ПІЗНАВАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ НАУКИ ТА РЕЛІГІЇ, МИСТЕЦТВА ТА МОРАЛІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Всі форми і способи духовності - наука і релігія, мистецтво і мораль - є ефек­тивними засобами пізнання, освоєння світу. Вилучення будь-якої з них з цього процесу збіднює його, спотворює теоретичну модель дійсності, що, безперечно, позначається відповідними деформаціями соціальних технологій.

Наприклад, марксизм теоретично обгрунтував бачення релігії як одного з видів духовного утиску (В.Ленін), як опіум народу (К.Маркс), як щось проти­лежне науці (Й.Сталін), і запропонував вилучити її з системи людської життєді­яльності. Практичне здійснення цієї теоретичної настанови обернулося суттєви­ми деформаціями матеріального виробництва, соціальної політики і практики, мистецтва і моралі, науки і виховання. Перемога «войовничого матеріалізму» над релігією призвела до втрати віри, вилучення її з духовного життя суспільст­ва і особистості. З втратою віри втрачається трепетне почуття таємничої свя­тості життя і його різноманітних проявів - природи, суспільства, духу. Зневіре­на людина мислить і діє інакше ніж та, життя якої позначено глибинними сим­волами віри, надії, любові. Вона бачить світ немов у кривому дзеркалі і відпо­відно до нього вибудовує свою поведінку, суспільні відносини.

Звичайно, основне навантаження в пізнанні світу лягає на науку. Проте лю­дина пізнає світ не лише засобами науки, а й через мистецтво, мораль, релігію, інші форми суспільної свідомості. Кожна з них має свої межі проникнення в дій­сність, свої межі пізнання. Здавалося б, наука не має таких меж. їй підвладний весь світ. Проте пізнавальні можливості науки меркнуть перед чарівною мозаї­кою природних барв і півтонів, людських емоцій і почуттів, внутрішніх пережи­вань і пристрастей особистостей. Хіба можна понятійними засобами відтвори­ти ту гаму внутрішніх емоційних станів, в яких перебуває людина, милуючись сходом сонця, вільним летом птаха чи тихим шелестом морської хвилі? У цих випадках на допомогу науці приходить мистецтво.

«Особливою наукою», що дає людям можливість пізнання, називав мистецт­во Арістотель. Цю ж думку підкреслював Леонардо да Вінчі: «Наука, - писав художник і філософ, - є вторинною свідомістю, створеною розумом, живопис - вторинною свідомістю, створеною фантазією». М.Чернишевський називав мис­тецтво «підручником життя». Л.Толстой вбачав у ньому могутній засіб освоєн­ня світу. Пізнавальні можливості мистецтва підкреслювали О.Шпенглер і Ф.Ніц- ше, К.Маркс і В.Ленін, М.Горький і М.Драгоманов, Ж.-П.Сартр і багато інших мислителів. Слід зазначити, що в історії інтелектуальної еволюції людства були думки й протилежної спрямованості. Наприклад, Платон пропонував вигнати з «ідеальної держави» всіх художників, які пом’якшують розум і не сприяють муд­рості. Г.Гегель вважав мистецтво нижчою формою пізнання. А.Бергсон і Б.Кро­че взагалі вибудовували кам’яний мур між мистецтвом і дійсністю, зображуючи його як чисто ідеальний феномен, що осягається лише інтуїцією.

І все ж здоровий глузд і наукова традиція не могли не визнати за мистецтвом споконвічно притаманних йому пізнавальних можливостей. Мистецтво пізнає світ, відтворює його, охоплюючи ті грані дійсності, які недоступні науці та іншим формам суспільної свідомості. Мета наукового пізнання - об’єктивна істина, художнього відтворення дійсності - життєва правда. Наука - це логічна система знання, мистецтво органічно пов’язане з почуттям. Наука апелює до розуму, мистецтво створює художній образ, що втілює не тільки розум, а й емоції і по­чуття, віру і волю, тобто спирається на духовність людини.

Втілена в художній образ краса непідвладна плину часу, вона залишається вічним надбанням людської культури. Наукові ж істини з часом втрачають пер­возданну велич.

Деякі художники і мислителі вважають, що пізнавальні можливості мистецтва глибші, ніж аналогічні можливості науки. На наш погляд, це не зовсім так. Мистец­тво пізнає інакше, ніж наука, інші сторони дійсності, з іншою метою. Будь-яке про­тиставлення пізнавальних можливостей мистецтва і науки позбавлене сенсу.

