9.2. ЕВОЛЮЦІЯ ДАОСЬКОЇ РЕЛІГІЇ

Нестабільність епохи Східної Чжоу та терор епохи Цінь сти­мулювали китайців шукати ідеали, здатні зробити людину щас­ливою поза суспільством. Конфуціанство та легізм закликали до преображення суспільства і держави.

• ШКОЛА НЕБЕСНИХ НАСТАВНИКІВ

Однак формування даоської релігії було б неможливим без оформленого віровчення, яке міг зробити тільки талановитий богослов. Цю роль зайняв Чжан-Даолін (ЗМЖІ^), який жив на межі І-ІІ століть після РХ. Він народився в Південному Китаю, де процвітали традиції шаманства і магії. В молодості він здобув добру конфуціанську освіту, але в зрілому віці Чжан-Даолін за­хопився даосизмом і його ідеєю збереження життя. Добре воло­діючи чародійством, Чжан-Даолін знайшов у даосизмі його тео­ретичне обґрунтування. Основним заняттям Чжан-Даоліна було лікування талісманною водою. На аркуші паперу писали якусь сакральну фразу, тоді цей аркуш паперу (талісман) спалюва­ли, а попіл висипали до води, якою лікували хворих. У даосизмі талісманна вода отримала нове значення - засіб збереження і продовження життя. Незабаром навколо Чжан-Даоліна органі­зувався гурт його прихильників. Так даосизм перетворився в ор­ганізовану релігію, а не тільки в конгломерат вірувань, як це бу­ло до нього. Школа, заснована Чжан-Даолінем, отримала назву п'ять мір рису, оскільки при вступі в організацію кожен новий член жертвував п'ять мір рису. Згодом популярною стала інша назва школи - школа небесних наставників. Чжан-Даолін сфор­мував основні риси школи: Лао-цзи проголошувався верховним божеством; Чжан-Даолін і його нащадки називали себе небес­ними наставниками; Чжан-Даолін стверджував, що він отримав одкровення від Лао-цзи, який розкрив йому істину; оскільки в школі небесних наставників важливе місце відігравали обряди, то в ній рано викристалізувалося священство, на чолі якого сто­яв сам Чжан-Даолін, а після його смерті його нащадки.

Наступним важливим діячем школи небесних наставників став Чжан-Лу, внук Чжан-Даоліна. До його заслуг належить по­ширення школи в центральному Китаю, а також завершення формування його доктрини і ритуалу. Під проводом Чжан-Лу даосизм став добре організованим та отримав чітку єрархію, місце на вершині якої зайняв сам Чжан-Лу. Також школа отри­мала священне писання Тай-пін-цзін (Канон великої рівноваги). Якщо твори Лао-цзи і Чжуан-цзи були тільки філософськими трактатами, написаними людьми, і не претендували на каноніч­ність, то Тай-пін-цзін проголошувався книгою, дарованою люд­ству через одкровення. Поширення даосизму по всьому Китаю та адаптація регіональних культурних особливостей поклали початок відмінностям у школі небесних наставників. Духовним лідером даосів на землях панування династії Північної Вей став священик і вчений Коу-Цяньчжи (365-448), який заснував пів­нічну гілку школи небесних наставників. Особливістю північ-

ного відгалуження школи стала адаптація релігійної культури Північного Китаю. Якщо на півдні в усі часи популярними була талісманна магія і різні шаманські елементи, а також південні китайці мало прив’язувалися до традиції древності і легко змі­нювали релігійні вподобання, то на півночі талісманної магії і шаманства не було, зате високо цінувалися древні традиції. Ці особливості й визначили характер північної гілки школи небес­них наставників. У ній зникли магічні і шаманські елементи, на­томість основне місце зайняли літургійні ритуали.

Тим часом на півдні даосизм стрімко розвивався. Своїм най­більшим здобутком південна гілка школи небесних наставників завдячує Лу-Сюцзину, який впорядкував і в 471 році видав канон даоських священних писань. Канон складався з семи розділів, з яких трьома головними є Дунь-чжень (Вмістилище істинного), Дун-сюань (Вмістилище таємного) і Дунь-шень (Вмістилище ду­ховного), а другорядними вважаються Тай-сюань (Велике таєм­не), Тай-пін (Велика рівновага), Тай-цін (Велика чистота) і Чжен-і (Істинна єдність). На час смерті Лу-Сюнцзина (477 рік), даосизм був найпопулярнішою релігією Південного Китаю.

