4.4. ЦЕРКВИ В ЄРУСАЛИМІ, ГРУЗІЇ І НА КІПРІ

Особливим містом для християн є Єрусалим. Саме тут відбу­вались ключові події, описані у Старому Завіті. В цьому місті Ісус Христос був арештований, розіп’ятий, похоронений та воскрес із мертвих.

• СТАТУС ЄРУСАЛИМСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Перший Нікейський Собор відзначив особливе місце Єрусали­му в Церкві, але не підніс цю катедру на вищі ступені єрархії. Хал- кедонський Собор 451 року визначив статуси Патріархатів пен- тархії. Цей Собор проголосив Єрусалимський Патріархат, юрис­дикція якого поширилась на всю Палестинську Сирію, а єпархії які ввійшли у підпорядкування Єрусалимського Патріарха, були виведені з-під юрисдикції Антіохійського Патріархату. Титул глави Церкви звучить - Патріарх Єрусалиму і всієї Палестини. В пентархії Єрусалимський Патріархат отримав п'яте місце, після Риму, Константинополя, Олександрії та Антіохії. Єрусалимська Церква не відзначилась ані бурхливим політичним життям, як це було в Константинополі, ані яскравими богословськими су­перечками, як це було в Олександрії чи Антіохії. Її історія декіль­кох перших століть була мирним і тихим життям, позначеним активним розвитком чернецтва.

Єрусалимська Церква не переживала розколів ані в епоху три- нітарних суперечок IV століття, ані в епоху христологічних супер­ечок V століття. Ситуація цієї Церкви погіршилась у VII столітті, коли араби завоювали Палестину. Велика частина християн у той час емігрувала з Палестини, частина прийняла іслам, а ті, що залишились, зазнавали утисків. Церква зменшилась у своїх роз­мірах і втратила можливість вільно вести свою душпастирську роботу. В 1099 році хрестоносці завоювали Єрусалим, і Патріарх Симеон II покинув місто. Він переселився до Константинополя, де потрапив під повну залежність від Константинопольського Патріарха. В Константинополі після Симеона II мешкали шість наступних Патріархів - Сава (1106), Іван VII (1106-1156), Мико- лай (1156), Іван ІХ (1156-1166), Никифор II (1166-1170), Леон- тій II (1170-1190). В 1187 році хрестоносці покинули Єрусалим, і Патріарх Леонтій II повернувся до своєї катедри. Всі наступні Єрусалимські Патріархи мешкають в Єрусалимі до сьогодні.

Тим часом членами Єрусалимської Церкви ставали щоразу більше арабів. Якщо в першому столітті, тобто до зруйнування Єрусалиму, в ній домінували євреї, то після арабського завою­вання Палестини і до сьогодні більшість членів цієї Церкви є арабами. Як тільки Палестина опинилась у складі Османської імперії, Патріарх Константинопольський отримав статус етнар­ха греків і керівника грецького міллету. Члени Єрусалимської Церкви сприймалися турками за греків, а тому вони опинили­ся під політичною владою Константинопольського Патріарха. Константинопольський Патріархат скористався своєю владою над Єрусалимським, щоби поширити в ньому свої впливи. В ХУІ столітті Константинопольський Патріарх домігся того, що Єру­салимськими Патріархами могли ставати тільки греки, хоч досі ними були араби. До того ж, Єрусалимські Патріархи є не палес­тинськими греками, а уродженцями Греції. Ця ситуація триває й до сьогодні, породжуючи протистояння вищого і нижчого ду­ховенства: Патріарх і єпископи є греками, звершують літургію грецькою і спілкуються грецькою; натомість, більшість свяще­ників і мирян є арабами, моляться і спілкуються арабською. Пер­шим Єрусалимським Патріархом-греком був Герман І, який всту­пив на патріаршу катедру в 1517 році. Герман І був греком та налагодив добрі відносини з російським царем Іваном Грозним, від якого отримав гроші для розбудови Церкви. В подальшому Патріархат скуповував або захоплював храми і монастирі в Па­лестині, які належали іншим християнським конфесіям.

