1.2. РЕЛІГІЇ ОКЕАНІЇ

На сході і північному сході від Австралії розташовані числен­ні острови, заселені самобутніми народами з власними культу­рами, що перебувають на ранніх стадіях розвитку. Ці острови за критерієм культури їхнього корінного населення прийнято поділяти на три регіони: Меланезія, Полінезія та Мікронезія.

• МЕЛАНЕЗІЯ

Меланезія знаходиться на північному сході від Австралії, є найбільш наближеною до неї і має низку культурних спільнос­тей з аборигенами Австралії. Слово «Меланезія» означає «чорні острови», що вказує на колір шкіри корінного населення регіо­ну. В Меланезії утворилося декілька держав:

> Південні Соломонові острови відкрив іспанський морепла­вець Альваро Менданья де Нейра в 1568 році, а північні Соломо­нові острови відкрив французький мореплавець Луї Антуан де Буґенвіль у 1768 році. В 1885 році Соломонові острови потра­пили в колоніальну залежність від Німеччини, а вже в 1885 ро­ці вони були приєднані до Британії. Після Другої світової війни острови стали колонією Австралії, а в 1978 році отримали неза­лежність. Сумарне населення островів становить 286 тисяч осіб. Офіційною мовою країни є англійська.

> Ще однією країною Меланезії є Вануату, яка включає в себе 80 островів архіпелагу Нові Гебриди. Ці острови відкрив іспан­ський мореплавець Педро Фернандес де Кірос у 1606 році, але вивчив і описав їх англієць Джеймс Кук. З 1887 року Нові Геб­риди стали спільною колонією (кондомініум) Франції і Британії. В 1980 році Республіка Вануату отримала незалежність. Країну населяють 185 тисяч мешканців.

> Третя країна Меланезії - Фіджі, яка об'єднує два великі острови - Віті-льову і Вануа-льову та близько 300 малих ост­ровів. Острови були відкриті Абелем Тасманом у 1643 році. Фі­джі довгий час була британською колонією. В 1970 році Фіджі отримала незалежність, але залишилась у складі Британської Співдружності, з якої вийшла у 1987 році.

> Четвертою країною Меланезії є Незалежна Держава Папуа Нова Гвінея, яка розташована у східній половині острова Нова Гвінея. Острів відкрив португалець Жоржі де Менезеш у 1526 ро­ці та дав йому назву Папуа. В 1545 році на острів з ціллю його ви­вчення прибув іспанець Іньїґо Ортіс де Ретес, який назвав острів Новою Гвінеєю, оскільки вбачав певну схожість між мешканцями острова та мешканцями африканської Гвінеї. В 1884 році острів був розділений на три частини. Західна частина острова належа­ла Нідерландській Ост-Індійській компанії, а сьогодні входить у склад Індонезії. Північно-східна частина, яку називали Нова Гві­нея, ввійшла під протекторат Німеччини, а південно-східна, яку називали Папуа - під протекторат Британії. В 1906 році Британія передала Папуа Австралійському Союзу, а в 1914 році австралій­ська армія завоювала Нову Гвінею. В 1949 році уряд Австралії об'єднав дві східні частини острова під назвою Територія Папуа і Нова Гвінея. В 1971 році ця країна змінила назву на Папуа Нова Гвінея, а в 1975 році отримала незалежність від Австралії. Насе­лення країни становить близько шести мільйонів осіб.

> П'ятою меланезійською країною є Нова Каледонія, яка була відкрита у 1774 році і залишається французькою колонією. На­селення країни становить 145 тисяч осіб.

Загальна кількість населення Меланезії становить 6,5 міль­йонів осіб, але більшість із них є нащадками європейських колонізаторів. Самих меланезійців сьогодні є небагато. На Со­ломонових островах їх налічується 230.000 осіб, на архіпелазі Нові Гебриди - 120.000 осіб, на Новій Каледонії - 140.000 осіб, і на Фіджі 640.000 осіб. На території Папуа Нової Гвінеї мелане­зійців немає. Корінним населенням цього острова є папуаси, які є близькими до меланезійців за антропологічним типом, але відмінними за мовою. Тисячоліття, які папуаси провели поряд із меланезійцями, наблизили їхні культури і релігії. Тому сьо­годні доречно вести мову про спільну меланезійсько-папуась­ку релігію.

