Захист прав людини у судових органах ЄС. Співвідношення судових органів ЄС та Європейського Суду з прав людини

Європейське співтовариство почало своє існування з поглядом, що воно є економічною організацією без будь-якого впливу на права людини. Завдяки цьому компетенція Європейського Суду Справедливості не включала перевірку відповідності певних правових актів і дій вимогам захисту цих прав.

Дослідники визнають, що шлях Європейського Суду Справедливості до захисту основних прав як важливої складової системи європейського права відбулась через національні системи права. Приблизно у 70-х рр. ХХ ст. Суд Справедливості визнав, що він також має захищати права людини. У справі Stauder, де мало датись тлумачення положень законодавства Співтовариств, за зауваженням німецького суду, який був стурбований тим, що нормативний акт Співтовариства може порушити фундаментальні права, Суд зміг надати тлумачення, яке вирішувало цю складність, та вперше визнав цю проблему: «Трактоване таким чином положення не містить нічого, що мало б змогу зашкодити фундаментальним правам людини, що передбачені загальними принципами права співтовариства та захищаються Судом»^[21].

З самого початку розвитку свого прецедентного права, Європейський Суд Справедливості зазначив, що положення договорів ЄС, а також директиви та інші

нормативні акти, що базуються на цих договорах, мають бути прямо застосовані, якщо це дозволяє їх зміст. Суди деяких держав-учасниць сприйняли такий підхід після деяких сумнівів. Наприклад, широко відомим є «діалог» між Європейським Судом Справедливості та Конституційними судами Німеччини (Bundesverfassungsgericht) та Італії (Corte Constituzionale).

на предмет їх відповідності стандартам прав людини²².

Лише через десять років Судом було зазначено, що захист основних прав на європейському рівні був «надихнутий конституційними традиціями спільними для держав-учасників». В справах Internationale Handelsgesellschalt та Nold, при відсутності спеціальних нормативних положень про захист фундаментальних прав в основних договорах, Суд Справедливості зміг встановити принципи такого підходу: фундаментальні права є невід’ємною частиною неписаних загальних принципів права, у дотриманні яких Суд має переконатися в рамках структури і цілей Співтовариства, та Суд має компетенцію також в ситуаціях, коли вказане право не передбачається Договорами ЄС, перевірити, чи не порушує акт Співтовариства фундаментальні права;

в таких справах Суд керується міжнародними договорами щодо захисту прав людини, що підписані державами-учасницями, та спільними для них конституційними традиціями. Ці джерела повинні аналізуватися у світлі права Співтовариства.

Наступний крок полягав в ідентифікації таких міжнародних договорів.

важливою з точки зору того, що рішення по ній винесене до прийняття Єдиного Європейського Акту і до Договору про Європейський Союз, тобто в епоху, коли права людини не були ще не тільки згадані, але на них не було навіть жодного натяку в Договорах Співтовариства. Ця відсутність, однак, не позбавляла Суд обов’язку переконатися, що права людини не були порушені. Такий обов’язок, який Суд поклав на себе, не відноситься до явно вираженої цілі, що передбачена Договором, але, як було презюмовано, є необхідним для забезпечення нормального функціонування Співтовариства.

Суд Справедливості і далі дотримувався такого підходу та звертався до інших статей Конвенції. Зокрема, в справі Johnston, Суд прямо зазначив, що «принципи, на яких базується Європейська Конвенція, повинні братись до уваги в праві Співтовариств». Суд зробив посилання на ст. 6 та 13 Конвенції і в рішенні по справі Heylens. Оскільки Європа почала все більше і більше перейматися правами людини, це робив і Суд Справедливості. З метою відновити послаблену економіку у 1986 році приймається Єдиний Європейський Акт (далі - ЄЄА). У його преамбулі сказано, що держави-учасниці «вирішують працювати разом для подальшого розвитку демократії на базі фундаментальних прав, визнаних в конституціях і законах держав-учасниць, в Конвенції про захист прав людини і основних свобод та Європейській соціальній хартії, зокрема свободи, рівності та соціальної справедливості».

