12.3. РОЗВИТОК ЛЮТЕРАНСЬКОГО БОГОСЛОВ’Я

Окрім політичної сторони реформації, існувала і її богослов­ська сторона, тобто формування віровчення. Реформація Люте­ра починалась із опротестування деяких аспектів католицького віровчення.

• «АВҐСБУРҐСЬКЕ ВІРОСПОВІДАННЯ»

З цією ціллю Філіп Меланхтон розробив доктринальний доку­мент «Авґсбурґське віросповідання» (Confessio Augustana), яке погодив Мартін Лютер. Цей документ став головним символом лютеранської віри. Він складається з 28 артикулів, які містять роз’яснення лютеранського розуміння головних догм християн­ської віри.

- 1-й артикул висловлює віру лютеран в єдиного Бога у трьох Особах.

- У 2-му артикулі йдеться про те, що всі люди народжуються грішними, оскільки успадковують первородний гріх.

- 3-й артикул виражає віру в Ісуса Христа, який був справжнім Богом і справжньою людиною; він звільняє людину від гріха.

- В 4-му артикулі сказано, що людина осягає спасіння не доб­рими ділами, а тільки вірою сприймає дароване Христом спа­сіння (sola fide).

- В 5-му сказано, що Бог діє для спасіння людини через церков­ні таїнства.

- В 6-му сказано, що добрі діла є наслідком дарованого Христом і прийнятого людиною у вірі спасіння, а не його передумовою.

- 7-й артикул стверджує, що Христос дарує спасіння тільки через Церкву, в якій уділяються таїнства та проповідується Євангеліє.

- У 8-му артикулі стверджується, що Церква уділяє таїнства силою Святого Духа, а тому вони дійсні навіть, коли їх звер­шує грішна людина.

- В 9-му артикулі сказано, що умовою осягнення спасіння є Хрещення, а тому немовлят потрібно хрестити, а не чекати до осягнення ними зрілості.

- В 10-му артикулі стверджується, що Христос істинно, а не символічно, присутній в Євхаристії.

- В 11-му сказано, що сповідь гріхів перед священиком не є таїнством, а тому не є обов’язковою, але, як побожний звичай, може практикуватися.

- У 12-му артикулі стверджується, що покаяння починається зі скрухи серця і приводить до осягнення віри.

- У 13-му стверджується, що таїнствами є тільки Хрещення і Євхаристія.

- В 14-му артикулі звершувати таїнства дозволяється тільки духовенству.

- У 15-му йдеться про те, що участь у церковних обрядах є корисною для християн, але не гарантує осягнення спасіння.

- У 16-му артикулі стверджується, що світські професії є даним Богом покликанням, а тому християни повинні розвивати своє обдарування.

- В 17-му артикулі виражається віра у Друге пришестя Христа, який судитиме живих і мертвих.

- У 18-му сказано, що людина має свободу у світських справах, але не у справах свого спасіння.

- В 19-му стверджується, що причиною гріха є не Бог, а злі люди і демони.

- У 20-му артикулі сказано, що добрі діла є знаком присутності Бога в душі людини, але ними не можна осягнути спасіння.

- 21-м артикулом лютерани відмовилися від вшанування свя­тих, але допускають сприймати їх як приклад благочестивого життя.

- У 22-му артикулі стверджується, що причастя повинно відбу­ватися під двома видами.

- 23-й артикул критикує целібат.

- У 24-му артикулі сказано, що літургія є богослужінням спіль­ноти, на якій пригадується жертва Христа, а не відбувається окрема жертва.

- У 25-му артикулі стверджується, що сповідь є необхідною перед прийняттям Причастя, але вона повинна відбуватися перед Богом, а не перед священиком.

- У 26-му артикулі лютерани заохочуються до посту та аскези, але стверджується, що ці духовні звичаї не спричинюють спасіння.

- У 27-му артикулі забороняється чернецтво, оскільки Бог створив людину для подружнього життя.

- У 28-му артикулі визначається виключно проповідницька і літургійна роль духовенства, а управлінські функції пере­даються світській владі.