• РЕЛІГІЯ МЕЛАНЕЗІЙЦІВ

У релігії меланезійців присутні ті самі базові мотиви, що й у релігії австралійських аборигенів. Небесний Бог трансцендент­ний і настільки далекий, що про нього не варто згадувати у мі­фології чи культах. Головна увага звернена на Мана. Поняття Мана в меланезійській релігії отримало настільки вагоме зна­чення, як в жодній іншій релігії світу. Меланезійці вірять, що Ма­на пронизує все суще, але в окремих сутностях вона виражена особливо. Фактично, вся меланезійська релігія - це віра в Мана. Всі інші сакральні сутності цієї релігії отримують свою священ- ність лишень у тій мірі, в якій у них присутня Мана. Віра в Мана отримала в меланезійців низку виражень.

> Першою особливістю релігії меланезійців є анімізм, тобто віра у духів. Меланезійці розрізняють два види духів: духи по­мерлих і духи природи. Дух - це передовсім присутність життя. Життя для меланезійців - це наявність Мана. Після смерті лю­дини її Мана не припиняє свого існування, оскільки Мана не об­межується людським життям. Мана, присутня в людині під час життя, продовжує своє існування й після смерті, виражаючись як дух померлого. Живі істоти також мають свою долю Мана, оскільки вони живі.

> Другою характерною особливістю меланезійської релігії є культ предків. Предки - це особи, через яких Бог дарує найцін­ніше - життя. А тому предки священні. Саме через предків Мана переходить з покоління в покоління. Окрім передавання життя, священний статус предків ґрунтується також на ще одній їхній місії.

> Не менш важливе значення в меланезійській релігії віді­грає культ вождів. На відміну від австралійських аборигенів, які живуть родами і тільки наближаються до утворення пле­мен, меланезійці вже мають якісно оформлену племінну струк­туру. На чолі племені стоїть вождь. Меланезійці усвідомлю­ють, що стати вождем може тільки той чоловік, який володіє особливими обдаруваннями - Мана. Присутність Мана в особі вождя робить його священним. Окрім цього, меланезійці усві­домлюють важливість мудрого управління. Якщо вождь вміє мудро покерувати племенем, то всі члени племені від цього щасливі. Вождь, який вміє керувати військом, забезпечує пере­могу і спокій у племені; вождь, який вміє покерувати мислив­цями, забезпечує захист племені від голоду тощо. Якщо в час правління вождя члени племені почуваються щасливо і забез­печено, то такий вождь є безцінним даром для племені. Його сприймають за Божий дар, який є священним. З іншого боку, успіх вождя у війні і полюванні меланезійці приписують не йо­го вмінням, а особливій присутності в ньому Мана. Не тільки члени племені, а й сам вождь глибоко усвідомлює присутність у собі Мана. Ці обдарування не дають йому особливих приві­леїв. Зазвичай меланезійські вожді не користуються більшими благами, аніж члени їхніх племен: вони їдять те, що й інші, одя­гаються так само, як і інші, живуть у таких самих хатинах, як і інші. Життя вождя не можна назвати легшим і комфортнішим за життя членів його племені. Радше, його життя значно важче. Оскільки він є носієм Мана, на нього накладаються численні обмеження. Вождь повинен бути прикладом високої моралі, сили, мужності, витривалості тощо.