• ШКОЛА ВИЩОЇ ЧИСТОТИ

Окрім школи небесних наставників, в якій домінувала обря­довість, в даосизмі розвинулось і його містичне крило - школа шанцін (школа вищої чистоти). Іншою назвою школи є маошань, оскільки її центр знаходився на горі Маошань. Даоси спокійно ставляться до свого конфесійного роздроблення. Вони вважа­ють, що даосизм не має єресей, а має тільки школи, кожна з яких, хоч і по-своєму, проте істинно виражає основну даоську доктри­ну. Засновницею цієї школи була Вей-Хуацунь. Вона стверджува­ла, що отримала одкровення від Охоронців Дао, й у 288 році ви­клала його в книзі «Нефритовий канон внутрішніх планів Жов­того палацу Вищої чистоти». Якщо заснування школи шанцін було заслугою Вей-Хуацунь, то її поширення відбулось завдяки проповідницькій праці Ян-Сі. Першими прихильниками школи були аристократи регіону У на півдні Китаю, до числа яких на­лежали й Вей-Хуацунь та Ян-Сі. Все ж найвидатнішим богосло­вом школи шанцін був Тао-Хунцзин (456-536). Він надав цій шко­лі оформленого вигляду, систематизував віровчення, окреслив основні поняття і оформив обряд. На відміну від школи небес­них наставників, які наголошували на ритуалах, школа шанцін була містичною і зосереджувалась на внутрішньому духовно­му досвіді даосів. На цій основі ґрунтується все віровчення цієї школи. Прибічники школи виокремлювали три сфери буття.

> Першою є внутрішній світ. Людина є сферою перебування багатьох духів. Найвищою сутністю у внутрішньому світі люди­ни є Єдине - це присутність Дао в людині. Воно є «священним зародком безсмертя». Ця теза типова для містиків. Якщо в дено- мінаціях, які наголошують на ритуалі, основне місце займає теза про трансцендентність вищої сутності, до якої людина повинна піднятися, то містики намагаються знайти центр своєї духо­вності у власному духовному світі. Відповідно, у школі небесних наставників наголошували на ритуалах, які повинні підняти людину до Неба і допомогти їй знайти Дао у трансцендентних вимірах, а прихильники школи шанцін шукали Дао в собі.

> Другою сферою буття є зовнішній світ. Він складається з безлічі духів. Інколи ці духи в європейській релігієзнавчій лі­тературі називають даоськими богами. Однак, в розумінні дао- сів ці духи є лишень партикулярними вираженнями Дао, тобто вони похідні від Абсолюту. Ці духи мешкають у Місяці, зірках, Землі і всьому сущому, але найбільше у Сонці. Містичне злиття з Дао можливе через медитацію, під час якої даос уявляв собі, як сонячні промені сходять на його голову та проникають через тіло до району живота. Медитації супроводжувались складними обрядами та талісманами. Коли даос розвине в собі внутрішній світ і прийме в себе зовнішній світ, вони злиються в ньому.

> У цей момент виникає третя сфера буття - злиття зовніш­нього і внутрішнього світів. Досягши цього стану, даос здобуває можливості розчинення в Дао і виходу до вищих рівнів буття. Ці старання призводять до двох можливих результатів. Вищим результатом є осягнення безсмертя і вознесіння з тілом до Не­ба. Тих, хто цього досяг, даоси називають безсмертними. Та­кими, на їхню думку, були Жовтий імператор, Лао-цзи та інші. Нижчим рівнем, якого осягають даоси, які зливають зовнішній і внутрішній світи в собі, є вихід душі з тіла і піднесення її до Неба (фей-тянь) та переміщення по зірках (фей-сін).

• АЛХІМІЯ

Школи небесних наставників та шанцін були основними на­прямами раннього даосизму. Перший із них наголошував на ри­туалах, а другий - на містиці. Обох їх об’єднують спільні ідеї - Дао і прагнення безсмертя. Даоси вірять, що в космічному прин­ципі Дао закладене безсмертя. Людині потрібно лишень розкри­ти таємниці безсмертя і актуалізувати цю можливість. Пошук безсмертя настільки захопив даосів, що вони розробили цілий комплекс заходів, завданням яких було дарувати його людині. Ці засоби даоси зібрали в комплекс, відомий під назвою даось- ка алхімія. Даоси вважали, що вони зможуть знайти еліксир без­смертя, споживши який людина більше не вмиратиме. Період розквіту даоської алхімії охопив ціле тисячоліття: від 200 до 1200 року. На зорі її формування алхімія розвивалась у двох на­прямах: внутрішня, відповідно до якої, еліксир безсмертя - це енергія всередині людини, і її потрібно актуалізувати; та зов­нішня, відповідно до якої еліксир безсмертя потрібно шукати серед мінералів матеріального світу. На ранніх етапах внутріш­ня і зовнішня алхімії не суперечили одна одній, і одні й ті самі алхіміки практикували обидва методи одночасно, як такі, що себе взаємно доповнюють. Згодом, щоправда, їх почали проти­ставляти. Єдиним завданням, яке ставили перед собою даоські алхіміки було знайти еліксир безсмертя; вони не шукали філо­софського каменю чи засобів перетворення металів у золото, як це робили європейські алхіміки.

