Еволюція християнства в процесі його формування

Головною ідеєю первісного християнства, яким воно ви­йшло з уст Христа, було екзальтоване чекання видатних істо­ричних подій, які змінять долю людства і покладуть початок новому світу.

Революційно-демократичний дух був наявний у цьому самому первісному християнстві. Він виявився як у складі, так і в характері перших християнських общин у Галілеї, а потім в Єрусалимі, в усій Малій Азії й тривалий час у Римі. За Ісусом Христом пішла найбільш знедолена частина іудейського сус­пільства: селяни, рибалки, ремісники, дрібні торговці, раби, люди малоосвічені й прості, їм нічого було втрачати, вони мо­гли просто встати зі свого робочого місця, залишити свою хижу, човна чи заступа і піти за Христом, не питаючи, куди він їх веде.

Демократичний характер первісного християнства вияв­лявся в елементах спільнот власності [Дії. 2:44; 4:321], але не у сфері виробництва, а в сфері споживання. Це зовсім не був “християнський комунізм”, це були далекі ознаки майбутньо­го вчення, бо комунізм неможливий у злиденності більшості. З цією есхатологічно-месіанською революційно-демократич­ною ідеологією християнство і заявило про себе в другій поло­вині І ст. н.е. у Римській імперії “Об’явленням св. Івана Бого­слова”, першим за часом документом Нового Завіту.

Апостолу Павлу і його спільникам належить виключна роль в історії християнства: вони обережно й поступово, ні на йоту не порушуючи віронавчального і морального авторитету Ісуса Христа, доповнюють і змінюють есхатологічну і месіан­ську концепцію вчителя. Насамперед вони пом’якшують його актуалізацію - це станеться, але не так швидко, як думалося, принаймні, не сьогодні. Коли? Цього нікому не дано знати. Врятування людства буде, але вже в другому пришесті Хрис­та, у невизначеному майбутньому, до якого слід старанно го­туватися. У доповнення до цього розробляється вчення про безсмертну душу і потойбічне життя. Вже йдеться не стільки про суспільні есхатологічні проблеми, як про особисті. Коло есхатологічних проблем звужується до інтересів окремої осо­би, до індивідуального спасіння, до вдосконалення, у заданих параметрах людської особистості дається воля задоволенню егоїстичних перспектив.

У зв'язку з цим змінюється соціальна орієнтація христи­янства. Від заперечення римської і всякої влади - до визнання їх, від бунтарства - до покори, від революціонізму - до прими­рення з дійсністю. Разом із цим (і поруч із цим) відбуваються зміни в складі християнських общин. В общини приходять пред­ставники верхівки суспільства, ширшає соціальна база хри­стиянства. Для християнства відкриваються цілком реальні можливості стати релігією не частини, а всього суспільства, на­дбати здобутки цього суспільства.

Визначення часу виникнення пауліанського напряму в християнстві - дуже важливе завдання для історика. Якщо вважати, що воно вийшло цілком готовим з вуст апостола Па­вла, то це сталося не пізніше третьої чверті І ст. Якщо вважати, що воно було висловлене після написання Апокаліпсису, то це сталося вже в кінці І ст. Якщо зважати на те, що на редагу­вання християнства мали вплинути такі значні події в римсь­кому суспільстві, як ряд невдалих повстань рабів і пригнобле­них народів світу, у тому числі й іудеїв (повстання 66-73, 114­115, 132-135 рр.), то час його виникнення слід віднести на пі­зніше. Так чи інакше, але пауліанська редакція християнства виникає і роль св. Павла в цій справі не остання. Це було пода­льше вдосконалення християнства.

Сформульовані зміни у віровченні були в 1-му і 2-му пос­ланнях апостола Павла до коринфян, посланні до галатів, пос­ланні до римлян. Називають у зв'язку з цим і деякі апокрифи. Але нас цілком задовольняє офіційна версія цієї концепції. Поширюючи християнство, апостол Павло одночасно ґрун­товно перероблює його і фактично в тій частині ранньохрис­тиянської літератури, яку звичайно приписують йому, зникає революційно-демократичний дух Ісусового християнства, бе­зумовно, вдосконалюється моральне вчення Христа, починає панувати теософське вчення про Христа. Апостол Павло роз­роблює вчення про боголюдину Христа як про дух і образ Бога. Він підтверджує версію воскресіння Ісуса і твердить, що віра в це воскресіння дає вічне життя [Кор. 15:3-18]. Посилено роз­роблюється моральний бік вчення Ісуса. Павлові послання - це цілий моральний компендіум: не хвалися перед Богом і не хвалися людською мудрістю [ Кор. 1:19-31; 2:18-23], не чвань­ся [4:6-13], остерігайся перелюбу [5:1-5], утікай від розпусти [6:12-20], будь слугою для всіх [19:16-23] і багато інших по­ложень.

З’являються рішучі акценти в соціальному вченні Ісуса. “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто про­тивиться, самі візьмуть осуд на себе” [Рим. 13:1-2]. І далі: “Тож віддайте належне усім: кому податок - податок, кому мито - мито, кому страх - страх, кому честь - честь” [Рим. 13:7].