Мелькитська Католицька Церква

«Мелькит» по-сирійськи і арабськи означає «цар», відпо­відно словом «мелькитська» позначали ті Церкви древніх Па­тріархатів Олександрії, Антиохії і Єрусалима (див. ІІІА.2-4), що прийняли христологічне вчення, яке сповідувалось візан­тійськими імператорами після Собору в Халкідоні 451 року.

Єзуїти, капуцини і кармеліти почали свою місіонерську діяльність в Антиохійському православному Патріархаті в се­редині XVII століття. Окремі звертання мали місце, але місіо­нери в першу чергу намагалися організувати прокатоличну партію в самому Патріархаті. До початку XVIII століття Анти- охійська Церква поляризується, центром прокатоличної партії стає Дамаск, а антикатоличної—Алеппо.

• Думка автора про те, що ці члени Католицької Церкви дотримуються православної духовної і богословської традиції, розділити важко, оскільки Православна Церква у свій час саме на духовних і богословських підставах відкинула унію з Ри­мом. У той же час деякі з цих Церков, наприклад, мелькити, нині відчувають сильний потяг до православ’я, тоді як інші рі­зко відштовхуються від нього. (Прим. перек.)

Померлий 5 серпня 1724 року патріарх Панас призна­чив своїм спадкоємцем ченця-кіпріота Сильвестра. Його ка­ндидатуру підтримала алепськая партія і Константинополь. Але 20 вересня 1724 року дамаська партія обрала в патріар­хи кандидата, прокатолично налаштованого, він став іме­нуватися Кирилом IV. Тиждень потому Константинополь­ський патріарх призначив Антиохійським патріархом Си­львестра. Турецький уряд визнав Сильвестра, Кирило був усунений і відлучений Константинополем, йому довелося шукати притулку в Лівані. У 1729 році папа Бенедикт XIII визнав Кирила патріархом Антиохійським. Так поляриза­ція, що мала місце, перетворилася в розрив, католицьку ча­стину патріархату стали називати Мелькитською Греко-ка- толицькою Церквою.

Спочатку ця католицька громада обмежувалася терито­рією сучасної Сирії і Лівану. Однак незабаром католики-мель- кити почали переїжджати в Палестину, де здавна існували мелькитські громади, і в Єгипет, де відбулося повстання про­ти турецької влади. У новій демографічній ситуації в 1838 році мелькитський католицький патріарх отримав додаткові титу­ли патріарха Єрусалимського і Олександрійського.

Спершу турецький уряд відносився до нової Церкви різко негативно, але згодом ситуація стала поліпшувати­ся. У1848 році уряд визнав Мелькитську Католицьку Цер­кву, і патріархат перемістився зі Свято-Спасова монасти­ря біля Сидона (Ліван), що був заснований Кирилом VI після його втечі, назад у Дамаск. Почався період росту Це­ркви, що супроводжувався загальним відчуттям, що Ме- лькитська Церква є центром арабського опору туркам. З іншого боку, православний Антиохійський Патріархат сприймався як залежний від Константинополя, а значить, і від турецького уряду.

У XIX столітті у відносинах Мелькитської Церкви з Ри­мом існувала певна напруженість, оскільки багато мелькитів розуміли, що латинська традиція ставить під питання їхні ві­зантійські корені. Символічним втіленням цієї напруженості став епізод на I Ватиканському соборі, коли мелькитський па­тріарх Григорій II Юсеф залишив Рим до початку голосуван­ня за документ Pastor Aeternus, що затверджує папську непо­грішність і поширення його юрисдикції на увесь світ. За вимо­гою Рима патріарх підписав документ пізніше, але додав при цьому: «При дотриманні усіх прав, привілеїв і прерогатив Схі­дних Церков».

На II Ватиканському соборі мелькитський патріарх Мак­сим IV Сайєх активно виступав проти латинізації Східних Це­рков і говорив про необхідність повернення в східно-христи­янську традицію, особливо в екклесиології. В даний час мель- китські єпископи, включаючи патріарха Максима IV, думають, що у випадку примирення між Православною і Католицькою Церквами, їхня Церква повинна влитися в православний Ан- тиохійський Патріархат.

До свого закриття в 1967 році (через політичну ситуацію, що змінилася,) духовна семінарія Св. Ганни в Єрусалимі, ке­рована «білими отцями» (нині іменованими «місіонерами Аф­рики»), була головною семінарією Мелькитської Церкви. За­раз у Мелькитській Церкві 3 головні семінарії: Св. Ганни в Рабує (Ліван), Свято-Спасова семінарія в Бейт-Сахурі (Ізра­їль), що готує духівництво для єпархій в Ізраїлі, Йордану, на Західному березі Йордану і у Газі, і семінарія Св. Григорія Бо­гослова в Ньютоні, штат Массачусетс (США), що готує духів­ництво для США й інших англомовних країн. Мелькитські отці-паулісти керують відомим богословським інститутом у Хариссі і видавництвом.

Після маронитів Мелькитська Католицька Церква — най­більша і процвітаюча католицька громада на Близькому Сході. Більшість її віруючих живе в Сирії, Лівані, Ізраїлі, на Західно­му березі й у Йордані. Значна еміграція з Близького Східу при­звела в останні роки до виникнення процвітаючих мелькитсь- ких громад на Заході.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ : СИРІЯ, ЛІВАН, ІЗРАЇЛЬ, ЄГИПЕТ, ЙОРДАН, ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ ЙОРДАНУ, ПІВНІЧНА ТА ПІВДЕННА АМЕРИКИ, ЄВРОПА, АВСТРАЛІЯ.

ГОЛОВА: ПАТРІАРХ МАКСИМ V ХАККІМ ( НАРОДИВСЯ У 1908 РОЦІ, ОБРАНИЙ У 1967 РОЦІ).

ТИТУЛ: МЕЛЬКИТСЬКИЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТИОХІЇ І ВСЬОГО СХОДУ, ОЛЕКСАНДРІЇ І ЄРУСАЛИМУ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ДАМАСК (СИРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 190 000