Найбільш неприємною була історія з католицькими храмами в Єрусалимі. На час приходу хрестоносців до Єрусалиму голов­ні християнські святині були у неймовірно жалюгідному стані. Хрестоносці відновили та розбудували їх за свій кошт. Коли ж Єрусалимські Патріархи отримали стабільність в Османській ім­перії, вони через підкупи турецьких чиновників почали відбира­ти ці храми. Однак католицькі монахи перебували в Єрусалимі і в османський період. В 1555 році католицькі монахи-францис- кани відновили занедбану споруду храму Гробу Господнього. Як тільки католики його відновили, Єрусалимський Патріархат за­явив про свої права на нього. Суперечка тривала до 1767 року, коли турецький уряд видав фірман (ордер) на спільне володін­ня храмом двома конфесіями. Згодом про свої права на цей храм заявили й інші конфесії. Сьогодні власниками храму вважають­ся одночасно шість конфесій: Католицька Церква, Єрусалимська Церква, Вірменська Апостольська Церква, Коптська Церква, Ан- тіохійська Церква і Етіопська Церква. Щоби обґрунтувати свої права на цей храм, Єрусалимський Патріархат вигадав легенду про те, що Благодатний Вогонь, який з’являється в цьому храмі в день Пасхи, може отримати тільки Єрусалимський Патріарх, хоч насправді Єрусалимський Патріарх ніколи не спускається до Гробу Господнього сам, а завжди в супроводі вірменського архимандрита, який заносить лампаду, від якої й запалюються свічки. В церемонії бере участь духовенство й інших конфесій.

Сьогодні офіційна назва Церкви звучить - Грецький Право­славний Патріархат Єрусалиму. Її глава носить титул Патріарх Святого міста Єрусалиму і всієї Палестини, Сирії, Аравії, Йорда­ну, Кани Галилейської і Святого Сіону. Єрусалимська Церква сьо­годні є дуже малою релігійною організацією, кількість віруючих якої становить 120.000 осіб. Більшість віруючих мешкають в Із­раїлі, Палестині і Йорданії, хоч існують і громади в діаспорі, зо­крема у США.

• СИНАЙСЬКА ЦЕРКВА

До складу Єрусалимського Патріархату на правах автономії входить Синайська Церква, яка сьогодні складається тільки з одного монастиря.

• КІПРСЬКА ЦЕРКВА

До найстарших Церков візантійської традиції належить Кіпр­ська Церква. Проповідь християнства на острів Кіпр у 47 році розпочав апостол Варнава, який вважається першим єпископом Кіпру. Як і єпархії у Греції та в Палестині, Кіпрська єпархія в пер­ші століття християнства підпорядковувалась антіохійській ка- тедрі. В 431 році Ефеський Собор проголосив автокефалію Кіпр­ської Церкви. На той час населення острова було повністю хрис­тиянським, діяли численні храми і монастирі.

В 1571 році острів завоювала Османська імперія. Від смерті короля Якова ІІ до османського завоювання, тобто у 1274-1572 роках, Кіпрській Церкві було заборонено обирати архиепископа, а статус Церкви був невизначений. В 1572 році турки дозволи­ли обрати архиєпископа; Церкву очолив Тимотей І. Незважаючи на те, що населення Кіпру складалося виключно з греків, осман­ський уряд проголосив кіпріотів окремим міллетом римлян, а архиєпископ став його етнархом. Під владою турків Кіпрська Церква розвивалась так само, як і інші східні Церкви: турки ви­магали лояльності від керівництва Церкви і пильно слідкували за її діяльністю. В 1821 році у Греції почалось повстання про­ти панування турків. Це повстання відразу ж перекинулось на Кіпр. Кіпрська Церква активно підтримувала повстанців. В тому ж році турецький намісник острова Мегмед Кучу жорстоко при­душив повстання. Воднораз, він помстився Церкві. За п'ять днів (9-14 червня 1821 року) він стратив усіх кіпрських єпископів, а архиепископа повісив на центральній площі кіпрської столиці Нікосії. В ці дні були страчені 486 священиків та монахів. Майже всі храми Кіпрської Церкви були закриті та перетворені на ме­четі або технічні приміщення. Щоби врятувати Церкву, Антіохій- ський Патріарх Серафим у 1821 році вислав на Кіпр своїх єписко­пів, які висвятили нових кіпрських єпископів та архиєпископа. В 1878 році Османська імперія продала Кіпр Британії. Так, Кіпр пе­ретворився на британську колонію. На Кіпрі почалась боротьба за незалежність, але британський уряд не проводив на острові репресій. В 1960 році Кіпр оголосив незалежність. Першим пре­зидентом Кіпрської Республіки став архиєпископ Макарій.