Вже в ранньому даосизмі прагнення зберегти життя закладе­не як одна з найвищих цінностей. Згодом ідея збереження жит­тя переросла в ідею безсмертя. Пошуки можливостей осягнення безсмертя досягли свого апогею в епоху Східної Хань і трицар­ства. Китайські імператори настільки перейнялися пошуками безсмертя, що алхімія стала для них чи не основною професією. Вони фінансували дослідження алхіміків та утримання їхніх лабораторій, культ безсмертя і даосизм в цілому мали великий вплив на двір і опосередковано - на його політику. Системати­зовану теорію даоської алхімії сформував Вей-Боян у трактаті «Цань-тун-ці» (Об’єднання тріади). В цій роботі Дао представ­лене як начало всіх речей і як джерело життя. Вей-Боян писав, що природа сама по собі відновлюється і ніколи не помирає, бо в ній закладені принципи Дао. Якщо принципи Дао перенести в людський організм, тоді він буде безсмертним. Щоби знайти еліксир безсмертя, потрібно правильно поєднати інь та янь, тобто вогонь і воду, жар і холод тощо. Алхіміки у спеціальних печах випалювали природні елементи так, щоби очистити їх від усього зайвого, слідкуючи за температурними режимами і часом випалювання. В результаті вони надіялися отримати свя­щенний зародок (еліксир безсмертя). Вей-Боян сформував чис­ленні інструкції для випалювання священного зародку, щодо печей, міхів для розпалювання вогню тощо. Ці інструкції одна­ково сприймали прихильники як зовнішньої, так і внутрішньої алхімії. Тільки прихильники внутрішньої алхімії трактували ці інструкції у переносному значенні: священний зародок - це іск­ра Дао в людині, вогонь і холод - це духовні старання, піч - це людське серце тощо.

Епоха династії Тан (618-960 роки) стала часом переосмис­лення значення алхімії. До цього часу внутрішня і зовнішня алхімії остаточно розділилися. Спеціалісти зі зовнішньої алхі­мії вірили, що мінерали, які містяться у природі, впродовж ти­сячоліть втягують у себе енергію інь та янь від Сонця, Місяця, зірок і Землі. Якщо ці мінерали пропорційно синтезувати, тоді може з’явитися таблетка, яка даруватиме безсмертя. Для синте­зу мінералів потрібно було максимально точно випалювати їх у печах із бездоганним дотриманням температурних і часових режимів. Серед мінералів, які використовувалися для дослі­джень, були свинець, ртуть, цинк, нікель, кам'яна сіль, сульфат натрію, срібло, малахіт, кіновар, оксиди арсену (миш'яка) тощо. Більшість цих речовин отруйні. В період розквіту зовнішньої алхімії найчастішою причиною смерті алхіміків, і навіть китай­ських імператорів та аристократів, було отруєння інгредієнтами еліксиру безсмертя. Врешті, на зорі царювання Тан, користувачі послугами алхіміків зрозуміли небезпеку для життя і здоров'я, яку несе в собі це захоплення, що й призвело до занепаду зо­внішньої алхімії. Шукачі вічного життя перенесли свою увагу на внутрішню алхімію, тобто на пошуки джерела вічного життя у внутрішньому світі людини. Найбільший теоретик внутрішньої алхімії Чжан-Бодуян (987-1092), який жив на зорі панування ди­настії Сун, систематизував і обґрунтував її основи. Він вважав, що необхідні складники для досягнення безсмертя потрібно шу­кати не у зовнішньому матеріальному світі, а в духовному світі людини. Термінологію алхімії він витлумачував у символічному значенні. Наприклад, ртуть і свинець - це енергії інь та янь, які містяться в самій людині, і які потрібно правильно розмістити і розвинути, випалюючи у вогні горнила серця, який роздува­ється правильним диханням і кристалізується духовними впра­вами. Врешті, зовнішня алхімія завмерла повністю, забравши зі собою тисячі життів відчайдушних шукачів вічного життя, а внутрішня алхімія перетворилася на психофізичні вправи для збереження здоров'я тіла і осягнення довголіття.