У практиці Європейського Суду Справедливості до ухвалення Маастрихтського Договору не була чітко врегульована проблема захисту прав людини. Так, Суд у 1994 р. вважав, що він має обмежені можливості впливати та відхиляти національні акти, які стосувались фундаментальних прав. В справі T.Port v. Bundesanstalt fur Landwirtschalt und Ernahrung, Суд однак зазначив, що «інституції Співтовариства мають реагувати, особливо коли перехід до загального ринку порушує певні фундаментальні права учасників ринкових відносин, такі як право власності, право займатися певною професійною чи комерційною діяльністю». Таким чином, Суд відмежовувався від заходів, які можуть порушувати права людини та встановив позитивний обов’язок здійснювати певні заходи для того, щоб переконатися, що певні права не будуть під загрозою²³.

Наступним важливим кроком є посилання Європейського Суду Справедливості на судову практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). В перший раз Судом Справедливості це було зроблено у справі P/S and Cornwall County Council. Власне посилання СЄС на судову практику ЄСПЛ зводилось в цій справі до визначення статусу особи, що змінила стать (справа Rees v. the UK ). Такий висновок попередив можливе порушення права на заборону дискримінації, закріплене в Конвенції з прав людини. Тому ЄСПЛ вирішив пізніше в справі Bosphorus, що Суд Справедливості забезпечує адекватний рівень захисту

прав людини. Суд Справедливості діяв в цій ситуація як Верховний Суд будь-якої з держав-учасниць Конвенції, ставлячи таким чином ЄС на один рівень з ними.

Серед інших справ, в яких Суд Справедливості зробив пряме посилання на практику ЄСПЛ є справа Baustahlgewebe GmbH, у якій заявник оскаржив рішення Суду першої інстанції ЄС та припустив, що оскільки процедура розгляду апеляції була тривалою, Суд першої інстанції порушив право заявника на розгляд його справи протягом розумного строку як закріплено в статті 6 Конвенції з прав людини.

Хоча Суд Справедливості був створений як контролюючий механізм в сфері економічних свобод, його еволюція демонструє, що захист прав людини переважив по відношенню до економічних свобод в тому випадку, коли вони опинились на одних терезах. Суд Справедливості у справі Familiapress зазначив, що «там де держава-учасник спирається на вимоги, такі як забезпечення різноманітності преси, для того щоб виправдати правила, які скоріше за все створять перешкоди для вільного обігу товарів, таке виправдання повинно трактуватись в світлі загальних принципів права та зокрема захисту прав людини». Такий підхід був пізніше підтверджений в справі Schmidberger, Internationale Transporte und Planzuge. У справі Omega Spielhallen und Automatenausfstellungs GmbH Суд Справедливості зазначив, що «оскільки і Співтовариства, і держави-учасниці покликані поважати основні права, захист цих прав являється законним інтересом, який, в принципі, виправдовує обмеження зобов’язань, передбачених правом Співтовариств, навіть якщо це є свобода, гарантована Договором, така як свобода надавати послуги»²⁴.

На теперішній час ЄС зробив власний внесок у справу захисту прав людини та має власну «внутрішню» історію такого захисту. Наприклад, положення щодо захисту прав людини були внесені в ряд договорів ЄС. Однак нещодавні покращення мають розглядатися з огляду на стартову позицію захисту прав людини. Мабуть було б точніше сказати, що ЄС «наздогнав» зараз те, що було стартовою точкою інших утворень. Але той факт, що ЄС зробив свій внесок у справу поваги до фундаментальних прав людини, передбачених Європейською Конвенцією, не означає, що Конвенція, яка ратифікована всіма державами-учасницями ЄС, має для нього юридичну силу.

законодавства та адміністративних актів ЄС, але й рішень Європейського Суду Справедливості. В той час, як цей суд може переглядати рішення Суду Першої Інстанції, він залишається останньою інстанцією щодо питань права ЄС та, на відміну від рішень останніх інстанцій національних судів, його рішення не можуть бути предметом контролю ЄСПЛ.