В 1974 році Туреччина розпочала війну проти Кіпру, окупував­ши 38% її території на півночі країни. Християни були змушені покинути окуповану територію, храми були закриті та перетво­рені у мечеті. Турецький уряд переселив на окуповані території турків-мусульман. Відтоді статус Кіпру залишається невизначе- ний. Офіційно, Республіка Кіпр володіє 98% території острова, а 2% території належить Британії. На цій території знаходяться британські військові бази. Насправді ж, уряд Республіки Кіпр контролює не 98%, а тільки 60% території острова, а на 38% те­риторії, яка була окупована Туреччиною, у 1974 році була про­голошена нібито незалежна Турецька Республіка Північного Кі­пру. Ця країна визнана тільки Туреччиною, натомість міжнарод­не співтовариство досі не визнає окупацію законною. Кіпрська Церква поширена тільки на Кіпрі. До неї сьогодні належать по­над 600.000 віруючих. На чолі Церкви стоїть Архиєпископ Нової Юстиніани і всього Кіпру. Церква складається з дев'яти єпархій, які в цій Церкві іменуються митрополіями. З них сім митропо­лій розташовані на території, підконтрольній уряду Республіки Кіпр і можуть безперешкодно діяти. Дві митрополії розташовані на території Турецької Республіки Північного Кіпру, і фактично ліквідовані. Кіпрська Церква продовжує висвячувати єпископів для цих митрополій, які, однак, проживають у Нікосії, і є тільки титулярними архиєреями.

• ГРУЗИНСЬКА ЦЕРКВА

Ще однією Церквою візантійської традиції є Грузинська Пра­вославна Церква. В IV столітті на теренах сучасної Грузії існували дві країни: Колхіда та Іберія. У 326 році Колхіда стала християн­ською країною. Поступово християнізувалась й Іберія. Резиден­цією іберійських єпископів стало місто Мцхета. Від початку іс­нування Грузинської Церкви, вона була частиною Антіохійської Церкви. В 467 році Грузинську Церкву очолив архиєпископ Пе­тре І, який уже почав використовувати титул Католикос Іберії. У 523 році Іберію завоювала Персія, а в 562 році Візантія заво­ювала Колхіду. Ці завоювання вплинули на історію Грузинської Церкви: іберійські християни могли вільно сповідувати свою віру у християнській Візантії, а колхідські християни в зороа- стрійській Персії зазнавали переслідувань. У той же час відбува­лось формування богословської доктрини Грузинської Церкви. У 506 році грузини, як і вірмени прийняли Енотикон, тобто за­пропонований Константинопольським Патріархом доктриналь- ний документ, в основі якого лежало монофізитство. В 609 році Грузинська Церква відмовилася від Енотикону та прийняла по­станови Халкедонського Собору. Так завершилась нетривала іс­торія грузинського монофізитства. При цьому палких богослов­ських дискусій у Грузинській Церкві не відбувалось. Грузинське християнство не сформувало складних богословських концеп­цій, а у богословських дебатах Візантії брало тільки формальну участь. На початку VH століття Візантія завоювала Іберію, під­порядкувавши своїй короні обидві частини Грузії. Панування Візантії у Грузії не було тривалим. Вже в середині VII століття Грузію завоювали араби, і грузинські християни були вимушені боротися за виживання своєї віри і Церкви в мусульманському світі.

