Утворення християнської церкви

Створення й становлення нової релігії відбувалися в спе­цифічних релігійних організаціях - общинах первісних хрис­тиян, які пізніше злилися в християнську церкву. З християн­ського погляду християнська церква є божественним встано­вленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьо­му наступному духовенству.

Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви - це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.

Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близь­ких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші - дотримували вірність йому, продовжу­ючи своє громадянське і родинне життя. Ні в тому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.

Потреба в сталій організації виявилася в період поширен­ня християнства серед населення Іудеї та інших народів Рим­ської імперії. Тоді поступово в різних містах з'явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідом­ляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігійних зборів будь-який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жод­ного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спа­сителем, Господом. Общини не мали постійного зв'язку, кож­на община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідни­ками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.

Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період ста­новлення пауліанських ідей у християнстві.

У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенс­тво, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він “слу­жить вівтарю, з вівтаря має частку”, тобто формується профе­сійне духовенство, яке утримує общини [І Кор.

Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширенні християнства в столиці імперії — Римі. Християнські історики звичайно пов'язують це поши­рення з ім'ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про християнство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єгипті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе еконо­мічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява тала­новитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.

Очевидно, спочатку християнство знайшло майже гото­ву суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для похован­ня своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бід­няків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, ро­били разовий внесок, а потім - періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об’єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі дава­ли вихід суспільним настроям тієї доби.

У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.

Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійши­на (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався го­сподарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство - клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі - па­сивну. Розробляється вчення про особливу благодать духо­венства, близькість його до Бога, а тому - і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її за­ймали багаті, освічені люди, що мали досвід управління госпо­дарством. Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існу­вання християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.

Внутрішній розвиток общин супроводжується встанов­ленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й ви­никає християнська організація, утворюються церкви, які ма­ють владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'я­зки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'є­днання общин - помісні церкви.

Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з'являється такий титул, як патріарх - глава церковного світового на той час масштабу. Християнська цер­ква набуває всесвітнього значення.

Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі центра­лізації. Якщо раніше проповідник, учитель обов'язково пови­нен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, господарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві. Це відбулося в кінці ІІ ст.

Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохри­стиянських общин. Запроваджуються обов'язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов'яз­кова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладаєть­ся на невизначений час - церква має думати про своє стано­вище у цьому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існу­вати для користі віруючих в існуючому суспільстві.