> В меланезійській релігії присутнє особливе явище - таємні союзи. Ці союзи утворюються переважно з чоловіків, які пройшли ініціацію, тобто засвідчили свою зрілість і готовність до відпові­дальності. Саме таким людям старці передають древні знання, до яких належать міфи, легенди про героїв та звичаєве право. Всі ці знання священні, і вони не можуть бути розголошені тим, хто духовно не готовий його сприйняти. Саме тому ці знання обвиті таємничістю. Чоловіки, які мають право їх передавати і прийма­ти, об'єднані в таємні союзи, до участі в яких не допускають ніко­го чужого. В самих союзах існує певна єрархія, яка відрізняє тих, хто навчається, і тих, хто навчає. Тісно пов'язаними з таємними союзами є обряди ініціації. Ці обряди в меланезійській релігії де­що відрізняються від аналогічних обрядів в австралійських або­ригенів. Меланезійці менше використовують жорстокі фізичні випробування, натомість більше уваги присвячують навчанню і символічним сакральним дійствам. До таємних знань, які пере­даються учасникам обрядів ініціації, належать міфи. Найпоши­ренішим міфологічним мотивом меланезійської релігії є бороть­ба двох братів-близнюків: мудрого, який творить добрі сутності у світі, та дурного, який приносить у світ зло.

• ПОЛІНЕЗІЯ

На схід від Меланезії знаходиться Полінезія. Назва «Полінезія» означає «багато островів». Це - величезна частина Тихого океа­ну, в якій розташовані тисячі островів, переважно вулканічного або коралового походження. Як і в Австралію та Меланезію, лю­ди сюди потрапили в льодовиковий період, коли рівень океану був нижчим, аніж сьогодні, та існували сухопутні перешийки, які тягнулись з Азії аж до Австралії. Полінезійці сформувались в окрему расу з власними мовами та культурою. Сьогодні на тери­торії Полінезії утворено низку держав.

> Першою з них є Острови Тонга. Ці острови відкрили нідер­ландські мореплавці Віллем Схаутен і Якоб Лемер у 1616 році. Прибувши на ці острови, європейці побачили тут високооргані- зовану державність.

> Другим державним утворенням Полінезії є Гавайські остро­ви, відкриті в 1778 році Джеймсом Куком. Коли європейці при­були на Гаваї, вони зустріли тут декілька добре організованих держав. У 1810 році ці держави об’єднались в єдине королівство Гаваї, першим монархом якого став Камеамеа I. В 1893 році на Гаваях відбувся переворот, внаслідок якого королева Ліліуока- лані стратила владу, а Гаваї перетворилися в республіку, в якій запанував хаос. Аж у 1959 році Гаваї ввійшли у склад США.

> Третє державне утворення Полінезії - це Острови Волліс і Футуна, які належать до заморських володінь Франції. Вперше їх зафіксували нідерландські мореплавці Якоб Лемер та Віллем Корнеліус Схаутен у 1616 році. В 1768 році острови відвідав француз Луї Антуан де Бугенвіль. Опісля на острів почали при­бувати католицькі місіонери. В 1841 році на островах мучени­ком за віру став місіонер П’єр Марія Шанель. У 1842 році Франція оголосила острови вільною територією під своєю опікою. По­ступово острови перетворилися у французькі колонії, а в 1959 році на референдумі 94,4% населення островів проголосували за повне приєднання до Франції. В 1961 році острови отримали статус заморських володінь Франції. Острови населяють близь­ко 16 тисяч осіб.

> До Полінезії також належать республіки Кірибаті і Тувалу. Їх заселення британськими колонізаторами почалось у 1837 році, а в 1892 році острови ввійшли під протекторат Британії. В 1975 році британський уряд провів реформу цієї колонії, розділивши її на Острови Гілберта і Острови Елліс. В 1978 році Острови Ел- ліс отримали незалежність під назвою Тувалу, а населення цієї країни становить майже 11 тисяч осіб. У 1979 році незалежність проголосили Острови Гілберта, змінивши назву на Кірибаті. На­селення Кірибаті становить близько 106 тисяч осіб.

