4.5. ЦЕРКВИ В БОЛГАРІЇ, СЕРБІЇ, РУМУНІЇ Й АЛБАНІЇ

Християнство на території сучасної Болгарії поширилось у першому столітті. Представники болгарських християн брали участь у Вселенських Соборах та проповіді християнства в су­сідніх народів.

• БОЛГАРСЬКА ЦЕРКВА

У 681 році сформувалось Перше Болгарське царство, тобто перше незалежне державне утворення болгар. Ця держава була вкрай невигідною Візантії. Вже в 689 році імператор Юстиніан ІІ почав проти неї війну, внаслідок якої розбив болгар та пересе­лив велику частину цього народу в Малу Азію. Однак Болгар-

ське царство встояло. Цар Борис І, який правив у 852-889 роках, у 865 році хрестив Болгарію, зробивши її християнською краї­ною. Оскільки Болгарія була в той час незалежною, і остеріга­лась небезпеки потрапити під політичний вплив Візантії, Бол­гарська Церква вважала себе підпорядкованою Папі Римському. Центр Церкви розташовувався в місті Охрид, в сучасній Маке­донії. Однак, Візантійська імперія та Константинопольський Патріархат не погоджувались із таким статусом болгар. Відразу ж почалась тривала суперечка між Римом і Константинополем за контроль над болгарськими єпархіями. Поступово Візантія політичними та військовими атаками домоглась формального контролю над Болгарською Церквою для Константинополь­ського Патріархату. У 893-927 роках болгарський царський трон посідав Симеон І Великий, правління якого називають «золотим віком» болгарської культури. В той час розвивалась болгарська література, культура, мистецтво, наука. Болгарія користувалась старослов’янською мовою, яка оберігала її від розчинення у ві­зантійському культурному просторі. В 919 році відбувся Собор Болгарської Церкви у Прецлаві, на якому була проголошена ав­токефалія Болгарської (Охридської) Церкви. Цей Собор був зна­менною подією. Він засвідчив, що, як тільки Болгарія стала до­статньо сильною, щоби протистояти Візантії, Болгарська Церк­ва оголосила про повну незалежність від неї.

В 1185 році болгари піднялись на повстання та вибороли незалежність від Візантії, утворивши Друге Болгарське цар­ство зі столицею в Тирнові. Як тільки Болгарія знову стала не­залежною, Болгарська Церква оголосила про свій вихід із-під юрисдикції Константинополя, а в 1204 році вона оголосила про своє входження в Римську Церкву. Ця подія залишилась в історії як Друга унія Болгарської і Римської Церков. Неймовірно про­мовистим є факт, що Болгарська Церква входила в Константи­нопольську, коли Візантія завойовувала Болгарію, і, як тільки Болгарія осягала свободу, тобто не відчувала жодного зовніш­нього тиску та могла самостійно визначати свій статус, відразу ж приєднувалась до Католицької Церкви. В 1235 році відбувся Собор Болгарської Церкви у Лампсаку, на якому був проголо­шений Тирновський Патріархат. Візантійці, усвідомлюючи, що не можуть нічого вдіяти, були вимушені визнати новий статус Болгарської Церкви. В 1396 році Османська імперія завоювала Болгарію, поклавши кінець Другому Болгарському царству. Ко- ристаючись підтримкою турків, греки в 1416 році добились лік­відації Тирновського Патріархату та підпорядкування Болгар­ської Церкви Константинопольському Патріархатові.

• БОЛГАРСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ

Така ситуація тривала до середини ХУІІІ століття, коли в Бол­гарії розгорнувся рух «будителів», тобто активістів національ­но-культурного відродження Болгарії.

Незважаючи на неймовірно радикальні дії Константинополь­ського Патріархату, болгари не відступали від свого рішення, і Патріархат не міг нічого вдіяти. В 1872 році конфлікт спалахнув з новою силою. На той час у конфлікт між Константинополем і Болгарією вже втрутився російський уряд, який повністю під­тримував Константинополь, та австрійський, який підтримував болгар. Австрійські дипломати переконали турків видати по­станову, відповідно до якої єпископів у Македонії мала би при­значати Болгарська Церква, а не Константинопольський Патрі­архат.

