9.3. ПЕРСЬКІ ЕЛЛІНІСТИЧНІ РЕЛІГІЇ

Елліністичне панування в перських землях дало початок спе­цифічному синкретичному релігійному напряму - релігії Мані або маніхейству, який мав численних прихильників впродовж декількох століть.

• МАНІХЕЙСТВО

Засновник цієї релігії - пророк Мані - народився у 14 квітня 216 року в Парфії в аристократичній родині. Батько Мані, Патік, як і його мати, Маріам, були нащадками благородних княжих ро­дів. Родина Мані належала до общини обмивальників (можливо, еклезаїтів). Достовірні джерела повідомляють, що Мані мав вро­джену інвалідність ноги. Як розповідають маніхейські тексти, перше об’явлення Мані отримав у віці 12 років. Саме тоді Цар світлого Раю наказав Мані залишити общину, до якої належала його родина та присвятити себе пошуку істини. Близько 240 ро­ку Мані за покликом ангела почав свою проповідь. Першими до нової віри він навернув свою родину. Проповідь Мані та його по­слідовників була надзвичайно успішною про всій Центральній Азії, а деякі його учні дійшли аж до Єгипту. Популярність Мані була настільки великою, що він отримав декілька аудієнцій у перського царя Шапура. Мані вдалось переконати Шапура у пра­воті свого вчення, внаслідок чого Шапур дав Мані право пропо­відувати по всій території його імперії, а також включив проро­ка у свою свиту. Однак проповідницькі успіхи Мані страшенно непокоїли зороастрійців, які вбачали в маніхействі конкуренцію своїй релігії. Основним опонентом Мані став зороастрієць Кар- тир, який займав високе становище при дворі Шапура. У 273 ро­ці Шапур помер, а його трон успадкував його син Ормізд І, який, услід за своїм батьком, виразив свою прихильність до Мані. Од­нак правління Ормізда І не було тривалим: воно не протрива­ло й року. Після смерті Ормізда царем став інший син Шапура Бахрам І, який зробив вибір у користь зороастризму. Внаслідок скарг зороастрійського духовенства та за сприяння Картира, Мані викликали на допит до двору, після чого цар наказав йо­го арештувати.

Мані вважав себе не засновником нової релігії, а пророком, за­вданням якого є виправити давню релігію, яка викривилася в ході історії. Він стверджував, що його попередниками були Буд­да, Заратустра та Ісус Христос, які відкрили людям істину, однак ця істина була фальсифікована їхніми послідовниками, які не зрозуміли її глибини. Саме тому Мані сприймав себе найбіль­шим із пророків, завданням якого є забезпечити збереження істини. Пророк стверджував, що причиною фальсифікації вчень його попередників було те, що вони самостійно не записали свої проповіді. Оскільки їхні вчення записували їхні послідовники, то вони допустилися там багатьох помилок. Щоби уникнути схожих проблем, Мані старанно працював над власним текстом. Так міркуючи, Мані своєю рідною арамейською мовою написав сім книг, які стали для маніхейців священними: «Живе Єванге­ліє», «Скарб життя», «Праґматея», «Книга містерій», «Книга гі­гантів», «Листи» і збірку псалмів та молитов. Жодна з цих книг не збереглася до наших днів; від них залишилися тільки короткі уривки у працях інших авторів. Окрім названих, Мані видав кни­гу з малюнками під назвою «Ардаганґ». Відтоді ілюстрації віді­гравали особливе значення в маніхейській літературі; маніхейці часто розміщували у своїх книгах мініатюри.