У 960 році іберійським царем став Баграт ІІІ, який правив до 1014 року. Йому вдалося об'єднати Іберію та Колхіду в єдину Гру­зію. Заснована ним династія - Багратини - правила у Грузії до 1801 року, і була єдиною династією в історії, яка правила всією Грузією. Як тільки Баграт ІІІ об'єднав Грузію, влада Іберійського Католикоса поширилась і на Колхіду. Мелхіседек І, який став Ка­толикосом у 1012 році, іменував себе Католикосом і Патріархом усієї Грузії. Грузія, хоч і зберігала незалежність, але була виму­шена в жорстокій боротьбі відстоювати власну свободу. Її по­стійними ворогами були араби та турки-сельджуки. Зрештою, і Візантія не була зацікавлена в об'єднаній і сильній Грузії. В 1089 році царем став Давид ІУ, який почав реорганізацію країни. Він успадкував трон у сприятливий час. Хрестові походи відволікли сельджуків і арабів від Грузії, що дало можливість грузинам зо­середжуватись не на війнах, а на внутрішніх реформах. У 1121 році цар Давид відвоював Тбілісі і переніс туди столицю. В 1125 році, коли Давид помер, Грузія була економічно і політично роз­виненою країною. Його наступники продовжили укріплювати країну. В 1184-1213 роках Грузією правила правнучка Давида Тамара, за царювання якої Грузія досягла найбільшої за всю свою історію території та багатства. Тамара навіть відвойову­вала частини Персії і Візантії. В 1220-ті роки Грузію завоювали монголи. Це завоювання зупинило розвиток країни, започатко­ваний царями Давидом і Тамарою.

В 1227 році, скориставшись зрадою персів, які мешкали у Тбі­лісі, Грузію завоював хорезмський султан Джалал-Ед-Дін. Нові володарі почали масове винищення грузинських християн; під час цього терору загинуло понад сто тисяч мучеників. У 1243 році цариця Русудан, дочка Тамари, уклала мир із монголами, зобов'язавшись платити їм данину. Це дало їй можливість зосе­редитись на внутрішній політиці, і відновленні країни. Однак, після її смерті в 1245 році, країна почала розпадатись. Грузини піднялись на національно-визвольну боротьбу проти монголів. Аж цар Георгій V Блискучий, який правив у 1314-1345 роках, зу­мів вибороти повну незалежність країни та об'єднати її в кор­донах 1220 року. В 1386-1493 роках на Грузію вісім разів напа­дали монголо-татари. Ці війни знищили економіку і політичну стабільність країни. В 1453 році турки завоювали Константино­поль. Досі грузинські християни підтримували тісні контакти з Константинопольським Патріархатом. Після падіння Візантії грузини залишились повністю ізольованими від християнсько­го світу. Ослаблена постійними війнами і тиском великих му­сульманських країн, Грузія не змогла вистояти. Після падіння Константинополя Грузія розділилась на декілька князівств, а згодом західні регіони Грузії потрапили під вплив Османської імперії, а східні - Ірану. В 1555 році Туреччина й Іран уклали до­говір, відповідно до якого були розділені їхні сфери впливу в Азії. Як Туреччина, так і Іран є мусульманськими країнами, і гру­зинські християни опинилися під тиском двох ворожих імперій. Ситуацію погіршувала відсутність контактів з іншими христи­янськими країнами.

• ГРУЗИНСЬКА ЦЕРКВА ХУІІІ-ХХІ СТ

Початок ХУІІІ століття ознаменувався відродженням грузин­ської культури: розвивалися книгодрукування, наука, мисте­цтво, засновувалися навчальні заклади. Цар Іраклій ІІ, який пра­вив у 1762-1798 роках, об'єднав Грузію. В той час до кордонів Грузії дійшли завоювання Російської імперії. Іраклій ІІ побачив у Росії союзника, оскільки Росія - християнська країна, і грузини були більше раді підтримати контакти з християнською Росією, аніж з мусульманською Туреччиною. В 1787-1792 роках тривала російсько-турецька війна, в якій Росія потребувала союзництва Грузії. В 1787 році Росія і Грузія підписали Георгієвський трак­тат, відповідно до якого Грузія визнавала над собою російський протекторат. Однак, ентузіазм грузинів тривав не довго. Грузія і Грузинська Церква змогли вижити в протистоянні з Туреччи­ною, Іраном і Монголією, але від Росії отримала неочікуваний удар. Російський уряд змусив царя Георгія ХІІ, наступника Ірак- лія ІІ, проголосити Грузію частиною Російської імперії. В 1800 році російський імператор Павло І оголосив про приєднання Грузії. В тому ж, 1800 році помер цар Георгій ХІІ. Його наступни­ком став його син Давид ХІІ, але вже через рік, у 1801 році, ро­сійський уряд усунув його з трону, і династія Багратинів припи­нила своє царювання, отримавши статус російських дворян. Так, Багратини змогли правити вісім століть, незважаючи на турків, іранців та монголів, але стали жертвами підступної зради росі­ян, на яких покладали великі надії. В складі Росії Грузія була до 1918 року. В квітні 1918 року кавказькі країни вийшли зі складу Росії, утворивши Закавказьку Демократичну Федеративну Рес­публіку, яка у травні 1918 року розділилась на Демократичну Республіку Грузію, Республіку Вірменія і Азербайджанську Де­мократичну Республіку. В 1921 році відбулась Грузинсько-ра­дянська війна, внаслідок якої Грузія перетворилась у Грузин­ську Радянську Соціалістичну Республіку у складі СРСР.