Наступним кроком на шляху наближення ЄС до сфери захисту прав людини є Амстердамський Договір, введений в дію 1 травня 1999 р. Цей акт ЄС став спробою перенести права людини на перший план, а також надати необхідні вказівки і прояснити певну неясність по відношенню як до Суду Справедливості, так і до ЄСПЛ. Договір вказав, що ЄС «створено на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і фундаментальних свобод, та верховенства права, принципів, що є загальними для держав-учасниць». Одним з найважливіших положень в цьому сенсі є стаття 6 (2) Договору, яка встановлює, що «Союз має поважати фундаментальні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод, та оскільки вони витікають з конституційних традицій спільних для держав- учасниць, як загальні принципи права Співтовариства».

Ніццький Договір 2000 р. формально представив Хартію Фундаментальних прав ЄС - один з найбільш змістовних документів щодо прав людини. Хартія була створена з метою надати Європейському Суду Справедливості чіткі вказівки (та більшу свободу дій щодо скасування актів держав-учасниць) в області фундаментальних прав. Втім, Хартія не була прийнята при розгляді Ніццького договору через недосягнення згоди державами-учасницями та не вступила в законну силу. Однак, ще залишається неясним, чи буде Суд Справедливості використовувати її положення як джерело права. Наприклад, у справі Krombach Суд послався на Конвенцію з прав людини, а не на Хартію. У той же час, починаючи з 2002 р., ЄСПЛ послався на положення Хартії як на джерело права щонайменше у шести рішеннях.

Таким чином, Суд Справедливості має гарантувати захист фундаментальних прав людини на рівні ЄС, оскільки приватні заявники скаржаться на недостатній рівень такого захисту, а національні суди визнають верховенство права ЄС тільки за умови, що останнє гарантує дотримання фундаментальних прав. Існує побоювання, що зростання ролі ЄС в області захисту прав людини призведе до того, що Суд Справедливості замінить ЄСПЛ як суд з прав людини. Говорячи про роль Суду Справедливості у захисті фундаментальних прав, хочеться процитувати один з експертних звітів: «Суд Справедливості заслуговує на величезну повагу за новаторство у захисті фундаментальних прав в законодавчому порядку Співтовариств, в той час як самі Договори обходили цю тему мовчанням. Саме Суд надав належне місце фундаментальним принципам поваги прав людини, що окреслили весь подальший розвиток»²⁵.

Таким чином, в судовій практиці Суд Справедливості, пов'язаній із захистом прав людини відбулась значна еволюція протягом останніх 50 років. Цей процес почався із загального визнання принципів захисту прав людини та закінчився на

даний момент прямим зверненням до практики ЄСПЛ у випадках, коли питання перед Судом Справедливості стосуються основних прав та свобод. Суд Справедливості звертається до положень Конвенції з прав людини та судової практики ЄСПЛ частіше і більш рішуче, ніж раніше.

Велику актуальність набувають теоретичні та практичні проблеми розмежування компетенції ЄСПЛ та Європейського Суду Справедливості. Потрібно зауважити, що Європейські Співтовариства та Раду Європи на момент їх створення не можна було розглядати як дві конкуруючі міжнародні структури. На відміну від Ради Європи, створеної визначально як міжнародна організація з певним статусом, Європейський Союз, який ніколи такою організацією не являвся, є на даний момент скоріше конфедерацією країн, аніж схемою реалізації певної міжнародної угоди, як це було на початку. В процесі розвитку Європейських Співтовариств (особливо зі створенням Європейського Союзу) їх політичні цілі - європейська інтеграція та співробітництво у сферах відмінних від економічної - стали наближатись до цілей Ради Європи. Зокрема, що стосується прав людини, то з певного моменту почалась певна інституціональна конкуренція між Європейським Союзом та Радою Європи - принциповою європейською структурою захисту прав людини. Протягом тривалого часу ЄС забезпечував судовий захист лише тих прав, які мали економічне походження та були пов’язані з «чотирма свободами» (свобода обігу товарів, труда, послуг та капіталу) та іншими питаннями, що поставали в зв’язку з його створенням. В той же час Рада Європи завжди сягала більш «високих» матерій - таких як права людини, демократичний розвиток та забезпечення миру та безпеки у Європі. Дослідники зазначають, що навряд чи можна було безсумнівно передбачити, що два наднаціональні суди - Європейський Суд Справедливості та Європейський суд з прав людини - можуть перетнутися або втрутитися в юрисдикцію один одного.