Літературних джерел для вивчення маніхейства геть неба­гато. Давні тексти, з яких можна почерпнути якусь інформацію про маніхейство, діляться на дві групи. До першої належать тексти християнських та мусульманських богословів, які поле­мізували з маніхейцями. Полемічний дух цих творів дає підста­ви сумніватися в автентичності викладеної інформації. Однак у цих текстах наявні цитати з творів самих маніхейців, що до­зволяє принаймні фрагментарно відтворити їхнє вчення. До цієї групи творів належать:

S твори Святого Августина, який перед своїм навернення до християнства був маніхейцем; серед його творів найбіль­ше інформації про маніхейство присутньо у «Сповіді» та «Коментарі на книгу Буття проти маніхейців»;

S книга християнина Геґенонія «Acta Archelai», в якій автор розповідав про дві розмови (найвірогідніше, вигадані) між Мані та християнським єпископом Архелаєм; грець­кий оригінал тексту втрачений, а зберігся тільки латин­ський переклад;

S у 988 році в Багдаді з'явилися твори шиїтського вченого ібн-ан-Надіма, в яких розповідається про маніхейця Абу Іса-аль-Варрака, який жив у ІХ столітті;

S книга «Збережені пам'ятники попередніх поколінь», на­писана перським вченим аль-Біруні близько 1000 року.

До другої групи текстів належать твори самих маніхейців. Після зникнення маніхейської релігії зникли також їхні тексти. Перші знахідки автентичних маніхейських текстів з'явилися аж на межі ХІХ-ХХ століть. Досі наука могла вивчати маніхейство виключно на основі немахіхейських текстів. Сьогодні дослідники можуть послуговуватися маніхейськими текстами чотирьох груп:

фрагменти давньої маніхейської літератури, знайдені в оазі Турфан у Східному Туркестані, написані іранськими мовами різних періодів, та видані між 1902 та 1914 рока­ми Берлінським народним музеєм;

тексти китайською мовою, знайдені в китайському місті Дуньхуань на початку ХХ століття;

тексти маніхейських проповідей, написані на межі ІІІ-ІУ століть коптською мовою, знайдені в Медінет-Маді (Єги­пет) та опубліковані між 1933 і 1940 роками;

Кьольнський Кодекс Мані - пергаментний рукопис грець­кою мовою, укладений в пізній античності, який містить біографію Мані, основану на його автобіографічних ви­словлюваннях.

Згадані та інші письмові джерела дають можливість рекон­струювати історію маніхейства. Після смерті Мані його релігія в Персії опинилася під переслідуванням. Гоніння змусили ма­ніхейців переселятися в інші країни, що в результаті призвело до поширення маніхейства далеко за межі Персії: маніхейські місіонери поширились від Китаю до Іспанії, а римський імпе­ратор Діоклеціан, який правив у 284-305 роках, організовуючи гоніння нових релігій, включив маніхейців у список пересліду­ваних. Поширення маніхейства було настільки масштабним, що стараннями Бьоґу-хана у 762 році воно стало державною релігі­єю Уйгурського каганату. Однак Уйгурський каганат проіснував лише до 840 року, коли впав під тиском киргизів. Окрім цього короткого періоду, маніхейство ніде і ніколи не мало офіційного статусу. У середньовіччі маніхейство зникло, справивши вели­чезний вплив на культури Європи та Азії. В пізній античності маніхейство підживлювало ідеями різні напрями християн­ських єресей. Внаслідок цього для деяких Отців Церкви слова «маніхейство» і «єресь» стали синонімами.

