ІДЕЇ В.І.ВЕРНАДСЬКОГО ПРО НООСФЕРУ

Розглядаючи людство як планетарно-геологічну силу, В.І.Вернадський об­грунтував потребу раціональної регуляції системи «природа-суспільство», тео­рію дбайливого планомірного природокористування, збереження та примножен­ня природних ресурсів планети, контролю за їх використанням, екологічного виховання молоді.

Він був одним із творців антропокосмізму - системи, в якій природно-істо­рична, природна (в широкому розумінні - космічна) і соціально-гуманістична традиції розвитку науки зливаються в єдине ціле, створюють нову парадигму світосприйняття і практики. Ця парадигма дала змогу вченому відтворити ці­лісну наукову картину світу, обгрунтувати концепції ноосфери, ідеї якої запро­ваджено в науку на початку ХХст. французькими природодослідниками й філо­софами П.Тейяр де Шарденом і Г. JIepya.

За В.І.Вернадським, який опрацював концепцію активної геологічної ролі людства, біосфера Землі еволюціонує в нову фазу - неосферу - сферу, перебудо­вану колективним розумом та працею людства для задоволення його потреб. Цей процес вчений вважав за об’єктивне явище й закономірність взаємопов’яза­ної еволюції природи і суспільства. Перемога наукового розуму є неминучою, але лише через важку й наполегливу працю, повне фізичне та інтелектуальне самовичерпання людини й природи.

Біосфера є сферою життя, тобто частиною Землі, заповненої життям або про­дуктами життєдіяльності. З появою людини й суспільства виникає своєрідне при­скорення еволюційних процесів. Розум людини вносить якісні зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і водночас вилучає із кругообігу хімічних елементів в при­роді все більшу кількість речовини. Таким чином, людина постає як геологоут- ворювальна сила, могутній чинник подальшого розвитку планети. З появою людини й її розумово-технологічної діяльності біосфера набуває нової якості - ноосфери, де життєві процеси відбуваються як розумні, технологічно обгрунто­вані, морально вивірені.

До формування ноосфери, вважав В.І.Вернадський, приводять два відносно самостійні й водночас взаємопов’язані процеси: еволюція біосфери й еволюція соціуму. В теоретичному вимірі ноосфера постає як поєднання наук про приро­ду з науками про людину; у практичному вимірі - це сфера людського - мораль­ного, гуманістичного, соціально-справедливого - буття природи та людини. Ці два процеси збігаються. В.І.Вернадський підкреслювавше..Важливим для нас є факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним про­цесом, з законами природи, відповідають ноосфері. Можна тому дивитись у майбутнє з упевненістю. Воно в наших руках. Ми його не випустимо» (див. Вер­надский В.И. Несколько слов о ноосфере // Успехи современной биологии. - 1944. -Т. 18, вып. 2. - С. 119).

Вчений зазначав необхідність глибокого вивчення природної еволюції біо­сфери з метою контролю за її станом і спрямованістю розвитку. Геологічна сила людства потребує всебічного контролю. Безконтрольність посилює її руйнівні аспекти, що можуть призвести до біфуркації біосфери, її розладу й знищення. Поки біосфера витримує антропогенний тиск. Проте в будь-який момент може статися криза або катастрофа. Перевершивши навантаження на атмосферу й біосферу, людина може викликати незворотний процес її розкладу, негативні наслідки якого передбачити неможливо.

Паралельно з програмою визначення меж дозволеного щодо біосфери люд­ство повинно працювати над програмою вивчення, організації й контролю про-

цесів у суспільстві. Його розвиток, підкреслював вчений, є безперервним лан­цюгом виникнення й вирішення суперечностей. Одна з них - суперечність поєд­нання еволюції розуму, технології, практичної діяльності й біосфери. Природні науки мають визначити межі втручання в життя природи; суспільні (гуманітарні) - знайти шляхи досягнення відповідності діяльності жителів планети об’єктивним обмеженням. Загальні (цивілізаційні, загальнолюдські) інтереси створюють умо­ви подолання класових, національних, міждержавних протиріч, пошуку ком­промісних рішень і.

Майже водночас з В.І.Вернадським ідеї моральної єдності людини й природи на західноєвропейському інтелектуальному грунті обстоював відомий філософ- гуманіст, теолог, прогресивний громадський діяч, лікар за професією Альберт Швейцер (1875-1965). Він виходив з так званого нового раціоналізму, що від­мовляється від картезіанського розуміння існування та пропонує благоговіння перед життям як принцип світосприйняття й діяльності. Факт життя, вважав А.Швейцер, має бути поставлений понад усе. Оскільки ж воно здійснюється в природному середовищі, треба зробити можливе й все неможливе, щоб зберегти його в придатному для життя стані, поглибити життєдайний потенціал планети. Саме в цьому полягає основа моральності людини, запорука її майбутнього, прогресу культури.

Проблеми екології опрацьовували такі видатні вчені, як А.Ейнштейн і М.Борн, Н.Вінер і А.Сахаров, Д.Медоуз і А.Печчеї, Д.Марш і !.Павлов, Р.Парк і М.Амосов. Вчені, діячі культури й політики, економісти й екологи об’єднують­ся спільною стурбованістю за стан справ на планеті, розмірковують над пробле­мами охорони навколишнього середовища, перспективами людської цивілізації, шляхами подолання екологічної кризи.