Компетенція ЄСПЛ обмежена перевіркою виконання країною зобов‘язань, взятих на себе у відповідності з Європейською Конвенцією з прав людини. Схема контролю, що передбачає створення окремого контролюючого органу, є типовою для багатьох міжнародних договорів, хоча у даному випадку, в зв‘язку з певними особливостями ЄСПЛ, її можна охарактеризувати як унікальний механізм. Велика кількість практиків і вчених називають ЄСПЛ найбільш ефективною моделлю контролю за виконанням положень міжнародного багатостороннього договору і, відповідно, захисту прав людини, але, як би там не було, компетенція Суду обмежена тою метою, заради якої було підписано договір, що його виконання покликаний контролювати Суд і у відповідності з яким цей Суд було створено. Що стосується Європейського Суду Справедливості, то мета його створення є в чомусь подібною, хоча сфера його контролю є значно ширшою. Компетенція цього Суду була визначально обмежена вирішенням питань в економічній сфері; але за більше ніж півстоліття після свого заснування це утворення вийшло далеко за рамки економічного союзу, набираючи все більше і більше риси наднаціонального. Це призвело до того, що розширилось коло питань, які поставали перед Європейського Суду Справедливості, і ці питання стали включати в себе проблему захисту прав людини.

Вплив Європейських Судів на європейські країни здійснюється різною мірою. Компетенція ЄСПЛ у кожній країні залежить від того, чи були положення Конвенції з прав людини були трансформовані в національне право (у Великобританії, Данії) або розглядаються національними судами як такі, що самі по собі мають силу закону (у Франції, Бельгії). Але така різниця жодним чином не стосується права Європейських Співтовариств, що визначально має пряму дію.

Треба зазначити, що два Європейські Суди не тільки працюють по-різному, але і по-різному співвідносяться з судами національного рівня. ЄСПЛ є набагато більш ізольованим ніж Європейського Суду Справедливості, його роль полягає у перевірці, чи було порушення Конвенції на національному рівні. Це означає, що, застосовуючи санкції до держави, страсбурзькі судді мають здійснити оцінку судових рішень на національному рівні, в той час як заявник може звернутися до ЄСПЛ тільки після вичерпання всіх ефективних національних засобів захисту своїх прав. Співвідношення люксембурзького суду з національними судовими системами побудовано на менш ієрархічному механізмі. Договір ЄС, з метою однакового застосування положень законодавства ЄС, заснував систему «попередніх рішень»: якщо національні суди стикаються з проблемою тлумачення Договору (або інших нормативних актів ЄС), вони можуть зробити запит до Європейського Суду Справедливості з метою отримання попереднього рішення щодо будь-яких проблем тлумачення в справі, яка знаходиться на їх розгляді; а Верховні суди зобов’язані зробити такий запит до Європейського Суду Справедливості, і таким чином національні суди отримують чітку вказівку слідувати тлумаченню Суду.

ЄСПЛ підтримує такий підхід Європейського Суду Справедливості, зокрема, у 1993 році, Європейська Комісія з Прав Людини заохотила національні суди звертатися з попередніми запитами до Європейського Суду Справедливості у справах, та зазначила, що відмова національного суду звернутися за порадою до цього Суду може призвести до порушення Конвенції та суперечити статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд), особливо якщо така відмова національного суду носить явно упереджений характер.

