М.ВЕБЕР ПРО НАУКУ ЯК ПОКЛИКАНННЯ І ПРОФЕСІЮ

Видатний німецький соціальний філософ М.Вебер розглядав науку як покли­кання і професію, чим відкрив ще одну, не менш суттєву, ніж зазначені, грань цього складного і суперечливого феномена.

Плідні ідеї можуть визріти в голові як відомого науковця, так і дилетанта. Причому для науки і практики це не суттєво. З наукової точки зору ідеї дилетан­та можуть мати таке саме (якщо не більше) значення, як і відкриття фахівця. Посилаючись на Г.Гельмгольца, М.Вебер зазначає різницю між дилетантом і вченим: першому не вистачає наукового методу, і тому він може виявитися не­здатним перевірити значення раптової думки, оцінити і провести її в життя. Для появи ідей у вченого створені багатофакторні умови, їм передують багаточа- сові роздуми за письмовим столом. Ідея, робить висновок М.Вебер, визріває лише на основі наполегливої роботи.

Другою характерною особливістю науки є, за М.Вебером, постійна зміна наукових пріоритетів. Те, що вчора було незаперечною істиною, сьогодні підля­гає сумніву або визнається як історична похибка. У цьому вимірі наука ради­кально відрізняється від мистецтва. У мистецтві, якщо воно дійсно є мистецт­вом, цінності не підвладні плину часу. Досконалий витвір мистецтва не старіє і не може бути перевершеним. Індивід особисто для себе може по-різному оціню­вати його значення, проте ніколи не зможе сказати про художньо досконалий твір, що його перевершив інший твір, рівноцінно досконалий. У науці спостері­гається інше: кожен вчений знає, що створене в науці старіє через 10, 20, 40 ро­ків. Така доля наукової роботи.

Питання про сенс науки органічно пов’язане з проблемою меж наукового ос­воєння дійсності. М.Вебер розглядає їхній взаємозв’язок в широкому історич­ному діапазоні. В різні епохи, зазначає вчений, сенс науки як професії вбачали в тому, що вона постає як шлях до істинного буття, істинного мистецтва, істинної природи, істинного Бога, істинного щастя. Розмаїття підходів до визначення статусу науки наводить на думку про відсутність у ній будь-якого сенсу. Саме через це М.Вебер посилається на Л.Толстого, на думку якого наука не має сен­су, адже вона не дає відповіді на питання: «Що нам робити, як нам жити?» Поді­ляючи думку великого митця слова, М.Вебер підкреслює безпідставність науки у тому разі, коли вона претендує на одноосібне і загальне охоплення всього су­щого. Наука - не всесильна. Вона має межі своїх пізнавальних можливостей. Як безмежна духовність, наука позбавлена сенсу. Сенс її - в нескінченному процесі пізнання, здобутті об’єктивної істини без будь-якої абсолютизації.

Як покликання і професія, наука не може бути вилученою з системи людсь­ких пристрастей, потреб, інтересів і разом з тим завжди повинна підніматися вище за них, зазначав М.Вебер. Особлива суперечливість виникає при розгляді статусу науки і вченого в контексті політичних пристрастей та інтересів. За М.Ве­бером, пророку і демагогу немає місця за кафедрою в навчальній аудиторії. Вче­ний обстоює ідею деполітизації науки і освіти. Звичайно, викладач чи науковий працівник має свої вистраждані політичні переконання. Він має право відстою­вати їх де завгодно: на мітингах, перед натовпом, на партійних зборах, але не в аудиторії! Студенти позбавлені можливості заперечувати викладачеві. Адже їм потрібний залік чи екзамен! Тому політичну промову викладача, виголошену за кафедрою в студентській аудиторії, М.Вебер розглядає як аморальне явище.

Зазначені твердження, всебічно обгрунтовані М.Вебером, суперечать ленінсь­ким закликам «політизувати» науку, особливо суспільствознавство, повести нещадну боротьбу з «розтліваючим впливом буржуазної ідеології» та об’єкти­візму. В.Ленін вимагав від вченого відкрито ставати на точку зору певної сус­пільної групи, зривати з буржуазної науки фальшиву маску безпартійності та загальнолюдськості, не йняти віри жодному слову буржуазного професора фі­лософії чи будь-якої іншої гуманітарної дисципліни, адже вони «захищають его­їстичні інтереси експлуататорів і виявляються нездатними розкрити дійсні зако­ни історії і не зацікавлені в цьому».

M. Вебер обстоює протилежну точку зору: політика - це особиста справа кож­ного, наука - це справа честі вченого, який служить справі самосвідомості, піз­нання фактичних зв’язків і не претендує на роль мудреців і філософів, що розмір­ковує про сенс світу, життя і смерть, боротьбу та соціальну злагоду.

Дискусія з приводу партійності чи безпартійності науки могла б мати чисто ака­демічний сенс, якби не та зловісна практика, яка майже 70 років вибудовувалась на її основі в пожовтневий період. Десятки, якщо не сотні, талановитих, всесвітньо відомих вчених під тиском «партійності» були вимушені змінити свої наукові пере­конання, відмовившись від розробки перспективних наукових напрямів, емігрува­ти чи взагалі полишити наукові дослідження. Багато хто був репресований або вис­ланий за кордон. Практика управління наукою на засадах партійності заподіяла їй таку велетенську шкоду, від якої вітчизняна наука не може оправитися дотепер.

Деполітизація та деідеологізація науки, освіти, культури - нагальне веління нашого часу. У постановці цих питань М.Вебер виявився далекогляднішим і передбачливішим за В.Леніна, хоч обидва були дітьми одного історичного часу.