Отці церкви

“Христологічні дискусії” IV ст. спричинили посилену те­оретичну діяльність християнських богословів. У церкві скла­лася група видатних богословів, що вели плідну і активну бо­гословсько-літературну діяльність.

На Сході це був єпископ Александрійський Афанасій (296-373), непримиренний борець з аріанством і прихильник незалежності церкви від імператорської влади. П'ять разів був усунений від кафедри, підданий вигнанню в Галію, Єгипет та в інші місця, він не переставав захищати нікейське християнс­тво. Пізніше проявили себе Василій Кесарійський (бл. 330­379), названий Великим, його брат Григорій Нісський (бл. 335-394) і Григорій Назіанзін (бл. 330-390). Усі вони були родом з Малої Азії, з Каппадокії, звідки і дістали назву каппа- докійців. Каппадокійці переносили в теологію платонівську діалектику, підкреслюючи ортодоксальні християнські ідеї. Вони теоретично підготували скликання II Вселенського со­бору в Константинополі 381 р., де було засуджено аріанство.

Плеяду східних отців церкви прикрасив Константино­польський патріарх Іван Золотоустий (бл. 350-407), плідний автор богословських та історичних творів, блискучий промо­вець, полум’яний викривач пороків сучасного йому суспільс­тва. Двічі був позбавлений патріаршого престолу, а згодом визнаний святим.

Східну гілку патристики завершив Іван Дамаскін (бл. 675-753), який разом з тим заклав основи схоластики в бого­слов’ї.

На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий.

Видатний християнський теолог і церковний діяч Амв- росій Медіоланський (бл.

Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блажен­ному (354-430) - беззаперечному авторитету в галузі богосло­в’я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Авгус­тин приділив філософському обґрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виво­дить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у христи­янстві питання про людську особистість. У творі “Сповідь”, де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес ста­новлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але особисті тенденції в Августина підлягають бе­зумовному підкоренню теїстичного визначення.

У творі “Про Град Божий” Августин викладає християн­ську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закін­чив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської дер­жави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утво­рюють дві спільноти: “град земний”, державність, яка обслуго­вує суспільні інтереси людей; і “Град Божий”, духовну спіль­ноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій - добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній дер­жаві, в усьому світі, у будь-якому суспільстві. Августин, вихо­дячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває по­роки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологі­чний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передба­чає.

Августин був вищим богословським авторитетом на За­ході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орі­єнтацію християнського богослов’я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму.

Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію-Вульгату. Цей текст вважаєть­ся канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540-604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов’я рядом творів і реформами цер­ковних співів.