Мані включив у свою релігію елементи зороастризму, христи­янства та буддизму. Такий синкретизм притаманний багатьом релігійним концепціям епохи глобалізації в пізній античності. Зороастрійське вчення про боротьбу Ормузда і Арімана Мані довів до крайності, змальовуючи світ як постійне протистоян­ня Світла і Темряви, однак він нічого не сказав про те, як ці сили з'явилися. Ці два полюси буття перебувають у постійній боротьбі. Отець Світла виражається через безкінечну кількість еонів. Його дзеркальним відображенням є Темрява, яку зоро- астрійці називають Аріманом, а християни - сатаною. Первісно між двома світами не було жодного зв'язку. Але згодом Темрява забажала поглинути Світло і почала боротьбу проти нього. Як реакцію на нападки Темряви, Отець Світла створив пралюдину, яку озброїв п'ятьма шехінами (вираженнями божественної сла­ви), та виставив її на боротьбу проти Темряви. Пралюдина була сотворена як приманка для Темряви, щоби відволікти її увагу. Темрява здолала пралюдину, роздерши її тіло та поглинувши її разом із частинами Світла, яке містила в собі пралюдина. Огов­тавшись після поразки, пралюдина усвідомила, що потрапила в пастку. Внаслідок цієї битви добра і зла частинки Світла опи­нилися в полоні Темряви. Щоби почати процес визволення час­тинок Світла, Отець Світла сотворив Світову душу, яка окутала собою суміш Світла і Темряви. Так з'явився матеріальний світ. Маніхейці уявляли собі світ як величезну еманаційну систему, в якій, внаслідок падіння частин добра, між Світлом і Темрявою утворилися численні проміжні світи. Отець Світла посилав сво­їх посланців до людей, щоби вийняти частинки Світла з полону Темряви. Такими посланцями були Заратустра, Будда, Ісус Хрис­тос та сам Мані.

Відтоді завданням усього сущого стало визволення частинок світла з полону Темряви. Маніхейські міфи зображають Чумаць­кий шлях як перехід частинок Світла до їхнього природного міс­ця, а Місяць - це човен, на якому світлі частини відпливають до свого джерела. Проте Темрява не спостерігала за цим процесом пасивно, а активно діяла. Нащадки пралюдини - люди - містять у собі найбільше Світла. Тому Темрява зацікавлена в тому, щоби людська неволя тривала якомога довше. Щоби частинки Світла, що містяться в людині, тобто людські душі не могли звільнити­ся, Темрява полонила їх сексуальним потягом. Тепер людина по­чала розмножуватися, і так із покоління в покоління передавати частинки Світла, які містяться в ній, назавжди залишаючись не­вільниками Темряви.

Маніхейська община ділилася на декілька єрархічних рівнів. На чолі общини стояв лідер общини, осідок якого знаходився у Вавилонії. Наступний єрархічний рівень становили 12 апосто­лів; на дещо нижчій сходинці знаходилися 72 єпископи; тоді - 360 пресвітерів. Усіх членів общини, які не мали священичого статусу ділили на вибраних і слухачів.

Вибрані - це ті, хто пройшов усі ступені маніхейського на­вчання та ініціації; вони дотримувалися строгого аскетич­ного життя, не одружувалися та не народжували дітей. Так вибрані намагалися звільнити частинки Світла від неволі Темряви.

Слухачі - це ті, які захоплювалися маніхейською доктри­ною, однак були ще не готовими до повного звільнення від світу Темряви.

Отже, маніхейство - це гностичний варіант зороастризму, в якому яскраво виразилися дуалістичні мотиви в образі проти­стояння Світла і Темряви. Маніхейство було пророчою релігією, тобто такою, яка мала свого історичного засновника - Ману. В маніхействі також наявні синкретичні тенденції, в яких найбіль­ше виражені елементи християнства, буддизму та зороастриз­му. Маніхейські міфи розповідають, що Світло і Темрява є двома протилежними полюсами буття.