• ФІЛІП МЕЛАНХТОН

Як тільки Лютер помер, перед його послідовниками постали нові проблеми. Найбільшою з них було узгодження віровчення. Коли Лютер був живий, він міг висловити свою позицію, і його послідовники, опираючись на авторитет лідера реформації, по­годжувались із Лютеровими твердженнями. Однак, ще за життя Лютера не всі в його оточенні сприймали його безапеляційно, хоч і воліли зберігати мовчання щодо спірних питань. Коли ж Лютер помер, зник авторитет, який міг вирішувати спірні пи­тання. Серед учнів Лютера почались гострі суперечки. Так, пер­ші десятиліття після смерті Лютера стали періодом формування лютеранського богослов’я та узгодження суперечностей. Це - період формування лютеранського богослов’я. «Авґсбурґське віросповідання» виражало тільки базові догмати, які допускали інше трактування. Великий і Малий катехизми Лютера також давали відповіді не на всі питання. Саме узгодження відміннос­тей в «Авґсбурґському віросповіданні» стали матеріалом для богословських полемік у лютеранстві періоду богословського становлення. Лідером лютеранства після Лютера став Філіп Ме- ланхтон (1497-1560), який був найкращим учнем Лютера і вніс свій особливий внесок у протестантизм, але не в усьому пого­джувався з Лютером. Він був автором тексту «Авґсбурґського віросповідання». Після смерті Лютера Меланхтон очолив рефор­мацію в Німеччині. Він написав першу протестантську догмати­ку «Босі communes», перше видання якої з’явилося у 1521 році. На думку Меланхтона, богослов’я повинно займатися не метафі­зичними проблемами про сутність Бога чи дві природи Христа, а тим, що відноситься до спасіння. Щодо свободи людини, то він вважав, що людина має певну свободу до зовнішніх речей, але не має свободи в афектах серця. Бог зважає на серце. Дух Божий через віру може поселитися в серці і змінити афекти. Меланх- тон відкидав учення про предестинацію (напередвизначення).

Як лютеранин, Меланхтон вірив у реальну присутність Хрис­та в Євхаристії. В «Авґсбурґському віросповіданні» він виклав чисте Лютерове вчення про присутність Христа в Євхаристії, але згодом його погляди змінилися. Меланхтон відзначався екуменічними прагненнями. На відміну від радикального і не­примиренного Лютера, Меланхтон відзначався відкритістю до діалогу, і прагнув знайти порозуміння з усіма. Щоби зблизи­ти лютеранське і кальвіністське віровчення, він розробив но­ве вчення про Євхаристію, яке дещо згладжувало відмінності Лютера і Кальвіна. Відповідно до його нових переконань, Тіло Христа знаходиться на небесах, але силою Божої всемогутності воно присутнє в Євхаристії. Тіло Христа не є у хлібі, але з хлі­бом. Для узаконення нового тлумачення Євхаристії і зближен­ня з кальвіністами, Меланхтон ввів його в «Авґсбурґське віров­чення». В 1540 році, тобто ще за життя Лютера, він переписав ті артикули «Авґсбурґського віровчення», які стосуються Євха­ристії. Так виникли два тексти головного лютеранського док­тринального документу. Текст 1530 року почали називати Не- зміненим Авґсбурґським віро сповіданням (Confessio Augustana Invariata), а текст 1540 року - Зміненим Авґсбурґським вірос­повіданням (Confessio Augustana Variata). Ці зміни викликали протистояння серед лютеранських богословів. Прихильників Меланхтона почали називати філіпістами, а тих, хто дотриму­вався Незміненого «Авґсбурґського віросповідання» і вірно на­слідував Лютера - ґнесіолютеранами (Gnesiolutheraner), тобто «справжніми лютеранами». Очевидно, що для більшості вірую­чих, і навіть духовенства, ці богословські тонкощі залишалися мало зрозумілими.