Пізнавальну функцію виконують також мораль і релігія. Як і попередні фор­ми духовності, вони намагаються охопити дійсність з свого боку: мораль - з боку функціонування моральних стосунків людей, релігія - з боку її вияву як божого витвору. Пізнавальна функція підпорядкована регулятивній, оціночно- імперативній функції і реалізується лише в межах протилежності добро-зло або в контексті віри. До речі, наукове пізнання неспроможне проникнути в таємни­цю моральності чи віри. Засобами науки не можна створити морального кодек­су, який би задовольнив кожного. Моральний закон осягається лише почуттям. Понятійність, логіка, концептуальність, розум вбивають його живу душу, під­точують загальність, нівелюють регулятивні можливості. Пояснити можна будь- що, навіть аморальний вчинок. Логіка зведе під ним будь-який теоретичний фундамент. «Холодний розум» - злий. Він може поміняти місцями добро і зло, показати аморальний вчинок зовсім в іншій якості. Розпізнати підміну може лише совість і внутрішнє моральне почуття, в якому виявляється самооцінка особис­тістю відповідності її дій прийнятим у суспільстві нормам моральності. Почуття не помиляються, підкреслював І.Кант, не тому, що вони завжди мислять істин­но, а тому, що вони не мислять взагалі - вони почувають. Мораль, як і мистец­тво, пізнає дійсність не через розум, хоч він і «присутній» у почутті, а через по­чуття. Вона крокує не до істини, а до добра, не через логіку, а через совість.

Людина, що керується лише мисленням і не довіряє почуттям, перетворюєть­ся на бездумну лічильну машину, яка, навіть якщо в неї закладено гуманістичну програму, рано чи пізно дасть збій. Справа не в тому, що людство ніколи не досягає абсолютного знання, яке дозволяє вирахувати оптимальну лінію пове­дінки і всі її наслідки. Як зазначають В.Шинкарук і О.Яценко, в кожній кон­кретній ситуації завжди залишаються певні невраховані, непізнані миттєвості, свої ікси й ігреки, які неможливо вирахувати навіть за допомогою найвищої математики.

Мораль, як і мистецтво, відтворює, пізнає дійсність через почуття. І все ж між ними також є певна відмінність: мистецтво пізнає засобами художнього образу, мораль - через моральну норму; мистецтво рухається в парадигмі вирішення супе­речності «прекрасне і потворне», мораль - «добро і зло»; головна мета художнього відтворення дійсності - пробудження життєвих сил і творчих можливостей люди­ни, моральне ж пізнання підпорядковане регуляції суспільних відносин, забезпе­ченню громадянської злагоди, гуманістичного спілкування.

Певні пізнавальні можливості притаманні також релігії. На жаль, у вітчизняній літературі пожовтневого періоду вони проаналізовані надзвичайно слабо. Загаль­на ідеологічна настанова на релігію як опіум для народу зумовлювала інтерпрета­цію цього способу освоєння дійсності як такого, що відвертає людину від пізнання дійсних законів природи і суспільства. Між тим, у межах релігійного світобачення здійснено грунтовне пізнання таких феноменів, як людина, віра, мораль, дух, куль­тура, ноосфера тощо. Десять заповідей, викладених у Біблії у певній послідовності і взаємозв’язку, є класичним узагальненням системи первинних загальнолюдських моральних цінностей, які виробило людство за багатовікову історію. Цю ж функ­цію виконують Книга мудростей Соломонових і Книга Єклізіастова. Як спробу зазирнути в майбутнє, спрогнозувати його можна розглядати Книги пророків Ісаї, Єремії та Осії. Релігійні тексти досить точно відтворюють передісторію та історію людської цивілізації. «Пісня пісень», яку приписують царю Соломону, є загально­визнаним зразком лірико-драматичної творчості. В лоні релігійної духовності сфор­мувалися, розквітли і увійшли в інтелектуальну скарбницю людства філософські праці Августина Блаженного і Фоми Аквінського, В.Соловйова і П.Флоренського, П.Тейяр де Шардена і багатьох інших мислителів.

Наука, мораль, мистецтво, релігія та інші способи духовно-практичного ос­воєння світу намагаються проникнути в його таємницю, донести до людей роз­пізнану або увірувану сутність універсуму.

Найбільш фундаментальні знання добувають в науці - особливій сфері ціле­спрямованої людської діяльності, яка має за мету дослідити певними методами піз­нання об’єктивні закони розвитку природи, суспільства і мислення для викорис­тання їх в інтересах суспільства. Поняття науки - багатогранне. Як правило, його застосовують для позначення всієї системи перевірених практикою знань; певного виду діяльності - пізнавальної; певної форми суспільної свідомості; підсумкового досвіду людства в концентрованому вигляді; системи знань, охоплених єдиною фі­лософсько-світоглядною настановою тощо. Всі ці означення науки доповнюють одне одного. Наука - універсальне явище людської діяльності. Вона відбиває істин­но людське ставлення до світу, є виразом допитливості індивіда, відповіддю на його практичні життєві потреби і однією з форм суспільної діяльності.