• МІТРАЇЗМ

Особливою віхою розвитку перської релігії є мітраїзм. У цен­трі цієї релігійної концепції стоїть культ бога Мітри, який був відвічно присутній в арійських віруваннях. Перші згадки про Мітру знаходяться у найдавніших арійських релігійних текстах: в зороастрійській Авесті та індуських Ведах. Повсюдно Мітру супроводжують атрибути справедливості, вірності укладеній угоді та сонячного світла. В ранніх текстах Вед Мітра зустріча­ється в парі з Варуною, де обоє презентують справедливість і вірність. До їхньої влади належать також володіння часом: Вару­на - ніччю, а Мітра - днем. Культ Мітри в індуїзмі не розвинувся; він тут присутній радше як відблиск більш давніх вірувань, які з переселенням арійців на Індійський субконтинент поступово вироджувалися. Однак вже тут присутні основні риси Мітри, зо­крема символізм сонячного світла, яким Мітра освітлює день та яким він перемагає темряву. Так, Мітра став богом, який пере­магає та встановлює справедливість. В зороастрійській Авесті Мітра став духом, який супроводжував Агура-Мазду, тобто ви­раженням Бога, його силою. У традиційному зороастризмі Мітра ніколи не займав провідного становища, а завжди залишався в тіні Агура-Мазди та Амеша-Спента. Як і в індуїзмі, культ Мітри був радже відблиском древнього культу. Втім, цей культ виявив­ся дуже сильним. У сучасному мусульманському Ірані, в якому зороастризм більше не займає домінуючого становища, все ж збереглися традиції, деякі з яких пов'язані саме з Мітрою. Досі іранці святкують Новруз, тобто Новий рік, традиція якого тяг­неться ще від зороастризму. Новруз відзначається 21 березня. 195 дня після Новруза, тобто другого жовтня, іранці святкують Мегреґан - свято в честь Мітри. В епоху Ахеменидів Мегреґан був одним із центральних свят імперії. Сьогодні він є державним святом Ірану, в якому зороастрійці згадують Мітру, а мусульма­ни сприймають його як народне свято врожаю. В Кашмірі (об­ласті на межі Індії та Пакистану) урочисто відзначається свято Мітра-Пурніма, яке є трансформацією іранського Мегреґану. Ще одним іранським святом, пов'язаним із Мітрою, є Шаб-е Ялда (ніч Ялда), яка випадає в ніч перед днем зимового сонцестояння. Цей день зороастрійці святкують як Різдво Мітри.

Найяскравіше культ Мітри виразився у вірменській міфології, адже ж релігія давніх вірмен була трансформацією зороастриз­му з численними автохтонними елементами. Найвірогідніше, зороастрійська складова увійшла у вірменську релігію внаслі­док завоювань Ахеменидів. Давні вірмени називали Бога іменем Арамазд, що є видозміною зороастрійського імені Агура-Мазда (Ормузд). Культ Арамазда сформувався у VI-V століттях до РХ та проіснував до 301 року після РХ, коли Вірменія офіційно прий­няла християнство. Вірменський Арамазд виражався через ве­личезний пантеон духів, яких древні вірмени називали дицами. Саме тому вірменську релігію і міфологію називають дицабану- цюн. Серед них особливе місце займав Мігр або Мгер, ім'я якого є видозміною імені Мітри. Мігр перейняв всі атрибути Мітри, зокрема визначення солярного божества. Вірменські міфи опи­сують його як божественного героя, який боровся за справедли­вість і добро. Основний жертовник Мігра знаходився неподалік від озера Ван (сучасна Туреччина) і називався Дер-і Мігр (двері Мігра). Цей храм був висічений у скалі. Його висік урартський цар Ішпуїні у ІХ столітті до РХ як культовий центр урартської релігії, а згодом його пристосували для культу Мігра.

Отож, культ Мітри первісно поширювався разом із зоро­астризмом. Однак, пройшовши через Месопотамію, Кавказ, Передню Азію та Анатолію, культ Мітри значно видозмінив­ся. В сприйманнях Агура-Мазди поступово зростали атрибути трансцендентності, тобто він ставав все більше віддаленим від повсякденного життя віруючих. Щоби заповнити вакуум між трансцендентним Богом та іманентним світом, необхідним ставав посередник між ними. Місце такого посередника зайняв Мітра, який досі був лише одним із учасників свити Агура-Маз- ди. Незважаючи на незначне становище Мітри у традиційних ін­дуїзмі та зороастризмі, він володів атрибутами, які згодом його виділили з-посеред інших. Мітра - божество сонячного світла, а не тільки самого Сонця. Сонячне світло пронизує простір між Сонцем і Землею, тобто повітря. Отримавши у сферу своєї влади повітряний простір, Мітра автоматично зайняв місце посеред­ника між Сонцем і Землею. При цьому, до його влади належало й саме Сонце. Увібравши в себе елементи месопотамської астро­латрії, в деяких формах античного синкретичного зороастриз­му божества ототожнилися з планетами. Древнім месопотамцям були відомі сім планет: навколо Землі оберталися Місяць, Мер­курій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн. Сонце, тобто Мітра, в цій системі знаходиться в середині, а тому, навіть у силу свого астрономічного розташування, має право претендувати на ста­тус посередника. Ще один важливий елемент уявлень про Мітру породжував у тих, які його вважали володарем сонячного світ­ла. Кожного ранку Сонце сходить і його світло перемагає тем­ряву. Це дало підстави сприймати Мітру за божество перемоги. Постійні війни, які велися у країнах Близького Сходу в давнину, підсилювали статус божества, яке дарувало перемогу. Понад усе такий культ був потрібен і важливий воїнам.