Меланхтон шукав шляхів порозуміння не тільки з кальвініс­тами, а й з католиками. Він прагнув знайти таке формулювання церковних догм, які би були прийнятними і лютеранам, і като­ликам. З цією ціллю він надіслав «Авґсбурґське віросповідання» 1530 року католицьким єрархам. Католики не сприйняли його, оскільки воно суперечило віровченню Католицької Церкви. В 1530 році з'явилась католицька відповідь, яка отримала назву Папське заперечення (Confutatio Pontificio). Католицькі богосло­ви погоджувалися з більшістю артикулів «Авґсбурґського віро­сповідання», але ті артикули, які стосувалися спасіння тільки ві­рою та обмеження кількості Святих Тайн тільки до двох, крити­кували. В 1531 році Меланхтон відповів на Confutatio Pontificio. Його відповіддю став твір «Апологія Авґсбурґського віросповіда­ння» (Apologia Confessionis Augustanae). Це була друга екуменіч­на поразка Меланхтона: йому не вдалося збудувати відносини ані з кальвіністами, ані з католиками. Врешті, Меланхтон зосере­дився на контактах із Православними Церквами. У Віттенбергу з'явився якийсь православний диякон Дмитрій, однак, ким саме він був і що робив у Віттенберґу, невідомо. Меланхтон передав цим дияконом текст «Авґсбурґського віросповідання» і супро­відний лист для Константинопольського Патріарха. В 1559 році Дмитрій прибув до Константинополя, і привіз із собою грецькі переклади цих документів, але в Константинополі відразу ж помітили, що лютеранське віровчення далеке від православ'я. Оскільки Константинопольський Патріарх мав достатньо своїх проблем і не хотів вникати в чужі, він не відповів на листи, а зро­бив вигляд, що документи загубилися в дорозі. Тоді лютерани надіслали новий лист до Константинополя. Патріарх Єремія ІІ в 1576 році відповів на нього, показуючи, що «Авґсбурґське віросповідання» суперечить православ'ю. Лютерани відповіли на цей лист, переконуючи Константинополь у тому, що розбіж­ностей насправді немає. В 1579 році Патріарх Єремія ІІ вдруге відписав лютеранам, наголошуючи на тому, що лютеранське віровчення неприйнятне для православних.

• абіафора

Ще однією проблемою, яка викликала розбрати між люте­ранами, стали «нейтральні речі». Лютер, аналізуючи реформу Церкви, визначив у католицькому культі та віровченні ті його аспекти, які необхідно відмінити, і ті, які є нейтральними. Для окреслення останніх лютерани використовували грецьке сло­во «йбіащора» (несуттєве). До «нейтральних речей» Лютер від­носив культ, ікони, храмову архітектуру, піст, целібат тощо. В умовах протистоянь між католиками та лютеранами, велика частина лютеран вважала за доречне зберегти ті католицькі звичаї, які Лютер класифікував як йбіащора. Оскільки Лютеру було байдуже, збережуться вони чи зникнуть, деякі лютера­ни вважали за краще їх зберегти, щоби не створювати прірви між християнами. Таку позицію висловив сподвижник Лютера Йоганнес Аґрікола (1492-1566) і підтримав Меланхтон. Відпо­відно, примирююча позиція в питанні йбіащора стала рисою філіпістів. Противником цієї позиції став Матіас Флаціус (1520­1575), який вважав за необхідне викорінити все, що пригадує про католицизм, оскільки те, що можна вважати нейтральним за звичних обставин, стає принциповим в умовах протистоянь. Флаціус стверджував, що коли Лютер формував свою позицію щодо йбіащора, обставини були іншими, а після його смерті сприйняття йбіащора зможе стерти відмінності між конфесіями та призведе до втрати лютеранами власної ідентичності.

• АНТИНОМІЗМ

Близько 1537 року Йоганнес Аґрікола виступив із тверджен­ням, що християни не повинні проповідувати Закон, а тільки Євангеліє. Таку позицію лютерани оголосили ерессю, а антино- місти (ті, хто заперечував цінність старозавітного Закону) були осуджені Лютеранською Церквою. Важливу роль для розвитку лютеранського богослов’я відіграла дискусія між Матіасом Фла- ціусом та учнем Меланхтона, професором Єнського університе­ту Вікторіном Штріґелем (1524-1569). Штріґель стверджував, що людська воля може сприяти наверненню людини, а Флацій твердив, що природна воля зовсім не придатна для навернен­ня, бо вона спотворена первородним гріхом. Людина повинна повністю переродитися, тобто стати «новою людиною». Також Штріґель переконував, що первородный гріх є новою акциден­цією людини, а Флацій вважав, що первородный гріх є новою сутністю людини. Андреас Озіандер, лідер реформації в Нюрбер- зі, на диспуті 1550 року висловився, що праведність християн полягає не у Христовому діянні, звершеному 1500 років тому, а в Христі, який перебуває в людині через слова Євангелія. На­томість, Меланхтон і Флацій, опоненти Озіандера, вважали, що людська праведність полягає у повному виконанні Христом За­кону. Дискусія також торкнулась проблеми добрих діл. Учень Меланхтона, професор Віттенберґського університету Ґеорґ Майор, усупереч поглядам Лютера, заявляв, що добрі справи необхідні для спасіння. Його опонентом був соратник Лютера і один із лідерів гнесіолютеран Ніколаус фон Амсдорф, який у ході полеміки впав у протилежну крайність, стверджуючи, що добрі справи шкідливі для спасіння, бо можуть наштовхнути христи­янина на думку, що він осягнув спасіння власними зусиллями, і спричинити недооцінювання ролі Христа у спасінні людини.