Найбільше від зв'язків з Росією постраждала Грузинська Церква. Незважаючи на всі історичні перипетії та тиск мусуль­ман, Грузинська Церква впродовж століть зберігала свою неза­лежність та була осередком грузинської культури і духовності. Російський уряд прагнув знищення грузинської культури та по­вного розчинення її в Російській імперії. Найбільшою перешко­дою на шляху здійснення цих планів була Грузинська Церква. Саме тому російський уряд приклав колосальні зусилля для її ліквідації після приєднання Грузії до Росії у 1800 році. В 1788 ро­ці грузинським Католикосом став Антоні ІІ, який був сином царя Іраклія ІІ та братом грузинського царя Давида ХІІ. В 1811 році Святіший Синод Російської Церкви ухвалив постанову про звіль­нення Антоні ІІ з патріаршої катедри, а його титул був ліквідо­ваний. Це рішення було абсолютно незаконним, оскільки Гру­зинська Церква не була частиною Російської, і Російська Церква не мала права втручатися у справи Грузинської. Однак, на сторо­ні Російської Церкви стояла російська армія. Цією ж постановою Російського Священного Синоду Грузинська Церква була лікві­дована, і перетворена в Грузинський екзархат Російської Церк­ви. Такого грубого порушення автокефалії однієї Церкви іншою, як це сталося в Грузії в 1811 році, не відбувалося більше ніде і ніколи. До 1811 року Грузинська Церква складалася з тринад­цяти єпархій, які вижили під мусульманським та монгольським гнітом, але не змогли вижити в Російській імперії. В 1811 році вони були ліквідовані, а замість них були створені дві єпархії: Мцхетсько-Карталінска і Алавердсько-Кахетинська. Ці дві єпар­хії об'єднувались у Грузинський екзархат Російської Церкви, який не мав жодних автономних прав. Першим екзархом став грузин Варлаам Еріставі, який очолював екзархат у 1811-1817 роках. Але вже в 1817 році екзархом був призначений росіянин Теофілакт Русанов. Всі наступні екзархи до 1917 року були ви­ключно росіянами.

На початку ХХ століття в Грузії розпочалась боротьба за не­залежність. В 1917 році відбувся Мцхетський Собор, на якому була знову проголошена автокефалія Грузинської Церкви, яку, звичайно, не визнала Москва. Собор звільнив екзарха Платона Рождественского, який згодом очолював Херсонсько-Одеську митрополію Російської Церкви, а в 1922 році став митрополитом всієї Америки і Канади самопроголошеної Російсько-Православ­ної Греко-Католицької Церкви, чим вийшов з лона Російської Церкви. Католикосом-Патріархом Грузинської Церкви став Кірі- он ІІІ. Конфлікт і повний розрив відносин між Російською та Гру­зинською Церквами тривав до 1943 року. В 1943 році Священ­ний Синод Російської Церкви під тиском Йосифа Сталіна, який був грузином, визнав автокефалію Грузинської Церкви. В 1989 році Константинопольський Патріархат підтвердив автокефа­лію Грузинської Церкви. Сьогодні Грузинська Церква є найбіль­шою релігійною організацією Грузії. До неї належать майже чо­тири мільйони грузинів у Грузії та діаспорі. Глава Церкви носить титул - Святіший і Блаженніший Католикос-Патріарх всієї Грузії і Архиепископ Мцхетський і Тбіліський та митрополит Бичвінт- ський і Цхум-Абхазетський. Церква складається з 35 єпархій.