Римські легіони набирали солдат із сусідніх народів. Разом із цими солдатами до Римської імперії потрапив культ Мітри. Римський уряд довіряв своїм солдатам в бою, але не в мирний час. Щоби армія не піднялась на повстання, уряд змішував у ле­гіонах вихідців із різних народів. Так культ Мітри швидко пере­дався від одних віруючих іншим. Загальним правилом римської армії було регулярне переведення військових з однієї дислокації на іншу: як тільки солдат ставав центуріоном (сотником), його обов’язково переводили до інших полків. Це сприяло швидко­му поширенню мітраїзму по всій імперії. В більшості римські легіони розміщувались подалі від великих міст, на прикордон­них територіях імперії. Навіть після закінчення служби і виходу на пенсію, військові рідко переселялися до центральних міст, а залишалися на окраїнах імперії. Саме тому на окраїнах імперії археологи знаходять значно більше святилищ Мітри, аніж в її центрі. Поряд із армією військових Римська імперія утримувала також армію чиновників, серед яких мітраїзм знайшов числен­них прихильників. Безперечно, мітраїсти були й у Римі, і в інших великих містах імперії, втім там їх ніколи не було багато.

Окрім солдат, яких римський уряд набирав у лави своєї армії, мітраїзм потрапив до імперії внаслідок приєднання до неї Ком- магени. Невелике Коммагенське царство існувало на Сході Малої Азії та на Півночі від Сирії. Воно виникло у 163 році до РХ унаслі­док від’єднання від імперії Сасанидів. Столицею Коммагени було місто Самосата. Царство проіснувало два століття, і врешті було поглинуте Римською імперією та приєднане до римської про­вінції Сирія. Коммагена в культурному плані завжди була тісно пов’язаною з Вірменією. Після прийняття Вірменією християн­ства, Коммагена опинилася під юрисдикцією Вірменської Апос­тольської Церкви. А допоки Вірменія ще не була християнською і перебувала під впливом зороастризму, то в Коммагені процвіта­ли ті самі культи, що й у Вірменії. Оскільки у Вірменії розвивав­ся культ Мігра, то він процвітав і в Коммагені. Після приєднання Коммагени до Римської імперії, мітраїзм поширився по всій імпе­рії. Позаяк мітраїзм поширювався передовсім серед військових, то ця особливість прихильників перського культу відобразилась на ритуалах, які культивувалися в цій релігії.

Прихильниками Мітри ставали в більшості представники не­високих соціальних верств. Перед ними були закриті шляхи до високих чинів у соціальній єрархії Римської імперії. Прагнення осягнути якогось статусу відобразилося в мітраїстському куль­ті, в якому віруючий упродовж життя проходив низку містерій, отримуючи певні чини в релігійній єрархії. Мітраїстська єрархія налічувала сім чинів: Corax (ворон), Nymphus (наречений), Miles (солдат), Leo (лев), Perses (перс), Heliodromus (шлях Сонця), Pater (отець). На кожному з етапів кандидат проходив складні містерії ініціацій та випробувань. У контексті містерій кандида­ти проходили сакральне омивання на кшталт хрещення; на чолі кандидата ставився вічний знак приналежності до Мітри; кан­дидату мечем подавали корону, яка символізувала Мітру, який ставав короною для мітраїста. Перехід до кожного наступного рангу був схожий до просування по військовій єрархії. Тут відо­бразився той факт, що більшість мітраїстів були військовими. Мітраїстські жерці не відкривали усіх релігійних знань усім ві­руючим відразу ж, а вияснювали постулати віри наче порційно: на кожному єрархічному щаблі розкривалися нові знання. Отож, щоби отримати нову долю знань, потрібно було пройти чергову містерію, яка вимагала складних підготовок.