• ФОРМУЛА ЗГОДИ

Суперечки, які велися між філіпістами і гнесіолютеранами, по­ступово ставали небезпечними, і могли перерости в розкол лю­теран. Щоби уникнути цього, в 1577 році в монастирі Берґер, не­подалік від Маґдебурґа, зібрались шість впливових у той час лю­теранських богословів Якоб Андрее, Ніколаус Зельнеккер, Кріс- тоф Кьорнер, Давид Хітройс, Андреас Мускулюс і Мартін Хемнітц, які поставили перед собою завдання зібрати всі богословські розбіжності, які розділяли філіпістів та гнесіолютеран, проана­лізувати їх, і знайти правильні богословські формулювання. В результаті з'явився документ, який отримав назву Формула зго­ди (Formula Concordiae). Цей документ дав можливість уникнути розколу та виробити єдине лютеранське віровчення. Так, у лю­теранстві з'явилися декілька текстів, які мали доктринальний характер, що викликало потребу їх упорядкування. У 1580 році в Дрездені була укладена Книга згоди (Concordia), до якої ввійшли доктринальні тексти, визнання яких є обов'язковим для люте­ранства. Перша частина Книги згоди містить загальнохристиян- ські тексти - три вселенські Символи віри, тобто Апостольський Символ віри, Нікейсько-Константинопольський Символ віри та Символ віри Святого Атаназія. До другої частини ввійшли ба­зові тексти лютеранських богословів: Незмінене «Авґсбурґське віросповідання», укладене Меланхтоном у 1530 році; «Апологія Авґсбурґського віросповідання», також укладена Меланхтоном у 1531 році; «Шмалькальденські артикули», укладені Лютером у 1537 році, до яких у Книзі згоди додається трактат Меланхто- на «Про владу і першість Папи» 1540 року; «Малий Катехизм», укладений Лютером у 1529 році; «Великий Катехизм», також укладений Лютером у 1529 році; «Формула згоди» 1580 року. Книга згоди стала вичерпною збіркою лютеранської віри; вона отримала статус corpus doctrinae Лютеранської Церкви. Згода з викладеними в ній догмами стала обов’язковою для лютеран­ського духовенства та богословів.

• ЛЮТЕРАНСЬКА ОРТОДОКСІЯ

Книга згоди стала кульмінаційною точкою у становленні лю­теранського віровчення. В момент її укладення закінчився пе­ріод формування лютеранської доктрини. В подальшому люте­ранські богослови зосереджувались не на визначенні окремих догм, а на їх тлумаченні, впровадженні їх в університетське ви­кладання та шкільне навчання тощо. Комплекс богословського доробку, який ґрунтується на Книзі згоди, називається люте­ранською ортодоксією. Вона є стандартом чистого лютеранства, поряд із яким, звичайно, існували й відхилення. Лютеранська ортодоксія зосередилась виключно на віровченні, а тому закри­лася в академічній сфері. Фактично, лютеранська ортодоксія пе­ретворилась у новочасну схоластику, яка, безперечно, відіграла позитивну роль у формуванні лютеранського богослов’я і всієї реформації, але в силу своєї специфіки могла залишатися преро­гативою тільки академічної еліти. Чим більше лютеранська ор­тодоксія набирала формалістичних рис, тим більше з’являлося тих, яких вона відштовхувала. В лютеранстві, як і в кожній ре­лігії, існувала велика частина духовенства і вірян, які шукали в релігії не чіткі богословські формулювання, а щире благочестя. Саме в цій частині лютеранства визрів новий напрям, який став повною протилежністю до схоластики лютеранської ортодоксії. Цей напрям отримав назву пієтизм.