З організацією державної незалежності Болгарії осідок екзар­ха був перенесений до Софії. В 1945 році Константинопольський Патріархат видав томос, яким визнав автокефалію Болгарської Церкви та припинив схизму. В 1953 році Болгарська Церква отримала статус Патріархату. Титул глави Церкви звучить - Свя­тіший Патріарх Болгарський, Митрополит Софійський. У 2013 році Церкву очолив Неофіт, який числиться 28-м Болгарським Патріархом. В перелік Патріархів Болгарських включені Патрі­архи, які керували Церквою в періоди автокефалій 919-1018 і 1353-1393 років. Болгарська Церква складається з 15 єпархій, з яких 13 знаходяться в Болгарії, одна в Західній Європі і одна в Америці та Австралії. Членами Церкви є майже сім мільйонів християн.

• СЕРБСЬКА ЦЕРКВА

Ще однією автокефалією візантійської традиції є Сербська Церква. Християнство на території Сербії з'явилось ще в апос­тольські часи.

В 1341-1347 роках у Візантії розгорілась громадянська війна між прихильниками малолітнього імператора Івана V Палеоло­га та прихильниками його регента Івана VI Кантакузена, який проголосив себе імператором. Ця війна виснажила Візантію більше, ніж хрестові походи та інші перипетії візантійської істо­рії, і через 106 років імперія зникла з карти світу.

У ХVI столітті Османська імперія змінила свою політику що­до Константинопольського Патріархату, вирішивши його по­слабити. З цією ціллю турки дозволили відновити Печський Патріархат. В 1557 році Патріархом став Макарій Соколович. У XVm столітті політика турків знову змінилась. В 1683-1699 ро­ках розгорілась Велика турецька війна, в якій проти Османської імперії воювали Австрія, Польща, Росія, Венеція і Мальта. Після закінчення війни, турки переселили велику частину косівських сербів до Австро-Угорщини. Це переселення різко зменшило кількість віруючих Печського Патріархату. В 1799 році турки ліквідували Печський Патріархат, а його єпархії підпорядкува­ли Константинопольському Патріархату, що дало грекам повну владу над сербами. На території Австро-Угорщини християни візантійського обряду були об'єднані в Карловацьку митропо­лію, яка виникла в 1690 році. До неї були включені й переселені серби. В 1848 році Карловацька митрополія була перетворена в Карловацький Патріархат, який існував до 1920 року.

В 1787-1792 роках відбулась війна Австрії і Росії проти Туреч­чини, в якій Туреччина перемогла. Серби підтримали Австрію. Хоч турки й перемогли у війні, вони були ослаблені, і в 1801 році в Белграді яничари здійснили переворот, захопивши владу. Те­рор яничар проти сербів спричинив Перше сербське повстан­ня 1804 року під проводом князя Карагеоргія, внаслідок якого серби отримали незалежність. Однак, уже в 1813 році турки знову завоювали Сербію. В 1815 році розпочалось Друге серб­ське повстання під проводом Мілоша Обреновича. Повстання за­вершилось у 1830 році, серби отримали незалежність, але мали обов'язок сплачувати Туреччині данину, мусульманам було за­боронено проживати у Сербії, а Мілош Обренович став великим князем Сербії. Отримавши державну незалежність у 1830 році, серби почали домагатися й церковної незалежності. В 1832 році Константинопольський Патріархат надав автономію Белград­ській митрополії, а в 1879 році Белградська митрополія стала автокефальною. В 1882 році Сербія стала королівством, а її пер­шим королем став Мілан IV Обренович. В 1918 році Сербське ко­ролівство об'єдналось із сусідніми країнами, перетворившись у Королівство сербів, хорватів і словенців. В 1929 році ця країна перейменувалось у Королівство Югославія. Одночасно зі зрос­том політичного значення Сербії зросло й значення Сербської Церкви. В 1920 році Белградський митрополит отримав титул Патріарха. В період Другої світової війни Югославія розділи­лась, а в 1945 році була утворена Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, в якій запанувала комуністична партія та режим Йосифа Броза Тіто. До складу Югославії ввійшли шість республік: Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія, Чор­ногорія, Македонія. Комуністичний уряд не надто толерував Сербську Церкву, але вона була йому вигідна для поширення сербської культури в усій Югославії. В 1992 році Югославія роз­ділилась: з неї вийшли Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія і Герцеговина. Сербія і Чорногорія, які залишились у федерації, створили Союзну Республіку Югославію, яка у 2003 році була пе- рейменована у Державний Союз Сербії і Чорногорії. У 2006 році ця країна розділилася. У 2008 році від Сербії відділилась також Республіка Косово.

