§ 6. Договори між батьками про сплату аліментів на дитину

Нововведенням сімейного законодавства можна вважати до­говір про сплату аліментів на дітей. Згідно зі ст. 189 СК Украї­ни батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому буде визначено їх розмір і строки виплати.

До осіб, які можуть укладати між собою договір про сплату аліментів, закон відносить батьків дитини. Однак той із батьків, хто сплачуватиме аліменти за договором, і той, хто отримуватиме аліменти, можуть бути лише сторонами договору. У цьому випад­ку той із батьків, хто отримує аліменти за договором, має діяти як законний представник в інтересах дитини. Управомоченою осо­бою в цих аліментних правовідносинах повинна виступати сама дитина.

Неповнолітнім дітям надається право брати участь у розпо­рядженні аліментами, одержаним на їх утримання (ст. 179 СК України). Згідно зі ст. 6 СК України неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років. Однак брати участь у розпоря­дженні аліментами дитина може тільки в межах, які визначить той із батьків, з ким вона проживає. Уявляється, що дитина вправі отримувати певну суму коштів для задоволення духовних, освітніх потреб тощо, а той із батьків, хто проживає з дитиною, за рахунок аліментів та особистих коштів повинен утримувати дитину: надавати їй харчування, одяг, нести витрати, пов'язані з навчан­ням та вихованням тощо.

Законодавством передбачено також можливість укладання договору про сплату аліментів на повнолітніх дітей, які продо­вжують навчання, та непрацездатних повнолітніх дочки чи сина. У ст. 201 СК України зазначено, що до відносин між батьками та повнолітніми дітьми з надання утримання застосовуються пра­вила ст.

Розмір аліментів, які підлягають сплаті за договором, визна­чається самими сторонами. Але, як наголошується у п. 16 постано­ви Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 «Про за­стосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення алі­ментів», розмір аліментів за жодних обставин не може бути мен­шим від передбаченого у ч. 2 ст. 182 СК України.

Перевагою договору про сплату аліментів виступає можли­вість визначення розміру утримання у більшій сумі, ніж та, що може бути призначена за рішенням суду. Сторони договору мають право врахувати всі передбачувані й непередбачувані витрати і за спільною домовленістю внести цю суму в договір, керуючись ви­ключно інтересами дитини.

Аліменти за договором можуть визначатися у частці від до­ходу батьків, у твердій грошовій сумі, а також водночас в частці від заробітку та у твердій грошовій сумі.

Якщо батьки визначають аліменти у твердій грошовій сумі, то в договорі необхідно передбачити спосіб індексації аліментів на випадок інфляції. Під час укладення договору нотаріус має роз'яснити сторонам необхідність такого застереження.

Суттєвим положенням СК України слід вважати норму, яка надає батькам право виконувати свій обов'язок з утримання ди­тини у натуральній формі. Це може бути систематичне передання продуктів харчування, придбання дитині необхідних речей тощо. Аліментнозобов'язана особа не відраховує в цьому випадку певної суми грошей, а надає забезпечення в натурі, про що необхідно за­значити в договорі, причому узгодження цього питання між сто­ронами має відповідати інтересам та потребам дитини.

Строки виплати аліментів установлюються особами, які укладають договір. Аліменти можуть сплачуватися щомісячно, 1 раз на квартал чи раз на рік.

Зобов'язана особа має право домовитися з отримувачем алі­ментів про порядок передання належної суми. Аліменти можуть перераховуватися поштовим переказом, передаватися управомо- ченій особі особисто, а також шляхом перерахування на рахунок отримувача в банку або на банківський рахунок того закладу, де перебуває дитина (дитячого будинку, школи-інтернату, закладу охорони здоров'я тощо).

Згідно з ч. 2 ст. 189 СК України у разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Договір про сплату аліментів укладається в письмовій формі й має бути нотаріально посвідченим. У разі невиконання сторона­ми вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору він не матиме юридичної чинності. За таким договором неможливо за­стосувати примусове стягнення аліментів. У такому випадку заці­кавлена особа має право вимагати аліментів тільки у судовому порядку шляхом подання відповідної позовної заяви.

Сімейним законодавством України не регламентується чіт­кий порядок укладання, виконання й розірвання договору про сплату аліментів та визнання такого договору недійсним. Як вида­ється, за своєю правовою природою такі договори слід відносити до цивільно-правових правочинів, що дозволить поширити на них зага­льні норми цивільного законодавства про правочини та договори й досягти впорядкування правового регулювання договірних відно­син, що ґрунтуються на договорах про добровільну сплату аліментів.

