Розбудова християнського культу

У розпорядженні християнства, яке народжувалося, був добре розроблений і усталений іудейський культ. Первісні християни, як і всі іудеї, ходили до Єрусалимського храму, свя­ткували іудейські свята, дотримувалися іудейських постів.

Розробка обрядовості продовжується в посланнях Павла: підкреслюється рішуче заперечення язичницьких жертв [1 Кор. 8], категорично заперечується “служіння ідолам” [1 Кор. 10:14], у молитві жінка має поступитися чоловіку, бо “всякому чолові­ку голова - Христос, а жінці голова - чоловік” [1 Кор. 11:3; 14:34­35], встановлюється порядок причащання [1 Кор. 11:23-27], впо­рядковується розуміння “сходження духовних дарів” [1 Кор. 12:14] тощо. Але цей культ не був абсолютно сталим. Відбиваю­чи умови поширення християнства як серед різних соціальних, так і етнічних верств суспільства, широко практикуючи запо­зичення з попередніх релігій, християнський релігійний культ дедалі більше вдосконалювався, відповідаючи християнському віровченню і своєму часу. Саме тоді й склалася система христи­янського культу, яка дожила до наших днів.

Сучасна система християнського культу складається із специфічних так званих таїнств і пов’язаних з ними обрядів, свят і постів. Магічні дії представлено у ній молитвами, а та­кож богослужіннями з великою кількістю церемоній. Молит­ви ґрунтуються на стародавніх уявленнях про магічну силу слова і можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Організоване проведення молитов здійснюється під час бого­служінь. Богослужіння у свята називається літургією.

Система богослужіння визначається річним циклом, в якому кожний день присвячено поминанню найважливіших подій із життя Христа або окремих святих.

У первісному християнстві богослужебною мовою спо­чатку була арамейська і грецька, але в умовах поширення хри­стиянства серед народів Римської імперії молитви стали за­стосовуватися латинською мовою. У католицизмі латинська мова залишалася богослужебною і в наші часи. У православ'ї діє тенденція до переходу в богослужінні на рідну мову. Під час літургійної служби практикуються колективні читання молитов, зокрема молитви-кредо “Вірую” і проголошення за­кликів віруючими.

У ході богослужінь і поза ними, у повсякденному житті віруючих-християн широко застосовується поклоніння свя­тим предметам і явищам. Найпоширенішим об'єктом покло­ніння є хрест. Він є символом страждань Ісуса Христа. Хрест як магічна емблема виник ще у первісному суспільстві, де він символізував здобування вогню за допомогою тертя двох схре­щених паличок. Хрест як символ страждань Ісуса в культову практику християн увійшов у ІІ ст. Його обрядове значення швидко зростає. У IV ст. мати імператора Константина І Геле­на здійснює паломництво до Єрусалима і там знаходить хрест, на якому був розп'ятий Христос. З того часу виникає христи­янське свято Воздвиження Хреста Господнього, а Гелена була оголошена святою. Поклоніння хресту міцно ввійшло в хрис­тиянський культ, розп'яття ж (хрест із постаттю Ісуса) з'яви­лося лише у VIII ст.

Досить поширеним об'єктом поклоніння є ікони. Виник­ло воно у християнстві наприкінці ІІ ст. (чи трохи пізніше - на поч. ІІІ ст.), але тривалий час заперечувалося багатьма об­щинами, аж до офіційного визнання іконопоклоніння в 843 р. Бога-Отця, відповідно до старозавітної традиції, зображувати було категорично заборонено. Це підтвердив Новий Завіт. “Бога ніхто ніколи не бачив” [Ів. 4:12]. Зображували Бога в образі Ісуса Христа, оскільки він є єдиним зримим явищем незримого Бога. Ця заборона чітко сформульована VII Все­ленським собором 787 р., а потім ще раз для православних під­тверджена Московським собором 1667 р. Але, незважаючи на це, у середньовіччі набула поширення іконографія Бога-Отця, Саваофа, першої особи Трійці, як сивого старого, що врочисто сидить на хмарах. Окремі ікони писалися видатними худож­никами і мають неабияку культурно-історичну цінність.

Виявом фетишизму, запозиченого з давнини, є віра у свя­ту воду - відлуння первісних уявлень про цілющу, покутню силу води.