В той же час Європейська Конвенція не передбачає подібну систему попередніх звернень. Національні суди не можуть ініціювати процес у ЄСПЛ, а індивідуальні заявники можуть це зробити тільки після вичерпання всіх ефективних національних засобів захисту порушених прав. Конвенція не говорить, ані прямо, ні опосередковано про те, що національні суди повинні дотримуватись тлумачення Конвенції, розроблене ЄСПЛ - це справа національного законодавства або національної практики. Більша частина конфліктів між Європейським Судом Справедливості та ЄСПЛ виникає через те, що певне право тлумачиться у різному об’ємі та до різних меж. Це стосується, зокрема, права на справедливий судовий розгляд, якому присвячено найбільше уваги з боку страсбурзького суду. Наприклад у справі Emesa Sugar, Європейський Суд Справедливості не так давно відважився зазначити, що прецедентне право ЄСПЛ щодо рівності сторін у процесі не може бути застосовано відносно ролі Генерального Адвоката.

Також обидва суди мають різні підходи стосовно питання обмеження захисту тих чи інших прав у випадку колізії між правами приватних осіб. Відповідно до юриспруденції ЄСПЛ, певні дозволені обмеження можуть застосовуватися до

певних прав. В деяких випадках, щоб переконатись, що застосовані обмеження не звужують обсяг права до такої межі, що торкається самої суті права та позбавляє його ефективного захисту, Суд має впевнитися, що ці обмеження можна передбачити, вони зроблені відповідно до закону та встановлені законом, а також мають законну мету (цей перелік не є вичерпаним). Більш того, обмеження будуть відповідати положенням Конвенції, якщо існує розумна пропорційність між застосованими заходами та метою, що має бути досягнутою²⁶.

Європейський Суд Справедливості створив у своєму прецедентному праві інші критерії визначення того, чи є виправданим застосоване обмеження права. Таке обмеження має відповідати цілям загального інтересу, що переслідує Співтовариство та не повинно створювати непропорційне та неприпустиме втручання, яке порушує саму сутність гарантованого права. Наприклад, у справі Familiapress, йшла мова про австрійське законодавство, що забороняло вільний продаж періодичних видань, які містили конкурси з призами. Наслідком цього було те, що закордонні періодичні видання, що містили такі конкурси та були цілком легальні в своїх власних країнах, могли бути заборонені в Австрії. Ці обмеження були оскаржені до Європейського Суду Справедливості як такі, що є несумісними з принципом вільного руху товарів, що захищається ЄС. Суд зазначив, що для оцінки виправданості такого обмеження необхідно також взяти до уваги фундаментальні права, включаючи свободу вираження поглядів, гарантовану ст. 10 Конвенції з прав людини. В той же час ЄСПЛ, навіть у більш принциповій ситуації, коли мова йшла про заборону поширення в Ірландії інформації щодо клінік абортів у Сполученому Королівстві, відмовився визнати пропорційним таке втручання у право, гарантоване ст. 10 Конвенції та прийшов до висновку про існування порушення.

Наднаціональна роль обох судів передбачає, що в першу чергу національні суди мають вирішити, яким саме чином забезпечити дотримання фундаментальних прав в контексті власних систем законодавства. Надання державі певних меж розсуду (margin of appreciation) є цілком логічною позицією, що зважує на певні специфічні особливості однієї країни у порівнянні з іншою. ЄСПЛ вважає, що подекуди національні суди займають кращу позицію для того, щоб оцінити специфічні вимоги певної ситуації.

В контексті ЄС доктрина меж розсуду є більш делікатною з огляду на спільне законодавство, вимогу однорідності та економічний характер загального ринку: в системі права ЄС абсолютно природним є однакове (недискримінаційне) відношення до суб’єктів права, що належать до будь-якої з держав. Але що стосується фундаментальних прав, межі такого захисту варіюються від держави до держави. Та через досить значні розбіжності між обставинами - завдяки культурним, історичним, релігійним та іншим факторам - в різних державах- учасницях, певна свобода дій залишена Європейським Судом Справедливості національним судам. Стандарти, що відрізняються від стандартів ЄС, можуть бути застосовані на законній основі, якщо вони відповідають праву ЄС.

