Впорядкування християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погля­ди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Но­вому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді - і в суперечли­вому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов’я вважає своє віровчення лише продуктом відкрит­тя, тобто таким, що має надприродне походження. Сформу­льоване воно в ряді християнських документів, які називають­ся джерелами віровчення. Їх два. По-перше, Біблія - це джере­ло називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважа­ють Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вва­жати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою пер­шу підвалину - монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зоро-астризмі, єги­петській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення сві­ту), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-ла- тинська культура була джерелом філософських і моральних ідей - платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Пись­мом і Священним Переказом - справа не проста, бо існує ве­лика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських по­ложень - “Символ віри”. Цей символ був затверджений І Ні- кейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий II Нікейським со­бором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орі­єнтуючись на “Символ віри”. Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величез­ній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод - диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі ста­новлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, централь­ною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседер- жителя, керівника всього “видимого й невидимого”, “Творця неба і землі”. Бог - могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кож­ної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних ре­лігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релі­гійні догмати вимагають вірити “в єдиного Бога-Отця, в єдино­го Господа Ісуса Христа і в Духа Святого”. Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізні­ше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю “іпостась” верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог- Отець, Бог-Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської ані­містичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа.

Перелік небожителів доповнюють ангели - надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богосло­в'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Вве­дення до християнського пантеону ангелів - ще одна поступ­ка політеїзмові.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дия­волу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підсту­пи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очо­лює сонм негативних духів християнства - чортів, усілякої “нечистої” сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону за­повнюють святі - люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали “вічне блаженство”, продовжують служи­ти Богу й допомагають йому управляти світом. До числа свя­тих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе христи­янство у період його поширення, мученики, подвижники, ас­кети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зроби­ли вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зара­хування до “лику святих” - канонізація відбувається за особ­ливими правилами; в католицизмі та православ’ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшану­вання святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об’єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежу­ються запозичення з релігій стародавнього світу.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замі­нюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усува­ється її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим месією, що відвідав землю, терпів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за “первородний гріх” людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віру­ючих. Люди мусять терпіти поневолення і страждання, заво­йовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.

Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфо­логії з особливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.