Українська Православна Церква — Київський патріархат й Українська Автокефальна Православна Церква

Незважаючи на те що Церква в Києві пережила руйну­вання міста монголами в 1240 році, київські митрополити не­забаром улаштувалися в Московському князівстві. Ця ситуа­ція тривала до 1448 року, коли в Києві, що перебував під вла­дою Речі Посполитої, була заснована особлива митрополія під юрисдикцією Константинополя.

Отже, Православна Церква на Україні залишалася час­тиною Російської Православної Церкви аж до проголошен­ня Україною незалежності в той неясний період, що пішов за Першою світовою війною й російською революцією. В 1919 році уряд молодої республіки видало закон, що до­зволяє установу автокефальної Української Православної Церкви. Серед християн на Україні почався рух за створен­ня автокефальної Церкви, що, була заснована на соборі, що зібрався в 1921 році. Оскільки в русі не брало участь жодно­го єпископа, собор вирішив поставити свого лідера пресві­тера Василя Ліпківського в митрополита Київського і всія України за допомогою покладання на його рук присутніх на соборі священиків і мирян. Через настільки неправосла- вний спосіб установлення ієрархії й через зневажливе від­ношення до канонічних правил ця Церква не була визнана ні однією православною Церквою. Проте, в 1924 році в неї вже було 30 єпископів й 1500 священиків і дияконів, що слу­жили в 1100 приходах, і біля 6 мільйонів членів. Через акти­вну участь мирян Церква стала відома як «соборноправ- ная», тобто керована соборно.

Коли Україна стала частиною Радянського Союзу, нові влади спершу позитивно поставилися до Української Пра­вославної Церкви, але наприкінці 1920-х років доглянули в ній небезпечне вираження українського націоналізму.

Як би те не було, після повернення радянської влади Українська Православна Церква була знову подавлена. Си­туація залишалася такою доти, поки в останні роки існуван­ня Радянського Союзу не була гарантована релігійна воля. У нових умовах у червні 1990 року в Києві зібрався собор Української Православної Церкви, що обрав патріархом Мстислава, що перебував в еміграції в США. У жовтні 1990 року він повернувся на Україну, щоб очолити Церкву, що відроджується.

Після 21 травня 1992 року, коли Московський патріархат змістив митрополита Філарета Київського, позбавивши його 11 червня священства, ситуація ще більше ускладнилася. Фі- ларета обвинуватили в тім, що він хотів відколоти свою Церк­ву від Москви. Тоді він примкнув до автокефальної Українсь­кої Православної Церкви й оголосив себе місцеблюстителем патріарха Мстислава, що повернулося в США. Спроби Філа- рета заснувати Українську автокефальну Церкву були підт­римані українським урядом. Все це відбулося, однак, без веде­на патріарха Мстислава, що у листопаді перервав усі зв'язки з Філаретом.

Це, у свою чергу, привело до розколу автокефальної Цер­кви на прихильників Мстислава й Філарета. Останні сталі на­зивати себе «Українська Православна Церква — Київський патріархат». Після смерті 11 червня 1993 року патріарха Мстис­лава кожна із двох Церков обрала свого предстоятеля. 7 верес­ня 1993 року патріархом Української автокефальної Церкви став 77-літній батько Володимир Ярема, що одержав ім'я Дімі- трій I, а 21 жовтня 1993 року патріархом Української Правос­лавної Церкви Київського патріархату — 67-літній батько Ва­силь Ромашок, що одержав ім'я Володимир I.

Наступна по чисельності — Українська Православна Це­рква Київського патріархату, очолювана патріархом Філаре- том I; у неї 21 єпархія, 14 монастирів, 4 семінарії й 1977 прихо­дів. Її керівництво розміщається в церкві Св. Володимира в Києві.

Українська Автокефальна Церква є третьою по чисель­ності, її 1085 приходів перебувають, в основному, у Західній Україні. Наприкінці 1996 року собор єпископів Автокефаль­ної Церкви змістив патріарха Дімітрія за приписувані йому фінансові зловживання, що привело до поділу Церкви на два угруповання, що суперничають. Багато членів Української Православної Церкви належать до діаспори, всі вони перебу­вають під юрисдикцією Константинопольського патріархату.