В період існування Югославії серби розселились в усіх союз­них республіках, а також в діаспорі. З розселенням сербів роз­ширювався й ареал існування Сербської Церкви. Хоч Сербська Церква є домінуючою тільки в Сербії, її парафії знаходяться й поза її сучасними кордонами. Сьогодні Сербська Церква налічує близько дев'яти мільйонів віруючих. Титул глави Церкви зву­чить - Архиєпископ Печський, Митрополит Белградсько-Кар- ловацький, Патріарх Сербський. 14 єпархій Сербської Церкви розташовані в самій Сербії, одна в Косово, п'ять єпархій у Боснії і Герцеговині, дві у Чорногорії, п'ять у Хорватії і Словенії, сім у Македонії, одна в Угорщині, Чехії і Словаччині, одна в Румунії. Декілька єпархій діють у діаспорі: Відень (Австрія, Швейцарія, Італія, Мальта), Стокгольм (Швеція, Ісландія, Британія, Данія, Фінляндія, Норвегія), Гільдесгам-Гіммельстюр (Німеччина), Па­риж (Франція, Іспанія, Бенілюкс), Кампбелльвілл-Мілтон (Кана­да), три єпархії у США, Сідней (Австралія і Нова Зеландія), Буе­нос-Айрес (Південна Америка).

• МАКЕДОНСЬКА ЦЕРКВА

Особливе місце в релігійному житті Балкан займає Македон­ська Церква. На території сучасної Македонії знаходиться дав­ній християнський центр - місто Охрид. У цьому місті тривалий час розташовувалася резиденція глав Болгарської (Охридської) Церкви. До Першої світової війни македонські єпархії належали до Болгарської Церкви, тому в цей період історія Болгарської і Македонської Церков спільна. Під час Першої світової війни Сербія завоювала Македонію, і вона ввійшла у склад Югосла­вії. Македонські єпархії в той час ввійшли до складу Сербської Церкви. Під час Другої світової війни Болгарія на короткий час відвоювала Македонію, і македонські єпархії знову повернулися до Болгарської Церкви. Після війни Македонія знову ввійшла в Югославію, а її Церква вдруге ввійшла у склад Сербської Церк­ви. В той час у Македонії був тільки один єпископ. В 1958 році в Охриді відбувся Собор, на якому македонські священики і віру­ючі оголосили про створення автономної Македонської Церкви у складі Сербської та обрали нових єпископів. Певний час Серб­ський Патріархат не погоджувався із таким рішенням, але в 1959 році все ж висвятив обраних на Охридському Соборі єпископів. У 1967 році в Охриді знову відбувся Собор, на якому було ухвале­не рішення про початок процедури проголошення автокефалії. Македонська Церква звернулась до Сербського Патріархату з проханням надати їй автокефалію. Однак, Патріархат відмовив. Проте, Священний Синод Македонської Церкви, користуючись підтримкою влади Республіки Македонія, самостійно проголо­сив автокефалію. Сербський Патріархат досі не визнав цю ав­токефалію, оголосив Македонську Церкву розкольниками. Так, серед Церков візантійської традиції виникла нова Церква, яка не визнається іншими Православними Церквами. Македонська Церква налічує два мільйони віруючих, з яких 1,2 мільйони меш­кають в Македонії, а інші в діаспорі у США і Австралії. В Македо­нії членами цієї Церкви є % населення країни; в країні діє сім єпархій.

