Східно-католицькі церкви

Розрив між латинською й візантійською Церквами, сим­волом якого виявилося взаємне відлучення єпископів Риму й Константинополя в 1054 році, простим людям на Сході став очевидний після захоплення в 1204 році латинянами-хресто- носцями Константинополя.

Згодом у Римі було розроблене навчання про Церкви, по якому всі помісні Церкви повинні перебувати під безпосеред­ньою юрисдикцією папи Римського. Це, у свою чергу, мало на увазі, що Церкви, що не перебувають під його юрисдикцією, можуть стати об'єктом місіонерської діяльності, націленої на те, щоб привести їх у спілкування з Римською Церквою.

Одночасно із цим розроблялося поняття «обряд», відпо­відно до якого групи східних християн, що підтвердили свою єдність із Католицькою Церквою, вправі були зберігати свою літургічну традицію й канонічну дисципліну.

Такого роду місіонерська діяльність, що нерідко підтри­мували католицькі уряди країн, де православні перебували в меншостях, була спрямована на всі Православні Церкви. У результаті, невеликі групи віруючих практично всіх цих Цер­ков приєдналися до Риму. Слід зазначити, що далеко не всі приєднання були плодом діяльності католицьких місіонерів. Наприклад, виникнення Болгарської Греко-католицької Цер­кви поязано зі спонтанним рухом православних до Рима, а ліванські мароніти стверджують, що їх літургічне спілкування з Римом взагалі не припинялося. Залежно від обставин, ці при­єднання так чи інакше були пов'язані з латинізацією, тобто із прийняттям ряду практик і поглядів, характерних для латин­ської Церкви. Як наслідок, що приєдналися Церкви найчасті­ше втрачали зв'язок зі своїми духовними коріннями.

Так, настільки важлива для православної духовності чер­неча традиція зникла в більшості Східно-католицьких Церков, хоча релігійне життя тривало у формі конгрегації, що беруть за зразок латинські апостоличні громади.

Всі ці Церкви ввійшли в юрисдикцію папи Римського че­рез Конгрегацію для Східних Церков, одне з відділенні Римсь­кої курії. Вона виникла в 1862 році в рамках служби Propaganda Fide (Поширення Віри), що займається місіонерською діяль­ністю Церкви, і в 1917 році була перетворена папою Бенедик­том XV в автономну Конгрегацію. Стосовно духівництва й мирян у Східно-католицьких Церквах вона грає таку ж роль, яку іншої служби курії грають відносно латинської Церкви.

Східна Когрегація патронує відомий Папський Східний Інститут у Римі (the Pontificai Oriental Institute), що перебу­ває під керівництвом єзуїтів і має одні із кращих у світі бібліо­тек по Східному християнству.

Необхідно згадати, що в минулому Східно-католицькі Церкви звичайно називалися «уніатськими», але цей термін сприймається сьогодні як образливий, а тому його більше не використовують.

Для більшості православних ці Церкви - перешкода на шляху примирення Католицької й Православної Церков. Вони думають, що одне вже їхнє існування свідчить про за­перечення католиками Православної Церкви як Церкви, що таке об’єднання православних з католиками породжено ба­жанням розколоти місцеві православні громади. Вони ба­чать у членах Східних Церков або православних, чиє пере­бування в Католицькій Церкві - ненормальне явище, ви­кликане зовнішнім насильством, або католиків, що причи­няються православними для того щоб звернути православ­них у католицтво.

Один з документів II Ватиканського собору Orientaiium Ecclesiarum стосується Східно-католицьких Церков. Він за­тверджує їхню рівність із латинською Церквою й призиває Східних католиків заново відкрити свої самобутні традиції, а також підкреслює особливе покликання східних католиків у справі встановлення екуменичних відносин із православ’ям.

Церковне життя в Східно-католицьких Церквах управ­ляються відповідно до Кодексу канонів Східних Церков, об­народуваному папою Иоаннам Павлом II 18 жовтня 1990 року й набувший силу закону 1 жовтня 1991 року.

1) патріарші (Халдейська, Вірменська, Коптська, Сірійсь­ка, Маронітська й Мелькітська Церкви);

2) головні архієпископальні (Українська й Сіро-Малабар- ська Католицькі Церкви);

3) ті що мають статус митрополій (Ефіопська, Сіро-Мала- нкарська, Румунської й Американська Русинська Церкви);

4) інші (Болгарська, Грецька, Угорська, Італо-Албанська й Словацька Церкви, а також діоцез, що поширюється на всю колишню Югославію). Білоруські, Албанські, Грузинські й Російська Східно-католицькі Церкви не мають духовної ієрархії.

Кожна зі Східно-католицьких патріарших Церков має право мати свого патріарха. Він обирається синодом єписко­пів даної Церкви й негайно проголошується і інтронизується, після чого просить церковного спілкування в папи. Синоди патріарших Церков обирають єпископів для діоцезів на тери­торії патріархії із числа кандидатів, затверджених Римом. Якщо обраний єпископ не був попередньо схвалений курією, необ­хідно одержати згоду папи на його твердження безпосеред­ньо перед поставлянням.

Головний архієпископ обирається так само, як і патріарх, але перед інтронізацією його обрання повинне бути підтвер­джене Римським первосвящеником. Митрополити признача­ються папою, що вибирає їх із трьох кандидатів, представле­них йому собором єпископів даної Церкви.

Нижченаведена інформація про Східно-католицькі Цер­кви згрупована по їхньому походженню. Список відкривають Церкви, які не мають прямих некатолицьких корінь, потім ви­пливають Католицькі Церкви, які відокремилися від Ассірій­ської Церкви Сходу, від Древніх Східних Церков й, нарешті, від Православної Церкви.

Конгрегація для Орієнтальних Церков

ПРЕФЕКТ: КАРДИНАЛ СІЛЬВЕСТРІНІ (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ЄПИСКОП З 1979 РОКУ, КАРДИНАЛ З 1988 РОКУ, ПРЕФЕКТ ІЗ 1991 РОКУ) СЕКРЕТАР: АРХІЄПИСКОП МИРОСЛАВ СТЕФАН МА­РУСИН IV