• ПІЄТИЗМ

Початок пієтизму поклав лютеранський пастор з Ельзасу Фі- ліп Якоб Шпенер (1635-1705), який у 1675 році опублікував свою роботу «Pia desideria» (Побожні побажання). Робота Шпенера ста­ла неймовірні популярною. В цій книзі автор виклав свої розду­ми про релігію. На його переконання, догматика та богословські спекуляції відіграють у релігії другорядну роль. Перше місце в релігії повинні зайняти благочестя, живий зв'язок із Богом, щи­рість серця та глибокі духовні відчуття. На відміну від ортодок­сії, яка на перше місце ставила розуміння, пієтизм на п'єдестал підняв духовне відчуття. Для раціоналізму Нового часу такі ідеї були революційними. Шпенер уникав будь-якої богословської полеміки, а закликав зосередитись на серці; не зрозуміти релі­гію, а пережити її. Вже з 1670 року навколо Шпенера формува­лась група людей, які поділяли його погляди - Collegium pietatis. Вони регулярно збирались у приватних домах, читали Біблію та намагались відчитати в ній те, що Бог намагається промовити до душі кожного християнина. Духовні практики та ідеї Шпене- ра здобули колосальну популярність, не тільки в лютеранстві, а й в інших протестантських конфесіях, і навіть у католицизмі. Свої зібрання однодумці Шпенера називали «Bibelstunde» (бі- бельштунде - біблійна година). Через це їх в Німеччині почали називати «Stunde» (штунде). Це слово перейшло і в українську мову, але з плином часу штундами або штундистами в україн­ській мові почали називати будь-яких сектантів. Духовні прак­тики Шпенера швидко поширилися по лютеранських общинах, що занепокоїло очільників Лютеранських Церков. І справді, се­ред пієтистів почали лунати заклики до відновлення первісного християнства, критика існуючих серед лютеран звичаїв, і навіть заклики до реформації реформації. Деякі общини пієтистів від­кололися від лютеранства, але більшість пієтистів залишилися в лоні Лютеранських Церков і склали їх духовне крило.

Ідеями пієтизму захоплювалися щоразу більше богословів, які надавали йому теоретичного оформлення. Ідеї Шпенера підхопив його учень, лютеранський пастор, богослов і педагог, професор Август Герман Франке (1663-1727), який у 1698 році у місті Галлє в Саксонії-Ангальт заснував будинок сиріт. Фран­ке робив особливий наголос на благодійності. На його думку, справжня віра повинна виражатися в добрих справах. Будинок сиріт Франке переріс у низку благодійних фондів, які підтриму­вали найрізноманітніші сфери життя німецького суспільства. Франке у 1704 році за підтримки датського короля Фрідріха IV заснував Датсько-Галльське місійне товариство, яке стало пер­шим місійним товариством у світі. Згодом місійні товариства виникали в різних протестантських конфесіях і в різних країнах. Вони готують місіонерів та фахово організовують місіонерську роботу в різних країнах світу. Успіх протестантських деномі- націй в Новому світі є заслугою, передовсім, професійного під­ходу до місіонерства, розробленому місійними товариствами. Висловлена Шпенером ідея про те, що в центрі благочестя по­винна стояти Біблія, знайшла практичне застосування в діяль­ності Карла Гільдебранда фон Канштайна (1667-1719). В 1710 році Канштайн у місті Галлє заснував Канштайнське біблійне товариство - перше біблійне товариство у світі. Сьогодні біблій­ні товариства діють у більшості країн світу, а в 1991 році було створене й Українське біблійне товариство. Біблійні товариства є благодійними організаціями, які ставлять собі за мету донести Біблію до кожного. З цією ціллю вони видруковують, розповсю­джують і популяризують Біблію.

