1.1. РЕЛІГІЇ ШУМЕРУ І АККАДУ

«Історія починається в Шумері», - так назвав свій бестселер Семюел Кремер, намагаючись наголосити на тому, що Шумер - це найдавніша з відомих сучасній науці цивілізацій. Шумерська культура розквітала в південно-східних районах Месопотамії у ІУ-ІІІ тисячоліттях до РХ.

Якщо сучасна наука неспроможна вирішити проблему похо­дження шумерського народу та його культури, то шумерська іс­торіографія дає детальний, хоч і напівлегендарний, перелік пра­вителів народу - шумерський царський список.

• ШУМЕРСЬКІ МІСТА

Шумер ніколи не був єдиною імперією; він завжди складався з численних міст-держав, кожне з яких мало свої специфічні куль­турні відмінності. Інколи котресь із шумерських міст запанову­вало над іншими, тому шумерські династії дуже переплетені, а царський список згадує про царів, які правили одночасно, кожен у своєму місті. Історики шумерської культури схильні вважати допотопних царів реальними історичними постатями. Час до По­топу прийнято називати першим раннім династійним періодом та приблизно датувати часом 2750-2615 років. Саме цей період налічує 12 царів, які мали столиці в різних давніх містах. Другий ранній династійний період припадає на час після Потопу (ХХІХ- XXVI століття).

• БОГИ ШУМЕРСЬКИХ МІСТ

З викладеної короткої історії шумерських династій видно, що впродовж післяпотопного розквіту Шумеру в різні періоди вели­кі міста почергово займали домінантну позицію. Оскільки Шу­мер ніколи не був цілісною імперією, кожне з його міст сформу­вало свою релігію. Однак упродовж історії, коли одні шумерські міста опинялися під владою інших, їхні культури змішувались, а Боги різних шумерських міст були зведені в єдиному пантеоні та зображені родичами. Одним із провідних міст Шумеру була Ешнунна, археологічні артефакти якої сягають ІІІ тисячоліття до РХ. У ХХІ столітті Ешнунна увійшла в імперію Ура. Місто під­тримувало тісні контакти з іншими шумерськими містами, а та­кож із сусіднім Еламом, із династією якого правителі Ешнунни пов’язувалися шлюбами.

Давнім, однак первісно незначним, шумерським містом була Ларса. У ХХІ столітті над містом запанували семітські племена амореїв. Політичний розквіт Ларси спостерігався у ХХ столітті до РХ: цар Ларси Гунгунум у 1924 році до РХ завоював міста Ла- гаш та Ур і прийняв титул царя Шумеру і Аккаду. З розквітом Ва­вилону політичне значення Ларси впало. Релігійне життя Ларси протікало навколо культу божества Уту, якого аккадці називали Шамаш. Як виглядав цей культ у Ларсі, відомо мало. Проте Уту був божеством і ще одного шумерського міста - Сіппар, який зга­дується навіть у списках допотопних шумерських царів. У Сіп- парі знаходився величезний храм Уту з понад трьома сотнями приміщень, який називали Ебаббар. Найдавніші знахідки при розкопках Ебаббару датуються 1831 роком до РХ. Храм вистояв панування найрізноманітніших династій: касситський цар Ша- ґаракті-шуріаш реставрував храм у 1230 році до РХ; вавилонські царі неодноразово реставрували або розбудовували храмові бу­дівлі. При храмі знаходився державний архів. Найвизначнішим аспектом храму Ебаббар, який притягує до нього увагу, - це На­діту, тобто жіночий монастир. Надіту - це жінки, переважно із заможних родин, які утворили при храмі спільноту, близьку до сучасного чернецтва.

У списку шумерських царів згадується про місто Кіш, заснова­не в кінці IV тисячоліття, яке у XXVIII столітті до РХ стало цент­ром об'єднання шумерських номів. У XXIV столітті місто знище­не уммсько-урукським царем Лугальзагесі, але згодом віднов- лене Саргоном Аккадським. У Кіші знайдені найдавніші глиняні таблички з клинописом; це дає підстави вважати, що клинопис сформувався саме в цьому місті. Кіш був містом вшанування бо­жества Забаби, який увійшов у аккадський та ассирійський пан­теони під іменем Нінурта. Одним із найстарших шумерських міст був Ніппур, археологічні артефакти в цьому місті сягають V тисячоліття до РХ. Божеством міста Ніппур вважався Енліль. Після змішання шумерських культів та формування політеїс­тичного пантеону, Енліль став верховним божеством шумерів. Згодом риси шумерського Енліля перенеслися на ассирійського Ашшура та вавилонського Мардука. На південь від Ніппура зна­ходилось місто Шуруппак, яке згадується у царському списку. Відповідно до цього списку, в Шурупаку правили два шумерські царі до Всесвітнього Потопу. Це місто було центром культу Нін- ліль, яка згодом сприймалася як володарка повітря. Відповідно до шумерської міфології, Шурупак був батьківщиною Зіусудри, людини, яка пережила Всесвітній Потоп.

