежності від інших суб’єктів міжнародного права і визначає можливість їх самостійної участі в міжнародних відносинах.

Міжнародна правосуб’єктність держави є універсальною, тобто держава приймає участь в утворенні норм міжнародного права, може в повному обсязі набувати та реалізовувати права, а також виконувати взяті на себе зобов’язання.

Держава - досить стійке утворення. Однак, в результаті набуття незалежності минулими колоніями, об’єднання чи розпаду держав утворюються нові незалежні держави. У зв’язку з появою на міжнародній арені нових держав виникає питання про їх міжнародно-правовий статус та їх міжнародно-правове визнання уже існуючими державами.

Міжнародне визнання має як політичний так і правовий характер. Акт визнання перш за все є політичним актом. Він фактично виступає заявою чи постановою вищих органів держав про бажання встановлення із новоствореною державою або урядом певних міжнародних відносин.

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона заявляє про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини.

Міжнародне право не встановлює зобов’язання давати визнання, однак у певних постконфліктних ситуаціях визнання передбачається з метою нормалізації

73 Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / За заг. ред. Теліпко В. Е. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 608 с. відносин. Так, наприклад, за Парижсько-Дейтонською угодою 1996 року Союзна Республіка Югославія і Республіка Боснія і Герцеговина були зобов’язані визнати один одного у якості суверенних незалежних держав. Також в порядку постконфліктного врегулювання й на виконанні відповідного рішення Ради Безпеки ООН Ірак, який вважав Кувейт однією із своїх провінцій, в 1994 році прийняв рішення про визнання суверенітету держави Кувейт, його політичну незалежність і територіальну цілісність [74, с. 109].

Відсутність універсального міжнародного документу, який б регулював процес визнання нових утворень чи зобов’язував міжнародне співтовариство або окремих його членів визнавати новостворених суб’єктів міжнародного права, зумовлює те, що кожна держава чи їх група мають право самостійно, на власний розсуд вирішувати питання можливості, способу та форми визнання.

Визнання чи не визнання держави не вливає на її існування. Більше того для участі новоствореної держави у міжнародних конференціях, багатосторонніх договорах, а також її вступ до міжнародної організації визнання є необов’язковим і невизнана держава є повноправним їх учасником. Поряд з тим участь новоствореної держави у міжнародних нарадах, конференціях та багатосторонніх договорах не може вважатися її визнанням іншими учасниками.

Визнання має важливе значення при укріплені новоствореної держави своїх позицій на міжнародній арені, робить її повноправним членом міжнародного співтовариства, відкриває можливості у реалізації своїх прав при взаємовідносинах з іншими державами [75, с. 317; 76, с. 109].

Статус народів, що борються за свою незалежність було визначено додатковим протоколом до Женевських конвенцій 1949 р. [77], що стосувались жертв міжнародних збройних конфліктів, прийнятим 8 червня 1977 р. У ст. 1, § 4 протоколу серед усіх інших виокремлюють конфлікти у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування та іноземної окупації і проти расистських режимів за здійснення свого права на самовизначення.

Народи, що борються за свою незалежність мають характеризуватись такими ознаками:

— визначеність території, на якій передбачається створення суверенної держави;

— наявність органів політичного керівництва, підтримуваного населенням, що проживає на цій території;

— наявність формувань, що ведуть збройну боротьбу за незалежність та дотримуються міжнародного права війни (відображеного у Гаазьких та Женевських конвенціях);

74 Международное право: учебник /Отв. ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Междунар. отношения, 2005. - 816с.

75 Правознавство: навчальний посібник, за заг. ред. С.В. Пєткова. - Дніпро: Університет імені Альфреда Нобеля, 2020. - 360 с.

76 Міжнародне право: Підручник /Ліпкан В.А., Антоненко В.Ф., Акулов С.О. та ін./ За ред. В.А. Ліпкана. - К.: КНТ, 2009. - 752с.

77 Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) з поправками від 30.11.93: ООН.

— підпорядкованість збройних формувань політичним органам влади [78, с. 31].

Похідні (вторинні) суб'єкти — це міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше це були так звані «вільні міста» — Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у наш час — міста-держави Ватикан, Монако, Сан-Маріно та інші).

Похідні суб’єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їх створювачів - держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

Міжнародна міжурядова організація - це несуверенне добровільне об’єднання держав чи міжнародних організацій, що утворюється у відповідності з міжнародним правом на основі міждержавного договору чи резолюції міжнародної організації для координації діяльності держав у певній сфері.

Міжнародна правосуб’єктність міжнародних міжурядових організацій обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов’язками, що даються їм державами-фундаторами і фіксуються в установчих документах. Відповідно, їх правосуб’єктність обмежена їхніми статутними цілями і задачами. Такими організаціями є ООН, ОБСЄ, НАТО, Рада Європи, ЄС, ЮНЕСКО, МОП та ін.

Державоподібні утворення - зовнішньо схожі на держави, можуть мати деякі їх ознаки, проте ніколи не володіють державним суверенітетом.

У наш час статус державоподібного утворення мають Ватикан, Монако, Сан-Марино та інші. Вони утворюються відповідно до міжнародних договорів, у яких і визначаються межі прав та обов’язків таких суб’єктів. Державоподібні утворення здатні самостійно реалізовувати ці права та обов’язки, однак їхня правосуб’єктність визначається виключно відповідним міжнародним договором.

Специфічні суб'єкти міжнародного права — міжнародні неурядові та інші громадські організації, транснаціональні корпорації та фізичні особи.

Міжнародні неурядові організації - це особи приватного права, утворені у формі об’єднання фізичних та (або) юридичних осіб з різних країн. Такими організаціями є Грінпіс, Лікарі без кордонів та ін. Як правило, такі організації носять благодійний, природоохоронний, культурно-просвітницький чи правозахисний характер.

Транснаціональні корпорації - це юридичні особи приватного права, що володіють майном та здійснюють господарську діяльність на території двох і більше держав.

За даними ООН на сучасному етапі у світі налічуються більш 85 тис. ТНК й 900 тис. їх структурних підрозділів (наприклад, JPMorgan - американський фінансовий холдинг, створений в результаті злиття декількох банків; Apple - американська корпорація, виробник персональних та планшетних комп 'ютерів, аудіоплеєрів, смартфонів, програмного забезпечення; Saudi Aramco — саудівсько- аравійська нафтова компанія; Jmazon - американська компанія, найбільша у

78 Гнасевич Н. В. Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни «Теорія міжнародних відносин». Тернопільський національний економічний університет ім. Б. Гаврилишина. 2018. 163 с. світі на ринках платформ електронної комерції та ін.) [79, с. 113-114]. Вони не визнаються суб’єктами міжнародного публічного права.

Питання міжнародної правосуб’єктності фізичної особи є одним із найбільш дискусійних у сучасній науці міжнародного права. До середини XX ст. більшість вчених вважали, що правосуб’єктність індивіда повністю поглинається правосуб’єктністю держави, громадянином якої він є. Однак, сучасна міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов’язки. На підставі багатьох міжнародно-правових актів з прав людини фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів. Усе це вказує на те, що фізичні особи є особливим суб’єктом міжнародного права зі спеціальною правосуб’єктністю. Це обумовлено наявністю в індивіда відповідних міжнародних прав та обов’язків, які надані йому міжнародним договором чи іншим джерелом міжнародного права. Проте незважаючи на можливість безпосереднього і самостійного здійснення міжнародно-визнаних прав, все-таки частину з них індивід реалізує за посередництвом держави.