• РУМУНСЬКА ЦЕРКВА

Сучасна Румунія розташована на теренах колишньої римської провінції Дакія. Населення Дакії складали переважно римські військові, чиї легіони тут розташовувалися, та їхні родини. На­селення цієї частини Європи досі зберегло романські мови (ру­мунська та молдавська). Християнство сюди потрапило в перші століття після РХ. В IV столітті на території Дакії вже існували сформовані єпархії, які підпорядковувалися Папі Римському. У V столітті Дакія була розбита гунами. В VI столітті в Дакію по­чали проникати слов’янські племена, зливаючись із місцевими дакійцями. Після відходу гунів Дакія потрапила в залежність від Візантійської імперії, а місцеві єпархії були підпорядковані Кон­стантинопольському Патріарху. З утворенням Першого і Друго­го Болгарських царств більша частина сучасної Румунії ввійшла у склад Болгарії, а румунські єпархії були підпорядковані Бол­гарській Церкві. В той час у румунських єпархіях вкоренилась старослов’янська мова і кириличне письмо. Поступово на тери­торії Румунії виникли три етнічно-територіальні округи: Тран- сильванія, Валахія і Молдова. В ХІ столітті Трансильванія потра­пила у залежність від Угорщини, натомість Валахія і Молдова все більше пов’язувались із слов’янами. Переживши монголь­ську навалу, Валахія і Молдова почали формування власної дер­жавності. В 1324 році Валахія стала незалежним князівством, а в 1359 році виникло Молдавське князівство. В 1359 році відбу­лась важлива подія в історії Церкви у Валахії. Валахський князь Миколай-Олександр І передав єпархії свого князівства у підпо­рядкування Константинопольського Патріархату, і домігся від нього статусу митрополії для своєї країни. Так, Церква Валахії, а за нею й Молдови, ввійшла у склад Константинопольського Па­тріархату, в якому перебувала до XVIII століття. Вся історія Ва­лахії, Молдови і Трансильванії - це боротьба за власну незалеж­ність і постійна зміна володарів. На межі XIV-XV століть Валахія і Молдова потрапили у залежність від Османської імперії, якій були вимушені платини данину.

Незважаючи на включення Церкви у Константинопольський Патріархат, валахці і молдавани зберегли власні літургійні особ­ливості. В 1711 році султан почав особисто призначати молдав­ських князів, а в 1716 році він так само почав призначати й ва- лахських князів. Князями обох держав султан призначав греків- фанаріотів. Так, початок XVIII століття був періодом інтенсивної еллінізації Валахії і Молдови. Єпископами ставали греки, бого­служіння все частіше відбувались грецькою. Російсько-турецькі війни XVIII століття завершились тим, що Росія отримала право опіки над православними у Валахії і Молдові. Право опіки для Росії означало окупацію. В 1789 році Російський Священний Си­нод створив Молдовсько-Валахський екзархат і призначив архи- єпископа Амврозія Серебрєннікова місцеблюстителем екзарха­ту. В 1792 році митрополит Гавриїл Бенулеску-Бодоні був при­значений Екзархом Молдови, Валахії і Бессарабії. В 1812 році був підписаний Бухарестський мирний договір, яким завершилась російсько-турецька війна. Відповідно до цього договору, Бесса- рабія переходила у склад Росії, а Валахія і Молдова поверталась до Туреччини. Відразу ж в Бессарабії була створена Кишинів­сько-Хотинська єпархія Російської Церкви. Натомість, у Валахії і Молдові з'явились антиросійські настрої, внаслідок яких Церк­ви цих князівств повернулися до Константинопольського Па­тріархату. В 1859 році Валахія і Молдова об'єднались під владою одного князя - Олександра Кузи. В 1862 році обидва князівства були реформовані в єдине Румунське князівство, яке існувало як автономія у складі Османської імперії. Князь провів масштабну церковну реформу, підпорядкувавши місцеву Церкву державній владі. В 1865 році Румунська Церква проголосила автокефалію. В 1866 році в Румунії відбувся державний переворот, внаслідок якого Олександр Куза втратив владу, а князем став Кароль І Го- генцоллєрн-Зігмарінґен. В 1877-78 роках розгорілась нова ро­сійсько-турецька війна, в якій Румунія стала на сторону Росії. В 1877 році Румунія проголосила повну незалежність.

У 1881 році Румунія стала королівством. Усвідомлюючи, що автокефалія Румунської Церкви стала доконаним фактом, Кон­стантинопольський Патріархат визнав її в 1885 році. У ХХ сто­ліття Румунська Церква ввійшла, охоплюючи території Румунії, Трансільванії та Буковини. В 1925 році Константинопольський Патріархат надав Румунській Церкві статус Патріархату. Її юрис­дикція поширилась по всьому Румунському королівству, яке в той час включало сучасну Румунію, Молдову, українську Буко­вину та частину Болгарії. Румунські королі по всій своїй терито­рії вели жорстоку політику румунізації. У Другій світовій війні Румунія підтримувала режим Гітлера. Після закінчення війни в Румунії за підтримки радянських військ до влади прийшли ко­муністи. В 1947 році король Міхай І зрікся престолу та покинув країну. На чолі Румунії опинився комуністичний лідер Ґеорґе Ґеорґіу-Деж. Від Румунії до СРСР відішла Молдова та україн­ська Буковина. В 1965 році Ґеорґіу-Деж помер, а країну очолив Ніколае Чаушеску. В 1989 році в Румунії відбулась Оксамитова революція, під час якої був повалений комуністичний режим та розстріляний Чаушеску. Румунія відкрила нову сторінку своєї іс­торії.

