Теологічні теорії походження релігії

Передусім розглянемо теорії походження релігії, які бе­руть за основу надприродні причини та обставини цього скла­дного процесу. Вони є предметом особливої уваги богословів різних релігійних напрямів, у їх розробці беруть участь видатні філософи, які поділяють релігійну точку зору на світ, вони мі­стять чимало глибоких міркувань і їх можна об'єднати загаль­ною назвою - теологічні теорії.

Традиціоналістична теорія

Ця точка зору на походження релігії полягає в тому, що релігію першим людям відкрив безпосередньо сам Бог. У хри­стиянстві ця концепція виглядає як біблійна оповідь про спіл­кування перших людей - Адама і Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея та інших біблій­них персонажів. Цей найортодоксальніший варіант традиціо­налізму відкидає будь-яку аргументацію, тим більше науково­го плану. Він не апелює ні до розуму, ні до визнання особли­вих якостей людської душі, яка тягнеться до Бога, заперечує спроби перегляду релігійних цінностей. Він ґрунтується лише на беззастережній вірі.

Традиціоналістичну концепцію знаходимо і в стародавній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (бл. 427 - 347 до н.е.) вважав, що релігія є наслідком споглядання людсь­кою душею в світі ідей єдиного, яке є особливою субстанцією всього світу, його основою і витоком, яке за буття не має ні початку ні кінця, ніяких ознак, ніяких причин, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а єдине - незмін­не. Єдине має всі характеристики Бога. Отже, людська душа, споглядаючи в світі ідей єдине - Бога згадує про нього в нашо­му матеріальному світі. Ця згадка і є релігія.

Традиціоналістичне розуміння походження релігії розро­бляли мислителі, яких церковна історія називає святими от­цями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Назианзін, Іоан Золотоустий та Іоан Дамаскін, у католиків - Амвросій Медіоланський, Авгус­тин Блаженний, Єроним, Григорій І Великий.

Традиціоналістична теорія походження релігії легко сприймається, не потребує доведення, бо ґрунтується на вірі. Це зумовило її значне поширення і багатовікове існування. Ця теорія у християнському богослов’ї має, так би мовити, вну­трішній вжиток, бо стосується лише самого християнства. Сто­совно інших релігій християнство згодне вжити будь-яких інших пояснень. Але богослов’ю, що вдається до теоретичних міркувань, цієї теорії мало, бо вона містить недооцінку твор­чих задумів Бога і зневагу до мислення людини, яка є верши­ною творчості Бога.

Теїстична теорія

Ця теорія походження релігії природно випливає із суті самого теїзму. Теїзм (від грец. ґЬеоз - бог) визнає буття Бога як істоти принципово протилежної світові скінченних речей і явищ, істоти абсолютної, необмеженої, що вище і людини, і природи; тобто надлюдської і надприродної, живої і особистої, що володіє всіма духовними досконалостями, існує над усім і є джерелом усього, отже, й релігії.

Одним з апологетів теїзму був Рене Декарт (1596-1650), що дотримувався дуалістичної концепції співвідношення душі й тіла та концепції вроджених ідей. Декарт висунув онтологічний доказ існування Бога: уявлення про Бога як істоту найдосконалішу обов’язково передбачає і таку обста­вину, як існування: ми думаємо про Бога, отже, він існує. Ми ж думаємо про Бога тому, що ідея божества є провідною вро­дженою ідеєю, вона існує в свідомості людини від її народжен­ня і виявляється як пізнання Бога. Отже, релігія виявляється в ході пізнавальної діяльності людини як розгортання вро­дженої ідеї Бога.

Розвивав концепцію Декарта Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), засновник богословського раціоналізму, за яким ідеї народжуються під впливом досвіду, емпіричних знань, за­вдяки чому людство і прийшло до християнства - єдиної ре­лігії одкровення.

Особливе місце в розробці теїстичної теорії належить ні­мецькому філософу, психологу і педагогу Йоганну Фрідріху Гербарту (1776-1841). Головне в релігії, вчив Гербарт, у тому, що вона визнає доцільність природи, і людина приходить до релігії через усвідомлення цієї думки. Доцільність у природі викликає релігійно-естетичні почуття, примушує нас спогля­дати велич Бога, породжує релігійні концепції.

Іммануїл Герман Фіхте (1797-1879) - основоположник умоглядного теїзму, за яким ставлення людини до Бога є ком­плексом певних почуттів, що є наслідком дії двох факторів: чуття власної конечності, обмеженості, яка потребує допомо­ги; і чуття нашого буття, яке осягнуте нескінченним, якому ми підкорені. З цього народжується благоговіння як вияв тих до­вічних причин, що є людською сутністю.

Значною фігурою серед прибічників теїстичної теорії є Фрідріх Шеллінг (1775-1854) - один з творців німецького класичного ідеалізму.

Завершуючи огляд теїстичних концепцій походження релігії, слід звернути увагу на ряд теорій, які для обґрунту­вання надприродного походження релігії вдаються до місти­чних міркувань, тому їх можна назвати містичними теорія­ми. Суть їх у тому, що виникнення релігії є наслідком одкро­вення, але не того, що було раз і назавжди дане першим лю­дям чи обраним особам безпосередньо Богом, а внаслідок постійного впливу божества на дух людини, що діє і в сього­денні.