> Острів Пасхи є найбільш віддаленим від континенту заселе­ним островом планети. Його відкрив нідерландський морепла­вець Якоб Роґґевен у день Пасхи 1722 року. Від дня відкриття острова й походить його назва. Сьогодні острів належить до во­лодінь Чилі і на ньому мешкають майже чотири тисячі осіб.

> У тому ж 1722 році Якоб Роґґевен відкрив архіпелаг Самоа. В ХІХ столітті за панування над Самоа боролися Британія, Німеч­чина і США. В 1889 році був підписаний договір, який встановлю­вав протекторат цих трьох країн над Самоа, а в 1899 році Самоа були розділені на Східні, які ввійшли у склад США, та Західні, які ввійшли у склад Німеччини. Британія відмовилась від претензій на Самоа. Під час Першої світової війни Німецьке Самоа окупува­ла Нова Зеландія. В 1961 році в Самоа відбувся референдум, на якому народ проголосував за незалежність. Так Самоа стала пер­шою країною Полінезії, яка отримала незалежність. Країну насе­ляють 179 тисяч осіб. Американське Самоа надалі залишається у складі США. Його населення становить понад 55 тисяч осіб.

> Нова Зеландія є ще однією країною Полінезії. Вона була засе­лена мігрантами з інших полінезійських островів, сформувавши два окремі народи: маорі та моріорі. В 1642 році Нову Зеландію побачив перший європеєць - Абель Тасман, а в 1768 році Джеймс Кук вивчив ці острови. Острови стали британською колонією, але місцеве населення вело постійну боротьбу проти британ­ського панування. В 1893 році в Новій Зеландії було впровадже­не виборче право, яке дозволяло голосувати жінкам. Так, країна стала першою у світі, в якій жінки отримали право голосувати. В 1901 році Нова Зеландія отримала пропозицію вступити в Ав­стралійський Союз, але відхилила її. В 1907 році Нова Зеландія стала британським домініоном, тобто незалежною країною в союзі з Британією. В 1931 році британський парламент ухвалив Вестмінстерський Статут, який встановлював незалежні права домініонів. У 1947 році Нова Зеландія його ратифікувала. В 1986 році Нова Зеландія прийняла Конституційний Акт - власний го­ловний закон. Населення країни становить понад чотири міль­йони осіб. З них 67,6% є новозеландцями європейського похо­дження, 14,6% - корінні мешканці, а інші - мігранти з Полінезії та Азії.

> Французька Полінезія - це низка островів, відкритих у різ­ний час. Всі вони перебувають у складі Франції. В 1946 році вони отримали статус заморської території, а у 2003 році - заморської спільноти Франції.

> Острови Піткерн відкриті у 1767 році Філіпом Картере і є британськими володіннями. Це - частина світу з найменшим на­селенням. На островах проживають тільки дев'ять сімей.

