Ніцшеанство

Ніцшеанство - вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844—1900), а також його послідовників. Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей.

У центрі цього віровчення - ідея надлюдини, заснована на “переоцінці всіх цінностей”, тобто на критичному запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як життєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: “кожний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ”.

Ніцше надає поняттю “надлюдина” абсолютного значення. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біологічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, взагалі змістом “землі”. Надлюдина є альтернативою “останній людині” - уособленню виродження людської природи під впливом цивілізації. При цьому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов’язань перед Богом, так і соціальних зобов’язань перед людьми.

Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніц- ше. З одного боку, вона “пізнає”, бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це - “аристократ духу”, що ширає над забобонами юрби (включаючи “вчену юрбу”). З іншого боку, це - монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея надлюдини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов’язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безроздільно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза “Бог мертвий”).

Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з’ясувати, як він сам трактував аналогічні питання.

Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише “позитивних” наук, які досліджують у досвіді причинно-наслідкові зв’язки. З іншого боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь- якої “позитивної” систематичності, протиставляючи безсистемність своєї думки непевності й “діонісійській” хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію “аполонівського” і “діонісійського”, тобто порядку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі “Народження трагедії з духу музики” (1872), зіставляючи два первня буття і культури - “діонісійське” (нестримно-стихійне і трагічне) і “аполонівське” (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же містяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне становлення, розвинутого пізніше в концепції “волі до влади” як властивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, таким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як “безодня”, що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою людиною. В обох випадках світ розуміється як становлення, безцільність якого конкретизується в ідеї “вічного повернення того самого”, що протиставляється будь-яким ідеям цілеспрямованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.

Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечення свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає твердження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах.

Усі форми людської поведінки є лише реалізацією головної спрямованості будь-якого буття - “волі до влади”, що у людей слабких виявляється як “воля до свободи”, у більш сильних - як воля до більшої влади і, якщо безуспішно, то як “воля до справедливості”, а в найдужчих - як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.

З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ; використовуючи “позитивні” знання про причин- но-наслідкові зв'язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого - буття взагалі позбавлене будь- якого змісту.

Ця суперечність здається нерозв’язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переконанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.

Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій людині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, - загинути, ставши “мостом до надлюдини”.

За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов’язано з іншою стороною світосприймання Ніцше - бачення світу як жорсткого матеріального порядку.

В умовах такого безособового порядку (на відміну від порядку “світової справедливості” у давніх) як би “правильно “не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гарантіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об’єднане і його зусилля в єдиному пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все.

Цей страх корениться в тих самих умовах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тися- чорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутному страху людиною, іграшкою стихій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаганної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уникнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому неможливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебуває в людських руках. Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати осно- вою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порівняно зі своїм творцем - надлюдиною.

Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі немовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.

Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолютного мінімуму, все ж визнає, що цілком реалізувати цю можливість за нерелігійного пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на причинності) немає місця для переконаного оптимізму: будь-яка підприємницька активність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь-який момент може зазнати краху: удача є плід не стільки зусиль людини, скільки талану - сили, цілком від неї не залежної.

Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине виправдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправданні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати корені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.

Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічниками якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпорядження життям, сприйняло тільки одну частину його ідеалу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідовники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істоту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага.

Це вже не надлюдина в розумінні Ніцше, а супермен, спроможний споживати більше блаі; ніж звичайна людина. У вченні самого Ніцше надлюдина, що протистоїть невідомості, і супермен, що протистоїть стихіям, поєднані в одній особі. Послідовники Ніцше, зберігаючи, на відміну від свого пророка, здорову особистість, відхиляють риси надлюдини, яка пізнає, що робить їхній ідеал не цілком прийнятним і навіть страхітливим. Супермен - це не істота, що бачить глибше за людину, а істота, якій завжди таланить.

Надлюдина Ніцше - це гармонійний ідеал, який поєднує у собі розуміння незбагненного сенсу життя і досягнення недосяжних для людини результатів. Проте ця гармонія веде до розриву особистості людини. Тому людина має вибирати.

У такий спосіб це віровчення зводиться до двох формул: 1) людині не дано знати, чим визначається її життя, тому вона має прагнути стати основою життя того, хто здатен на більше, ніж звичайна людина; 2) людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має намагатися стати основою життя того, чиї можливості пізнання більші, ніж можливості самої людини.

<< | >>

↑

Источник: Історія релігій: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / В. І. Лубський, М. В. Лубська - [2-ге вид.]. - К.: Центр учбової літератури,2009. - 776 с. 2009

Еще по теме Ніцшеанство:

- История религий -