Поряд із Галльським пієтизмом Шпенера і Франке ідеї піє­тизму були підхоплені у Вюртемберґу. Розруха, голод та злид­ні, спричинені Тридцятилітньою війною, стали соціальним по­штовхом для розвитку пієтизму. В умовах важких соціальних бід академічні богословські проблеми відходять на другий план, вивільняючи пріоритетне місце повсякденному благочестю та пошуку спасіння. У Вюртемберґу проявили себе низка богосло­вів та пастирів, які взялися за реформу Церкви. На відміну від галльського пієтизму, в центрі якого опинилися біблійна духо­вність та благодійність, у вюртемберґському пієтизмі сформу­вались радикальні настрої. Пієтисти критикували та викоріню­вали прояви надмірної світськості: алкоголь, тютюнопаління, танці, музику, азартні ігри тощо. Вони будували культуру стро­гого релігійного духу. Особливий наголос робився на катехиза- ції, оскільки у правильному вихованні дітей і молоді пієтисти вбачали пріоритетне завдання. В парафіях, де служили пастори- пієтисти, виникали групи, які розвивали біблійну духовність, строгий спосіб життя та намагалися реалізувати ідеал благо- честя. Такі групи сформували цілий рух «Живих общин», який залишається в деяких Лютеранських Церквах активним і до сьо­годні, та об'єднує консервативних лютеран, які роблять наголос на високій духовності.

В кінці XVIII століття німецька культура перейшла від баро­ко до романтизму, в центрі якого опинилися людські відчуття, зв'язок із природою, підкреслення неповторності людської осо­бистості. Найбільше ці ідеї виразилися в літературному віянні «Буря і натиск» (Sturm und Drang), який об'єднав молодих ні­мецьких поетів та митців навколо ідей романтизму. Світоглядні основи романтизму були співзвучні з пієтизмом, і взаємно впли­вали один на одного. Якщо богослови-пієтисти попереднього періоду, особливо вюртемберґські пієтисти, наголошували на строгості християнського життя, то пієтисти-романтики роби­ли наголос на особистій духовності та релігійних відчуттях. В ХІХ столітті пієтизм пережив нову хвилю розвитку. Закінчення Наполеонівських війн, перемога німців у франко-прусській війні та об'єднання Німеччини багато німців сприйняли як Боже бла­гословення для їхнього народу, підкреслення боговибраності німецького народу. Це дало поштовх для нового духовного від­родження. Пієтизм і в сучасному лютеранстві залишається акту­альним; його ідеї реалізовують окремі віруючі, які прагнуть щи­рого благочестя, та численні духовні групи, які спільно будують свою духовність на основі пієтистських ідей.

• ЛІБЕРАЛЬНЕ БОГОСЛОВ'Я

Епоха Просвітництва та притаманний їй культ розуму спри­чинили нові віяння у протестантському богослов'ї. Лютеран­ська ортодоксія та пієтизм не відповідали духу Просвітництва, оскільки перша ґрунтувалась на беззаперечній вірі, а друга - на духовності. Ані ортодоксія, ані пієтизм не залишали місця віль­ному розуму та науковим пошукам, зацікавлення якими в епоху Просвітництва значно зросли. Серед лютеранських богословів з'явилися люди, які й самі захоплювалися ідеями Просвітни­цтва. З одного боку, вони задумались про те, чи не доречно було би й християнство піддати критичному вивченню та раціональ­ному аналізу, а з іншого боку, критичне вивчення християнства, на їхню думку, могло би зробити його привабливішим для моло­дої інтелігенції, яка захоплювалась просвітницькими ідеалами.

Оскільки богослови, перейняті новими ідеями, виступили з кри­тикою догматизованої ортодоксії та із закликами до вільного дослідження християнства, цей напрям називають ліберальним богослов'ям.