Після Оксамитової революції Румунська Церква отримала можливість вільно розвиватися. Сьогодні Румунська Церква є другою за кількістю віруючих Церквою візантійської традиції, після Російської, і налічує майже двадцять мільйонів христи­ян, переважна більшість із яких проживають у Румунії, а інші в діаспорі. Титул глави Церкви звучить - Архиєпископ Бухарест­ський, Митрополит Мунтенський і Добруджийський, Намісник Кесарії Каппадокійської, Патріарх Румунський. Окрім Румунії, ця Церква має діаспорні єпархії в Угорщині, Молдові, Західній Єв­ропі та Америці, а також вікаріат в Україні. Членами Румунської Церкви є 87% населення Румунії.

• АЛБАНСЬКА ЦЕРКВА

Історія Албанської Церкви тісно пов'язана з історією Албанії. Християнство на терени сучасної Албанії потрапило ще в ІІІ сто­літті, а в Х столітті тут було створене перше єпископство, яке на­лежало спершу до структури Болгарської Церкви, а згодом Кон­стантинопольського Патріархату. В період могутності Осман­ської імперії Албанія була її частиною, і в цій країні поширився іслам. У 1912 році Албанія виборола незалежність, яка отримала міжнародне визнання у 1914 році. В період між 1912-1914 рока­ми Албанією керував Тимчасовий уряд, на чолі якого стояв Ізма­їл Кемалі, а його заступником був католицький священик Нікола Качоррі. Релігійна ситуація в Албанії цього періоду була непро­ста: половина населення були мусульманами, а інша половина - християнами, при цьому католики і православні рівномірно ді­лили між собою християнську частину албанського населення. Визнання незалежності Албанії світовим співтовариством було викладене у Лондонському договорі 1913 року. Цим самим дого­вором Албанія проголошувалась князівством. Першим і єдиним її князем став Вільгельм Від. У 1925 році Албанія була проголо­шена республікою. Президентом країни став Ахмед Зогу, який у 1928 році повернув монархію, а сам став королем. У 1939 році Албанію окупувала Італія, а король Ахмед І Зогу був вимушений тікати до Греції, а опісля до Британії. Останні роки він жив у Па­рижі, де займався письменницькою діяльністю. Помер король у 1961 році. У 2012 році короля Ахмеда І урочисто захоронили в Тирані (столиці Албанії). Під час італійської окупації албанська монархія не була ліквідована; королем Албанії був проголоше­ний італійський король Віктор-Еммануїл ІІІ. Новий король при­значив прем'єр-міністром Шефкета Верладжі, який очолював опозицію в час царювання Ахмеда І. В 1943-1944 роках Албанія була окупована Німеччиною. В 1944 році країна знову отримала незалежність.

Відразу ж із отриманням незалежності в Албанії з'явились голоси про автокефалію Церкви. Лідером національного та цер­ковного руху албанців був Теофаніс Стіліану Мавроматіс, який змінив своє ім'я на албанське Фан Стіліан Нолі. Він починав свою кар'єру як театрал. У 1906 році Нолі мігрував до США, де в 1908 році російський архиєпископ в діаспорі Платон Рождєс- тсвєнский висвятив його на священика. В діаспорі Нолі почав активну пропаганду албанської національно-визвольної ідеї, ставши лідером політичної боротьби в діаспорі. Одночасно Но- лі пропагував ідеї церковної незалежності. В 1912 році Нолі за­вершив навчання в Гарвардському університеті, а 1913 році він переїхав до незалежної Албанії, став єпископом, переклав літур­гію албанською мовою. У 1921 році він став членом албанського парламенту і міністром закордонних справ. У 1924 році Нолі був прем’єр-міністром Албанії. Він був запеклим прихильником рес­публіки, через що постійно конфліктував з королем Ахметом І Зогу. В 1924 році після падіння уряду Нолі він був змушений ті­кати з країни, і врешті оселився у США. За свою діяльність він активно співпрацював із комуністами, чим підсилив майбутній комуністичний переворот у країні.