Яскрава фігура серед містиків - Фрідріх Генріх Якобі (1743-1819). Якобі вважав, що для пізнання Бога ні почуттів, ні мислення не досить: ні природа, ні розум знання про Бога не дадуть. Природа не стільки відкриває, скільки приховує Бога від нас, бо ми бачимо в ній клубок причин без початку і кінця. Розум діє в світі обмеженому, і сам він обмежений, бо приво­дить лише до визнання обмеженості всього існуючого. Визнан­ня Бога нам дають лише наші внутрішні почуття, вони є дже­релом релігії. Ми споглядаємо Бога в нашому власному духові, але не фізичними, а духовними очима.

Це містичне богопізнання є провідним методом багатьох богословських систем. Воно має багатовікову історію, особли­во яскраві сторінки якої написані на Сході, яке й досі взяте на озброєння неорелігіями східного походження як за кордоном, так і в нашій країні.

Для богословів, які оперують логічними міркуваннями і активно звертаються до науки, містика не виступає впевне­ним спільником новітніх богословських побудувань. Тому до містичних концепцій православні богослови-теоретики став­ляться стримано.

Академічний теїзм

У другій половині ХІХ ст. в російському богослов’ї вини­кла школа академічної філософії, засновником якої був про­фесор Московської духовної академії Ф.О.Голубинський (1796-1854), який розробляв онтологічні проблеми, а також проблеми богопізнання. Його учень В.Д.Кудрявцев-Платонов (1828-1891) досліджував проблему походження релігії. Ви­никнення релігії Платонов вважає за можливе пояснити дією двох джерел: об’єктивного, що полягає у впливі Бога на дух людини, і суб’єктивного, чим є засвоєння людиною цього впли­ву. Для аргументації своєї точки зору Кудрявцев посилається на теорію вродженого знання: у свідомості людини є знання, яке існує перед досвідом, незалежно від практики. Воно вини­кає тоді, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності, які існують за межами фізичного світу, або воно йде від яко­гось Абсолюту, який через це знання виявляє своє існування. Кудрявцев вважає, що оскільки вроджені ідеї є продуктом бо­жественної волі, вони насамперед мусять містити ідею Бога. Ці ідеї є наслідком промислительного ставлення Бога до світу, яке включає в себе не тільки творення його, а й діяння на дух людини в напрямі повідомлення людині ідей про себе поряд з ідеями про істину, добро тощо.

Розглянемо інше питання. Чим пояснити наявність вели­кої кількості невіруючих у світі? Можливо, в них немає при­роджених ідей про Бога?

На це Кудрявцев відповідає: не слід припускати, що вро­джена ідея Бога з самого початку існує в свідомості кожної лю­дини як уявлення або поняття. Вона не існує навіть як здат­ність мати таке уявлення, ні як вроджене прагнення до нескін­ченного, ні як потреба набуття знань про Бога. А такі припу­щення окремі богослови висловлювали. На думку Кудрявцева, усі ці припущення хибні, бо всі вони ґрунтуються на уявленні про одноразовий вплив Божества на дух людини, який згодом нібито припиняється. Насправді ж цей вплив є постійним, він має відкрити людському розуму Бога, тому й зветься одкровен­ням. Він має характер відкриття, прозріння, натхнення. Оскіль­ки одкровення ґрунтується на природному відношенні між істо­тою розумово-вільною і Творцем, Кудрявцев називає його при­родним і цим хоче уникнути звинувачення в містицизмі.

Можливість одкровення, за Кудрявцевим, має два аспек­ти. Перший - це безмежні здібності Бога, який може все, а та­кож висока гідність людського розуму. Другий - це сам про­цес людського пізнання. Перший не потребує доведення, це справа віри. Другий богослов трактує в такому порядку. Ми визнаємо дію божества першоджерелом релігійної віри. Тоді слід визнати, що в людській душі є щось, що сприймає цю дію. Це - свідомість людини. Вона відрізняється від розуму тим, що має вищу якість, здатність відання, відчуття надчуттєвого, тобто надприродного. Натомість розум оперує відчуттями, які йдуть від оточення, і на цій основі пізнає світ. Свідомість - це вже не звичайне мислення, а вище пізнання, ідеальний пог­ляд, безпосереднє споглядання надприродного. Водночас сві­доме споглядання доповнюється працею почуттів і волі, пра­цює все мислення, відбувається пізнання Бога, виникають рі­зноманітні релігійні уявлення і поняття (у цьому, між іншим, причина виникнення релігійної різноманітності). Так, під впливом одкровення і людської розумової діяльності утворю­ється релігія. Концепція досить витончена.

Академічний теїзм, звертаючись до наукової аргументації, робить серйозний крок на шляху до вдосконалення богослов­ської теорії походження релігії. Але й він не може перейти межу, яка веде до справжньої науки, не може відмовитись від абсо­лютного пріоритету віри як провідного аргументу. Він просто намагається піднестися до сучасного рівня розвитку людсько­го мислення, хоче зробити релігію більш сучасною.