• РЕЛІГІЯ ПОЛІНЕЗІЙЦІВ

На відміну від Меланезії, в якій європейські мореплавці зу­стріли відсталу культуру, в Полінезії в час Великих географічних відкриттів існувала високорозвинена культура з оформленими державними утвореннями. Соціально-політичні обставини обу­мовлювали також цінності, які не могли не відобразитися в ре­лігії. Як і австралійці, тасманійці та меланезійці, полінезійці ві­рили в Бога, який відзначався трансцендентністю та абсолютно перевершував світ. Однак, якщо для меланезійців Бог залишався абсолютно неописанним і навіть не мав імені, то в полінезій­ців існують чіткі уявлення про Бога. Його полінезійці називали Танґароа. Уявлення про Танґароа присутні в усіх полінезійських народів, окрім мешканців островів Самоа і Тонґа. Не існує міфів, які би описували його походження, оскільки він - Бог-Абсолют, а тому вічний. Натомість Танґароа описується як творець духів, людей і світу. Все суще, що не є самим Танґароа, є його творін­ням. У світі Бог виражався через Мана. Слово «Мана» походить із полінезійських мов і той факт, що це слово ввійшло в релігіє- знавчу термінологію саме в полінезійському варіанті, свідчить про те, що саме серед народів Полінезії поняття Мана займало неймовірно важливу роль. Весь світ для полінезійця - це Мана. Її найбільше в тих речах, особах і феноменах, які відіграють у житті полінезійців особливу роль. Для полінезійця все, що існує, існує тільки тому, що Бог наповнює його своєю Мана. Тому в усьому во­на присутня сповна. Однак, не через всі феномени Бог діє в житті окремого полінезійця однаково. Тому для нього особливо важ­ливими є ті речі, особи і феномени, через які полінезієць отри­мує благословення. Наприклад, камінь, який лежить на вершині гори, існує тому, що він сповнений Мана, але цей камінь жодним чином не діє в житті полінезійця, а тому наявна в ньому Мана полінезійця не цікавить. Правитель живе і править тому, що він сповнений Мана. Якщо Мана в камені мало цікавить полінезійця, то Мана у правителі торкається його безпосередньо. Від прави­теля залежить мир, добробут і стабільність кожного громадяни­на його країни. Відповідно, добрий правитель є благословенням для кожного громадянина. Отож, Мана правителя для полінезій­ця цікавіша від Мана каменю. В релігії полінезійців присутні еле­менти, типові для релігій ранніх народів. Всі ці елементи священ­ні не тому, що вони особливі, а тому, що вони є носіями дієвої Ма­на. Окрім Танґароа, полінезійці вірять в існування духів-опікунів, які є творіннями Танґароа і опікуються різними сферами життя людей. Кожне плем'я має власних духів-опікунів. Проте існують і такі, які сповідуються всіма народами Полінезії. До них належить Тане, який на більшості полінезійських островів визнається по­кровителем рослинності; Ронґо, який вважається покровителем дощу; Ту, який вважається покровителем війни. Окрім них існу­ють і численні інші духи, які є опікунами різних сфер життя.

Особливим священним статусом в полінезійських релігіях во­лодів правитель (цар, вождь). Він сприймався не тільки як лідер народу чи політична фігура. Правитель - це носій Мана, від яко­го залежало життя всіх громадян. Полінезійці чудово розуміли, наскільки важливо мати правителя, який був би добрим госпо­дарником, полководцем, справедливим суддею тощо. Якщо вони отримували такого правителя, то сприймали його з особливим сакральним трепетом. Священність правителя підкреслювалась системою табу (заборон). Правитель міг накласти будь-яке та­бу на будь-що. На цьому принципі ґрунтувалось законодавство. Все, чого торкався правитель, вважалось священним, і ніхто ін­ший не міг цього торкатися. На деяких островах правитель не пересувався пішки поза своїм домом, або ж взагалі не виходив зі свого подвір'я, щоби не торкнутися землі і не накласти цим на неї табу. На правителя накладались і інші заборони, дотримання яких інколи було геть непростим завданням. Система табу ото­чувала не тільки особу правителя, а всі сфери життя кожного полінезійця. Їжа і одяг, форми спілкування і соціальні контак­ти, поведінка в сім'ї і суспільстві тощо регулювалися системою строгих табу. Так, табу стали силою, яка встановлювала правила всього: міжлюдських відносин, ведення війн, соціальної органі­зації, сімейних відносин, раціону, гігієни, охорони власності, охо­рони громадського порядку тощо.

