Апологетика

Внутрішнім ворогом християнства була його невпоряд­кованість, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе це треба було усунути в ході його утвердження. В утвер­дженні християнства чималу роль відіграла група богословів ІІ-ІІІ ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства.

Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулю­вання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає богов- становлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з іншими ре­лігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить антич­ній філософії. Створена ними література дістала назву аполо­гетики, а ця група авторів - апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззовні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І-ІІ ст. і яка перейшла потім у внут­рішні битви. Історіографія розглядає апологетів як початків­ців патристики - певної сукупності теологічних, філософсь­ких і соціально-політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на схі­дних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали лати­ною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав “Апологію” і “Бесіду з Трифоном-іудеєм”; Татіяна (пом. бл. 175), автора “Промови до еллінів”; Афіногора (пом. бл. 177), відомого сво­їм “Проханням на захист християн”. Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160 - після 220).

Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185-253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання.

Тертулліан народився у Карфагені. Там же проходила і його основна діяльність. Він займався юридичною практикою. Прийнявши християнство, згодом зійшовся з монтаністами, мав конфлікт із церквою, але вважався видатним християнсь­ким богословом і письменником. Він мав вищий рівень освіти свого часу, добре знав тогочасну богословську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йому належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років основою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення - утверджен­ня безумовного примату віри над знанням. За натурою фана­тичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґру­нтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. За­гальновідомий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона суперечить розуму: “Син Божий роз­п’ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це цілком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: це вірогі­дно, тому що неможливо”. “Апологетика” Тертулліана прис­вячена захисту християнства від звинувачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів тощо. Автор твердить, що християни - гідні громадяни римсь­кого суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбули­ся в соціальній спрямованості нової релігії.

Апологетики практикували богословсько-політичні звер­нення до римських імператорів з метою довести, що християн­ство може піти на користь Римській державі. Так, у 124-125 рр. афінянин Кіндрат під час перебування імператора Адріана (117-138) у Греції звернувся до нього з апологією, в якій захи­щав християнство. До імператора Антоніна Пія (138-161) з та­кою самою апологією звертався афінянин Арістід. Цьому ж імпе­ратору вручив апологію Юстин у 138-139 рр. під назвою “Імпе­ратору, сенату і народу римському”. У 166 р. Юстин написав ще одну апологію, в якій з гнівом засуджував імператорське неро­зуміння християнства, за що й заплатив своїм життям.

Апологетики зробили велику справу в історії християн­ської церкви: вони здійснили теоретичну підготовку її пере­ходу від гнаної до пануючої.