К.ЯСПЕРС ПРО СЕНС І ПРИЗНАЧЕННЯ ІСТОРІЇ

Пошуком сенсу історичного буття і шляхів досягнення свободи пронизана також творчість соціального філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса (1883- 1969). До роздумів про сенс історії він прийшов через юриспруденцію, медицину та психологію, вивченню яких вчений надав значної уваги, особливо на почат­кових етапах своєї творчості.

Широке визнання К.Ясперсу принесла фундаментальна праця «Психологія світоглядів» (1919) та тритомник «Філософія» (1931-1932), над яким він працю­вав понад десять років. У період фашизму філософ «писав у стіл». І лише в 1945р. після розгрому нацизму вчений повертається до викладацької діяльності й пуб­лікує свої праці «Про істину» (1947), «Питання про провину» (1946), «Нація і християнство» (1946), «Про європейський дух» (1946), «Джерела історії та її мета» (1948), «Філософська віра» (1948), «Наше майбутнє і Гете» (1947), «Розум і анти- розум у нашу епоху» (1950) та ін. Центральною темою його соціально-філософсь­ких роздумів стала проблема людини та історії.

Суспільство й історія, вважав К.Ясперс, розпочинаються з людини, яка пос­тупово усвідомлює себе як особливу істоту й намагається виразити цю особли­вість у різноманітних формоутвореннях культури. Історія людства має єдину основу - духовну, яка грунтується на вірі. Вона трактується К.Ясперсом не лише в релігійному, айв широкому філософському розумінні, тобто як властивість ставити й осмислювати найбільш загальні питання. Саме тут спілкування лю­дей виходить на екзистенціальний рівень, люди розпочинають рух до свободи.

Вибудовуючи концепцію історії, К.Ясперс заперечує теорію культурних циклів О.Шпенглера й А.Тойнбі, з одного боку, і матеріалістичне розуміння історії К.Мар- кса, з другого. Перша, на думку філософа, роз’єднує світову історію, не дає змоги виявити в ній закономірностей; друга - перебільшує роль матеріальних (економіч­них) чинників, тоді як пріоритет в історії завжди належав духовному.

Людство, вважає К.Ясперс, має спільні джерела виникнення та існування. Проте доісторичні часи, тобто період життя людей, про який до наших часів не дійшло ніяких писемних свідчень, залишаються для науки таємницею. Про них можна лише гадати, на їхньому тлі можна фантазувати - і не більше. «Доісторія, - пише К.Ясперс, - це час, коли відбулося становлення людської природи. Коли б ми могли проникнути в доісторію, нашому розумінню відкрилася б субстан- ційна основа людської природи саме тому, що ми побачили б її становлення, умови і ситуацію, які створили людину такою, якою вона є» {Ясперс К. Смысл и назначение истории. - M., 1991. - С.57).

Зовсім мало відомо людству й про характер життєдіяльності людей у колі так званих великих культур давнини. Історія ж, за К.Ясперсом, починається зі своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релі­гій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили їй духовну самостійність. Протягом досить довгого періоду, від 800 до 200р. до н.е., мір­кує філософ, паралельно в декількох світових регіонах виникають світові ре­лігії, що заступають язичництво, і філософські системи, які йдуть на зміну мі­фології. Складаються своєрідні духовні центри людства. Вони єднають різні регіони і народи. Пробудження духу, формування філософської віри знамену- ють початок загальної історії людства, яка до того була поділена на локальні, не пов’язані між собою культури.

Ідея К.Ясперса є простою і зрозумілою: дійсну основу єднання людей стано­вить дух, а не родова, природна чи економічна спільність. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному прагненні до свободи, застерігає від раціоналістичних утопій, що претендують на створення земного раю, але лише руйнують моральні і культурні засади існування, втягують людей у пекло братовбивчих воєн.

Від осьового часу (близько 500р. до н.е.), міркує вчений, історія рухається вперед семимильними кроками. В наш час піднімається чинність нового факто­ра науки і техніки, а разом з ним - вагомість таких життєвих центрів, як Європа, Америка і Росія. Традиційні центри світових культур - Індія, Китай - втягують­ся в процеси оновлення. Перед людством постає сітка глобальних проблем, ак­туалізується проблема майбутнього, змінюються цілі і сенс історичного проце­су. Традиційно пріоритетними вважали такі цілі історії, як цивілізація і гумані­зація людини; свобода й усвідомлення свободи; велич творчого духу людини; злет релігійної віри тощо. Новий час їх принципово не заперечує, хоча поряд з ними започатковує нові цілі і сенс історичного буття. Вони концентруються на­вколо поняття єдності в тотальній концепції історії. К.Ясперс обгрунтовує ідею духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як головного чинни­ка, що спрямовує історичний поступ до свободи.