Активна діяльність Нолі та інших активістів призвела до отримання Албанською Церквою автономії в межах Константи­нопольського Патріархату. В Албанії були створені три право­славні єпархії, управління якими мало здійснюватися особливим чином: уряд створив Албанську православну комісію, яка мала обирати єпископів, яких мав висвячувати Патріарх. Однак у 1929 році, коли в Албанії був тільки один єпископ - Віссаріон Джувані, а інші єпархії були вакантними, він та сербський єпископ Віктор Михайлович висвятили трьох єпископів без згоди Константи­нополя. Одночасно Віссаріон Джувані проголосив автокефалію Албанської Православної Церкви, і очолив її з титулом Митропо­лита Дурреського і всієї Албанії. Митрополит Віссаріон звертав­ся до Константинопольського Патріарха з проханням визнати автокефалію Албанської Церкви. Проте він розумів, що допоки він очолює Албанську Церкву, їй годі сподіватися на визнання зі сторони Константинопольського Патріархату, позаяк у Кон­стантинополі митрополита Віссаріона вважали розкольником. З цієї причини він у 1936 році зрікся влади. Вже в 1937 році Кон­стантинопольський Патріархат визнав автокефалію Албанської Церкви. Відразу ж після визнання автокефалії він склав перед Константинопольським Патріархом своє покаяння і відійшов у монастир. Згодом митрополит Віссаріон брав активну участь у житті Церкви, а в 1942 році він був призначений митрополитом Бератським і Валонським. В 1965 році він помер.

Після закінчення Другої світової війни до влади в Албанії прийшли комуністи, які керували країною у 1944-1992 роках. В 1941-1985 роках головою центрального комітету Албанської партії праці (комуністів) був Енвер Галіль Годжа, який впрова­див тиранію та прагнув реалізувати ідеали комунізму. Особливо Годжа ненавидів релігію. В 1967 році він оголосив про початок антирелігійної кампанії, під час якої були знищені всі храми і мечеті, страчені майже всі священнослужителі. Такого антире­лігійного терору не бачила жодна інша країна світу. В 1985 році Годжа помер, а країну очолив його наступник Раміз Алія, який продовжував релігійну політику попередника. В 1989 році в Ру­мунії розстріляли диктатора Ніколае Чаушеску, з якого брали приклад албанські диктатори. В Албанії почались масові заво­рушення, які призвели до повалення режиму в 1992 році. Алію арештували і судили за злочини проти людства. Відразу ж після падіння комунізму в Албанії почалось відродження Церкви. В січні 1991 року Константинопольський Патріарх призначив сво­їм екзархом в Албанії митрополита Анастасія Яннулатоса, який, прибувши до Албанії, застав тільки 15 священиків, які пережи­ли терор, але всі вони через свій вік і хвороби не могли служити. Митрополит Анастасій почав активну роботу над відроджен­ням Церкви: відбудовував храми, висвячував священиків, ви­давав літературу, заснував семінарію, а у 2014 році освятив ка- тедральний собор Воскресіння Христового в Тирані. Він очолив Албанську Церкву з титулом Архиепископа Тиранського і всієї Албанії. Сьогодні Албанська Церква є однією з визнаних Церков візантійської традиції. Кількість її віруючих невелика. При насе­ленні Албанії у 2.876.591 осіб, 58,79% населення є мусульмана­ми, 10,03% населення, тобто 475.629 осіб є католиками, і тільки 6,75% населення, тобто 281.000 осіб, є православними.

Під час історичних перипетій в Албанії країну покинули чис­ленні мешканці. Оскільки в час панування комуністичного ре­жиму Албанська Православна Церква була знищена, то право­славні албанці в діаспорі були вимушені побудувати відносини з іншими Церквами. Так виникла Албанська Православна Церква в діаспорі, яка ввійшла у підпорядкування Константинополь­ського Патріархату, який був їм найближчим, адже ж Албанська Церква відділилась від нього аж у ХХ столітті. Після відновлення Православної Церкви в Албанії її діаспорна гілка залишилась у структурі Константинопольського Патріархату.