Інша суттєва відмінність між ЄСПЛ та Європейським Судом Справедливості полягає у сфері прав, що захищаються, що становить первинну різницю в компетенції. Конвенція з прав людини та ЄСПЛ відмежовані від ідеалу економічної та політичної інтеграції, акумульованому в Європейському економічному співтоваристві. ЄСПЛ, наприклад, захищає майже виключно громадянські та політичні права. В той же час інтерпретація Європейським Судом Справедливості загальних принципів права Співтовариств включає захист прав людини, з огляду на їх важливість, відмічену засновниками Співтовариства ще з самого його початку. Отже, обидва суди захищають права людини на європейському рівні, але роблять це з різних підстав.

Іншою проблемою подальшої взаємодії обох судів є питання верховенства законодавства ЄС, що захищається Європейським Судом Справедливості, та конституційної першості та універсальності прав людини, що захищаються ЄСПЛ. Суд Справедливості вважає, що норми внутрішнього законодавства держав- учасниць в разі конфлікту завжди надають перевагу праву Співтовариств та що національні суди зобов’язані втілювати пріоритет права Співтовариств. В цій ситуації всі національні суди держав-учасниць Європейського Союзу поставлені в ситуацію, яка дозволяє їм скасовувати національні нормативні акти, якщо вони не відповідають положенням законодавства ЄС. Реалізація Конвенції має дещо схожий ефект, але не в такій прямій формі. Слідуючи тлумаченню Конвенції, що дає ЄСПЛ, національні суди затверджують пріоритет прав людини, який неухильно запроваджує ЄСПЛ. В той же час Суд Справедливості сприймається як установа, що лише проголошує захист прав людини, маючи при цьому суттєвий ухил на користь економічних прав та комерційних інтересів за рахунок справжніх фундаментальних прав людини. В ситуації, коли Європейський Союз не є формально стороною Європейської Конвенції з прав людини, фактичне посилання Судом Справедливості на практику ЄСПЛ може призвести до делікатних ситуацій. Тому можна сказати, що воно обмежується посиланням на «загальні принципи права», а тлумачення ЄСПЛ того чи іншого права розглядається як «роз’яснення» або як посилання «за аналогією».

Однією з причин відсутності співпраці між двома судами є наявність невеликої частини конфліктуючої практики вирішення справ, яка найчастіше полягає в тлумаченні Судом Справедливості тих положень Конвенції з прав людини, які ще не попали в сферу розгляду ЄСПЛ. Потенційно це дуже небезпечна ситуація, оскільки формально лише ЄСПЛ має повноваження тлумачити положення Конвенції. Він також не є зв‘язаний рішенням Суду Справедливості у випадку прийняття ним кардинально протилежного рішення, це може створити проблематичну ситуацію, насамперед для національних судів, які не будуть знати, якій практиці слідувати.

Висновок до питання № 4. Висновок ЄСПЛ у справі Bosphorus Airlines v. Ireland закріпив його попередню практику та встановив загальні принципи взаємодії двох правових порядків. Визнаючи автономність існування Суду Справедливості, ЄСПЛ поставив себе, тим не менше, в домінуючу позицію. Окреслена схема багато в чому нагадує відносини, які існують між ЄСПЛ та національними судами. До того часу, поки існує ефективний засіб захисту прав і він застосовується належним

чином, ЄСПЛ не має підстав втручатись. Такий підхід по відношенню до Європейського Союзу ставить його на один рівень з сторонами-учасниками Конвенції. Відповідно, деякі вчені-юристи зробили висновок про фактичне приєднання Європейського Союзу до Європейської Конвенції, зроблене ЄСПЛ.

Разом з цим, практика виправлення судової практики Суду Справедливості не означає його підпорядкування ЄСПЛ. За відсутності будь-якого формального приєднання Європейського Союзу до Конвенції з прав людини Суд Справедливості знаходиться в досить делікатній ситуації, балансуючи між вже визнаною необхідністю захисту прав людини та необхідністю інституціональної незалежності.