• ШКОЛА ДОСКОНАЛОЇ ІСТИНИ

На переломі першого і другого тисячоліть даосизм пережив ще одну важливу трансформацію, яка мала низку причин. По- перше, даоси повністю розчарувалися в зовнішній алхімії і пере­несли свою увагу на внутрішній світ людини. По-друге, чергові політичні труднощі спричинили розчарування багатьох конфу­ціанців, які втратили надію побудувати ідеальну державу. Бага­то з них переходили до даосизму, приносячи зі собою конфуціан- ські ідеї. По-третє, поширення в Китаю чань-буддизму вносило свої корективи в духовний світогляд усіх китайців, у тому числі й даосів. Тому школи даосизму початку другого тисячоліття були фактично даосько-конфуціансько-буддійським синкретизмом. Одним із найвідоміших напрямів такого типу стала школа до­сконалої істини (^Ж^, цюань-чжень). Засновником школи був Ван-Чунян (1113-1170). Він отримав добру конфуціанську освіту, згодом захоплювався чань-буддизмом, а у зрілому віці перейшов до даосизму, зберігаючи у своїх поглядах елементи конфуціан­ства і буддизму. Показним фактом, який характеризує школу досконалої істини є канон її священних писань, який включив у себе деякі конфуціанські, буддійські й даоські тексти. Ці три релігійні традиції наклали свій відбиток на доктрині школи до­сконалої істини. В результаті, богослови цієї школи вчили, що людина за своєю природою добра. В її сутності міститься іскра Дао, здатна дарувати довголіття і щасливе життя. Однак іскра Дао пригнічена пристрастями і залежностями, від яких потрібно звільнитися. Звільнення уможливлюється духовними зусилля­ми, а також плеканням чеснот гуманності й чесності. Ідея пле­кання задатків людського духа взята школою досконалої істи­ни від даоської внутрішньої алхімії; ідея звільнення від усього матеріального - від буддизму; а ідея необхідності розвитку чес­нот - від конфуціанства. Отже, основною ідеєю школи доскона­лої істини була необхідність паралельного розвитку духу і тіла, втім важливішим є вдосконалення духа. Невдовзі, після смерті Ван-Чуняна, школа розділилася на два напрями: південний, за­снований Чжан-Бодуаном, який наголошував на необхідності вдосконалення тіла і пошуку довголіття, а удосконалення духа сприймав як побічний ефект цих вправ; і північний, заснований Цю-Чанчунем, який, продовжуючи ідеї Ван-Чуняна, наголошу­вав на тому, що вдосконалення духа повинно випереджувати вдосконалення тіла.

• ШКОЛА ДІЇ І ВІДПЛАТИ

ХІІ-ХІІІ століття знову принесли кардинальні зміни в життя ки­тайців. Політичні зміни в північних регіонах, а згодом і монголь­ська окупація під проводом хана Хубілая, внука Чингізхана, який започаткував у Китаї династію Юань, спричинили масову мігра­цію китайців з півночі на південь. Ця міграція спричинила дифу­зію поглядів і вподобань. Нові віяння були не на користь містики, богословських тонкощів або пошуку безсмертя, а радше вимага­ли від релігії строгого морального кодексу і чіткого накреслення перспектив духовного життя. Відповіддю на такі запити стала школа дії і відплати, яка також включила в себе даоські, конфу­ціанські та буддійські елементи, а також народні вірування, по­пулярність яких у цей час зростала. Ця школа включила у свій пантеон китайських народних богів, конфуціанських мудреців, даоських безсмертних і буддійських бодгісатв. Представники ці­єї школи вчили, що кожен злий вчинок тягне за собою кармічну відплату, а добро винагороджується вищими силами.

В епоху династії Мін (1368-1644), яка прийшла на зміну мон­гольській династії Юань, даосизм особливо розквітнув. Син­кретичні форми релігійності, в основі яких лежав даосизм, про­цвітали. З'явилося стільки шкіл і напрямів даосизму, що їх не­можливо навіть перелічити, не те щоби проаналізувати. В цей період у рамках даосизму розвивалися також народні вірування. При дворі імператорів Мін даоські священики займали найви­щі статуси. У 1644 році змінилась правляча династія Китаю. До влади прийшла остання династія Цін, яка правила до 1911 року, тобто до проголошення в Китаї республіки. В час правління Цін в даосизмі запанували нові віяння: з'явилася критика існуючих традицій, магії, чародійства. Даосизм став більш раціональним та зосередженим на внутрішньому житті людини. Нова форма даосизму зберігала синкретичний характер, поєднуючи в собі конфуціанство, чань-буддизм та даоську внутрішню алхімію.