В культі Мітри сформувалось специфічне віровчення. Оскіль­ки мітраїзм є трансформацією зороастризму, то в ньому відо­бразилися основні догми перської релігії. Однак, у мітраїзмі прижився не чистий зороастризм, а зурванізм із численними впливами месопотамських та близькосхідних релігій. Мітраїсти вірили, що Єдиним Богом є Зурван (час), який у греко-римсько- му світі ототожнився з Хроносом, котрий у грецькій міфології був обожненням часу. Зурвана-Хроноса зображали у вигляді лю­дини з головою лева; його тіло обвивала змія, і на тілі були зо­бражені знаки Зодіаку. Зображення сузір'їв покликане показати панування Зурвана-Хроносу над часом. Зурван дав початок Небу і Землі, а вони породили Океан, з якого виникло все. Небо в міт­раїзмі ототожнювалося з Ормуздом. Також Зурван дав початок злому демону Аріману. Ормузд і Аріман перебувають у постійній боротьбі. Ормузд породив усе добре, а Аріман намагається зане- чистити творіння та внести в нього зло.

Мітра зайняв становище посередника між Ормуздом і Аріма- ном. Мітраїсти вірили, що Мітра народився, відділившись від скали. Його народження бачили тільки пастухи, які принесли йому дари. Після свого народження Мітра вступив у бій із Сон­цем та переміг його. Після перемоги Мітри над Сонцем, вони стали друзями. Одні міфи їх ототожнюють, а інші зображають побратимами. Наступний бій Мітри відбувся зі священним би­ком. Бик був першою живою істотою, яка жила на Землі. Мітра здолав його, вчепившись за його роги. Подолавши бика, Мітра його не вбив, а підняв за задні лапи та заніс у свою печеру. Однак бик втік з печери Мітри. Сонце наказало Мітрі вбити бика, і Міт- ра це зробив. Коли Мітра вбив бика, то з тіла бика з'явилися всі корисні рослини і добрі тварини. Так, виникнення світу в мітра­їзмі є наслідком не творення ex nihilo, а плодом жертвоприно­шення. Священний бик сприймався як жертва, з якої з'явилося все суще. Одночасно виникла й перша пара людей, за панування над якими демон Аріман почав жорстоку боротьбу. Мітрі було доручено захищати людей. Отже, Мітра - не творець людини, а її захисник і опікун. Мітра сприймався як Лоґос-посередник між Богом і людством. Народження Мітри святкували в день зимо­вого сонцестояння, 25 грудня, оскільки з цієї миті щороку день стає довшим, а ніч коротшою. Святкування Мітри відбувалися також у день весняного рівнодення, коли тривалість дня става­ла довшою, аніж тривалість ночі. Оскільки взимку день тільки починав збільшуватися, але все ще тривав менше, ніж ніч, то в цей час відзначалося Різдво Мітри. Навесні відбувалась остаточ­на перемога світла над темрявою.

Містерії Мітри, свята в його честь, обряди та елементи віров­чення були дуже схожими до християнських. Це помічали ще ранні християнські автори. Отці Церкви вважали, що диявол на­магався викривити та сплюндрувати християнство, і саме для цього дав початок мітраїзму як викривленій копії віри Христа. Сучасні популісти часто спекулюють на темі схожості мітраїзму та християнства, стверджуючи, що християнство перейняло від мітраїзму багато обрядових моментів. Насправді ж, схожості мі­траїзму та християнства обумовлюються спільним культурним середовищем та загальним для всього людства прагненням пі­знати Єдиного Бога.