Відмінністю меланезійської і полінезійської релігій було те, що в меланезійській релігії не було професійного священства, релігійні культи могли виконувати всі, а особливі потреби задо­вольняли шамани, знахарі і ворожбити. В полінезійській релігії також діють шамани, знахарі і ворожбити, однак поряд із ни­ми діють професійні священики, які виконують жертвоприно­шення, очолюють спільні молитви та здійснюють інші обряди, участь в яких беруть всі члени племені. Потреба у професійних священиках виникає внаслідок ускладнення культу. Культ ме­ланезійців простий і примітивний, а тому всі могли його опану­вати і передавати з покоління в покоління. Культ полінезійців складний і вимагає фахову підготовку його виконавців. Усклад­нення обрядовості виразилось також у виникненні окремих культових міст. В релігії меланезійців культових місць не було. Громада збиралась для молитви у приватних помешканнях. Серед полінезійців також зустрічаються молитовні зібрання у приватних домах, однак більшість обрядів виконуються у спеці­ально відведених місцях. Зазвичай цими місцями були місця по­ховання видатних правителів. Так, культові місця стали ще од­ним підкресленням важливості культу правителя. Поза місцями поховань полінезійці храми не будували. Перший стаціонарний храм, не пов'язаний із місцями поховань визначних осіб, був збу­дований під впливом християнської культури. Його спорудив на Гаваях король Камегамега І, який у 1795 році заснував Гавайське королівство, в 1810 році об'єднав під своєю владою всі Гаваї та правив до своєї смерті у 1819 році.

В полінезійській релігії також існували чіткі уявлення про за­гробне життя, до того ж ці уявлення відображали роль, яку ві­дігравали люди під час земного життя. Полінезійці вірять, що правителі після смерті потрапляють в особливе щасливе міс­це, про яке одні народи стверджували, що воно знаходиться на небі, а інші - на якомусь західному острові. Щодо людей, які за життя нічим видатним не відзначились, то їхня посмертна доля виглядає менш привабливою. Вони після смерті потрапляли в якесь місце під землею, в якому їх нічого особливого не очіку­вало. Ставлення живих до покійників також було різним. Видат­них постатей хоронять з неймовірно пишними обрядами, часто бальзамують, а людей, які не відзначились за життя, хоронять значно скромніше. На місцях поховання видатних постатей за­звичай споруджують храм для публічного культу. Полінезійці також розвинули власну космогонію. Полінезійці твердять, що з кореня всього сущого вийшов Кора (пустота), в якому творив Бог. Першими творіннями були По (нічна темрява) і Ао (денне світло). Від їхнього зв'язку з'явилися Ранґі (небо) і Папа (земля), які були тісно сплетеними між собою. Тане (дух-покровитель рослинності) розділив їх.

• МІКРОНЕЗІЯ

На північ від Меланезії розташовані півтори тисячі островів, які об'єднують в регіон Мікронезія. Ці острови мало заселе­ні і більшість із них перебуває у складі великих держав світу. Острови Мікронезії були в різний час відкриті різними іспан­ськими мореплавцями, і стали іспанською колонією. Впродовж історії деякі острови переходили під протекторат Британії і Німеччини. В час Другої світової війни Мікронезія була окупо­вана Японією. Після війни в Мікронезії були утворені декілька держав:

Республіка Науру є єдиною реально незалежною державою Мікронезії. Незалежність вона проголосила в 1968 році. Сьо­годні Науру входить у склад Співдружності Націй (Британська Співдружність). Її населення становить понад десять тисяч осіб.

Населення Республіки Маршалових островів становить понад 53 тисячі осіб. Ця країна входить у вільну асоціацію зі США.

У вільній асоціації зі США перебувають також Федеральні Штати Мікронезії, населення яких становить 104,5 тисяч осіб. Палау також перебуває у вільній асоціації зі США. Його насе­лення становить 21,5 тисяч осіб.

На Території Гуам мешкає близько 160 тисяч осіб. Ця терито­рія є неінкорпорованою організованою територією США^[1].

У Співдружності Північних Маріанських Островів мешкає май­же 54 тисячі осіб. Країна перебуває у вільній асоціації зі США. Автохтонна релігійність народів Мікронезії майже не вивчена, оскільки вона не збереглася. Сьогодні мешканці Мікронезії є майже стовідсотково християнами. Після приєднання островів до Іспанії, тут поширився католицизм. Коли ці острови ввійшли у склад або асоціацію зі США, тут почав поширюватися протес­тантизм. Однак переважна більшість корінного населення Мік­ронезії є католиками.