Поштовх для нього дав Фрідріх Даніель Ернст Шляєрмахер (1768-1834), який народився у сім'ї лютеранського пастора та виховувався в середовищі геррнгунтерів, вивчав лютеранське ортодоксальне богослов'я, захоплювався філософією французь­ких просвітників та німецьких класиків. Шляєрмахер став люте­ранським пастором і професором богослов'я в Галлі та Берліні. Під час Наполеонівських війн Шляєрмахер у проповідях надихав та підтримував народ. В Берліні після війни він зустрівся з нови­ми викликами: поширення просвітницьких ідей серед столичної інтелігенції робили проповіді на основі ортодоксії та пієтизму незрозумілими. Це наштовхнуло Шляєрмахера філософізувати богослов'я. З ціллю представлення релігії інтелектуалам, які за­хоплювалися Просвітництвом, він у 1799 році видав роботу «Бе­сіди про релігію, скеровані освіченим людям, які знаходяться в середовищі її противників». У цій роботі Шляєрмахер писав, що релігія, наука і мораль - це три різні сфери людської душі. Ре­лігія - це сприйняття Бога в особистому житті. Бога людина не може сприйняти розумом, але може пережити особисту зустріч із ним, яка сприймається відчуттями, а не розумом. Тому метафі­зична сторона релігії є лишень наслідком осмислення особистої зустрічі людини з Богом. Оскільки кожна людина переживає цю зустріч по-своєму, то й релігій є багато. Проблема міжрелігійних відносин з'являється тоді, коли людина зосереджується на ре­лігійній метафізиці як на головному аспекті релігії, і стає хибно впевненою, що істинним є тільки її сприйняття релігії. Якщо би люди обговорювали не зміст догм, а свої духовні переживання, то протистоянь не виникало би. Ці думки Шляєрмахера містять в собі аспекти романтизму та еклектизму. З одного боку, він вплинув на розвиток німецького і світового романтизму, а з ін­шого, він став об'єктом критики зі сторони ортодоксів.

В 1822 році Шляєрмахер видав свою роботу «Християнська віра», укладену на основі його лекцій в Берлінському універси­теті. Богослов стверджував, що основою релігійності є відчут­тя абсолютної залежності від Бога. Людина, відчуваючи свою недосконалість і залежність від Бога, наповнюється певними внутрішніми відчуттями. Все віровчення і всі догмати є тільки намаганням осмислити релігійне відчуття залежності. Залеж­но від того, якими є ці відчуття, формується й характер релігії. Християнство, на думку Шляєрмахера, є найкращою з релігій, оскільки тільки в ньому людина переживає свою залежність по­зитивно. Якщо в інших релігіях залежність від Бога пригнічує людину, то у християнстві віруючі впевнені в тому, що Христос їх відкупив, а тому їхній зв'язок з Богом полягає у прийманні від нього дару спасіння. Оскільки релігія випливає з особистого пе­реживання зустрічі з Богом, а не віровчення, то справжня релігія можлива тільки за умови свободи духовних переживань. На цій основі Шляєрмахер в етиці відстоював повну свободу, що й дало підстави називати ним заснований напрям богословської думки лібералізмом. Не менш проблемною була і христологія Шляєр- махера, який трактував Христа не як Бога, а як досконалу люди­ну. Христос, на його думку, - прототип (Urbild) християнського благочестя, оскільки він з усіх людей досяг найбільш досконалої богосвідомості і самосвідомості, і взірець (Vorbild), оскільки він, завдяки своєму рівню духовності, став прикладом для людей.

Проголошені Шляєрмахером тези дали поштовх для нових віянь у протестантському богослов'ї. По-перше, мислитель ви­значив релігію як особистий інтимний зв'язок людини із Богом, при цьому він наголошував, що цей зв'язок кожним пережи­вається по-іншому. Це дало поштовх для розвитку екуменізму і навіть синкретизму. Твердження про те, що релігійні догми є тільки осмисленням особистого зв'язку людини з Богом, деса- кралізувало віровчення. Якщо традиційно віровчення вважа­ється результатом Божого об'явлення, то у Шляєрмахера воно має людське походження. Це дало підстави для критичного ви­вчення догматики. Заклик мислителя до утвердження людської свободи дав поштовх для лібералізації церковного життя і ану­лювання традицій та канонів. Наслідком закладених Шляєрма- хером основ став історично-критичний метод вивчення Біблії, за допомогою якого Біблія вивчається не як результат Божого об'явлення, а як об'єкт літературно-лінгвістичного, історико- соціального, культурологічного, етнологічного вивчення. Ідеї Шляєрмахера підхопив Альбрехт Беньямін Річль (1822-1889), для якого головним поняттям для розуміння релігії було Цар­ство Боже. Ключовим завданням релігії є будівництво Царства Божого. Це можливо тільки за допомогою реалізації любові до ближнього та виконання Закону Божого. Релігія у Річля зводи­лася до моралі та до засобу будування ідеального суспільства. Учень Річля, Адольф фон Гарнак, прославився як історик Церк­ви. У своїх роботах він вивчав історію становлення християн­ської догматики, яка для нього була плодом найрізноманітні­ших обставин церковного життя.