У законодавстві міститься загальна норма, на підставі якої майнові відносини між подружжям, батьками, дітьми й іншими членами сім'ї та родичами, якщо їх не врегульовано СК України, регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. На думку фахівців, ця стаття визначає можливість субсидіарного (додаткового) регу­лювання сімейних майнових відносин Цивільним кодексом Украї­ни. Можливість субсидіарного застосування норм ЦК обумовлю­ється спільними, «родинними» рисами, якими наділені цивільні та сімейні відносини як відносини приватного характеру¹.

Важливим кроком у напрямку захисту інтересів дитини мож­на вважати положення, згідно з яким аліментний обов'язок стосо­вно дітей можна виконувати шляхом передання дитині одним із батьків права власності на нерухоме майно. На підставі ст. 190 СК України той із батьків, з яким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею їй права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Ви­конання обов'язку в такий спосіб дозволить батькам подбати про майбутнє своїх дітей, про їх майнові інтереси після настання пов­ноліття. Право дитини на аліменти від одного з батьків, розмір яких не може бути наперед визначено, перетвориться на право власності на реально існуючий об'єкт^{[191] [192].}

Договір має бути нотаріально посвідченим. Право власності на нерухоме майно за таким договором виникає з моменту держа­вної реєстрації цього права відповідно до закону.

Такий договір може бути укладений у випадку, коли той із батьків, з ким проживає дитина, зможе самостійно забезпечувати її в достатньому обсязі. Однак перевірити, чи дійсно в нього є така можливість, майже неможливо, оскільки нотаріальні органи не мають повноважень на витребування документів, які б підтвер­джували реальні доходи того з батьків, який зобов'язується само­стійно утримувати дитину.

Майно, одержане дитиною за цим договором, може бути від­чужене до досягнення нею повноліття. Хоча такі дії можуть здійс­нюватися тільки з дозволу органу опіки та піклування, немає гара­нтії, що один із батьків, прагнучи укласти такий договір, буде керу­ватися інтересами дитини, а не іншими міркуваннями, наприклад отриманням прибутку з відчужуваного майна для задоволення власних потреб. Тому, мабуть, багато вчених не визнавало можли­вості виконання аліментного обов'язку шляхом передання певно­го майна. Так, В. Ф. Маслов зауважував, що не породжує правових наслідків угода, за якою батько відмовляється від права на жиле приміщення, а мати дитини - від права вимагати аліменти на її утримання¹.

Суб'єктами такого договору виступають батьки дитини, а також сама дитина, якщо вона досягла 14 років (ч. 1 ст. 190 СК України). Укласти договір про передачу права власності на неру­хоме майно та припинення права на аліменти можуть також пов­нолітні діти, які продовжують навчання, та повнолітні непраце­здатні особи.

Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина й той із батьків, із ким вона проживає, на праві спіль­ної часткової власності на це майно. Можна погодитися з думкою, що у першому варіанті матеріальний інтерес того з батьків, з ким проживає дитина, є певною мірою обмеженим, якщо врахувати, що на нього повністю лягає обов'язок утримувати дитину - і за себе, і за іншого з батьків. У другому варіанті відображаються інтереси і дитини, й одного з батьків. При цьому частки дитини й одного з батьків у праві спільної власності не обов'язково мають бути рів­ними. Вибір одного з цих варіантів залежатиме від різних обста­вин, зокрема від сімейного та матеріального стану того, з ким проживає дитина^{[193] [194].}

Оскільки укладання договору є добровільним актом батьків дитини, то, відповідно, вони мають право домовитися між собою про те, хто буде набувачем нерухомості за договором. Якщо згоди між сторонами не буде досягнуто, договір не може бути укладе­ний. Аліменти в такому випадку будуть сплачуватися на загальних підставах.

У разі укладання договору відчужувач нерухомого майна зві­льняється від аліментного обов'язку, але в разі виникнення над­звичайних обставин у житті дитини (наприклад тяжкої хвороби) той із батьків, хто проживає окремо, зобов'язується брати участь у додаткових витратах на дитину.

Сімейним кодексом передбачено порядок, згідно з яким від- чужувач майна може контролювати належне виконання другим із батьків обов'язку по утриманню дитини. Так, на підставі ч. 7 ст. 190 СК України за позовом відчужувача нерухомого майна до­говір, укладений між ним та другим із батьків, може бути розірва­ний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку з її утримання. У разі задоволення такого позову у від- чужувача відновлюється право власності на нерухоме майно, і він має виконувати аліментний обов'язок на загальних підставах.