Важливим політичним і релігійним центром Шумеру було місто Урук, яке певний час було столицею об’єднаних шумер­ських племен, а завдяки своєму царю Гільгамешу оспіване в од­ній із найдавніших літературних пам’яток людства. У IV тися­чолітті на місці Урука розташовувалися численні селища, які у ІІІ тисячолітті організували укріплене мурами місто Урук. Роз­копки показують, що Урук був древнім центром шанування Ану. Однак згодом культ Ану в Уруку витіснив культ Інанни. Після за­воювання Саргона Аккадського, Урук зберігав важливе значен­ня в релігійному, політичному та економічному житті краю аж до ІІІ століття після РХ, коли місто було зруйноване Сасанідами.

Тісні контакти різних шумерських міст призвели до об’єд­нання їхніх культів у єдиному пантеоні. Картину загальної шу­мерської релігії можна реконструювати по міфах, які збереглися у клинописних записах, і які стали основою майбутніх релігій- них уявлень аккадців, вавилонян і ассирійців. Особливе місце у шумерській міфології відіграє уявлення про космогонію та ан­тропогенез. Про походження людини найяскравіше описують два міфи, які остаточно сформувалися у старовавилонський час, а саме епос Енума Еліш та епос про Атгасіса. Епос про Атгасіса укладений близько 1800 року до РХ, і зберігся на трьох, місця­ми ушкоджених, таблицях. Епос описує про поділ божеств на дві групи: анунаки - вищі божества та іґіґи - нижчі. Іґіґи були змушені працювати та забезпечувати анунаків усім необхідним. Втомившись від непосильної праці іґіґи збунтувалися проти анунаків. Без праці іґіґів анунаки не отримували їжі та одягу. Саме це стало причиною створення людини. Енліль просив бо- гиню-мати Нінту створити людину. Вона погодилась, провела складні обряди ритуального очищення для богів, і врешті з тіла Абзу, персоніфікованого божества прісних вод, створила першу людину на ім'я Відімму. Первісно Віддіму не мав статі. На жаль, та частина тексту, на якій мало би розповідатися про поділ лю­дей на статі, знищена. Через 1200 років людей стало дуже багато і вони здіймали такий галас, що Енліль не міг спати. За це бо­ги вирішили знищити людей. Однак Енліль вирішив врятувати праведника, якого попередив про небезпеку. Ім'я цього чолові­ка різними мовами вимовляється по-різному: шумерською - Зі- усудра, вавилонською - Атрагасус, ассирійською - Утнапіштім, грецькою - Ксисутруст, а в Біблії його іменують Ноєм. Він зга­дується у шумерському царському списку як правитель міста Шуруппак.

• ІНАННА В ЦАРСТВІ МЕРТВИХ

Про богиню Інанну та царство мертвих розповідає «Міф про сходження Інанни в царство мертвих». Інанна була одружена з божественним пастухом Думузі, який внаслідок цього одружен­ня отримав божественний статус. Думузі іменували пастухом Енліля. Одного разу Інанна вирішила спуститися до підземного царства мертвих, де царювала її старша сестра Ерешкіґаль. Пе­ред відходом Інанна дала розпорядження своєму слузі Ніншу- буру: якщо вона не повернеться, він повинен звернутися за до­помогою до богів Енліля, Нанрара і Енкі. Увійшовши в царство мертвих, Інанна зустріла охоронців, які повідомили Ерешкіґаль про прихід Інанни. Ерешкіґаль страшенно розлютилася через те, що Інанна наважилася зайти в її володіння і наказала охо­ронцям провести Інанну за правилами царства мертвих. Неті, слуга богині Ерешкіґаль, провів Інанну через сім воріт, на кож­них із яких з Інанни знімали чарівні амулети та знаки її вла­ди. Врешті Інанна ввійшла до Ерешкіґаль зовсім не захищена. Ерешкіґаль поглянула на Інанну злим поглядом смерті, й богиня впала мертвою. Ніншубура, не діждавшись повернення Інанни впродовж трьох днів, звернувся до богів про допомогу. Енкі від­гукнувся допомоги: він з м'якої глини створив двох посланців Кургарру та Калатерру - безстатевих послушних істот, і послав їх за Інанною. Посланці випросили в Ерешкіґаль Інанну, однак цариця мертвих повідомила, що царство мертвих ніхто не поки­дає, не залишивши замість себе заміну. Інанна пообіцяла при­слати заміну, а Ерешкіґаль вислала з Інанною своїх слуг, які мали завдання прослідкувати, щоби Інанна виконала обіцянку. По­вернувшись до своїх володінь, Інанна віддала Ерешкіґаль свого чоловіка Думузі. Нгештінана, сестра Думузі, не могла змиритися з його смертю і вирішила його врятувати. Вона відправилася в царство мертвих і уклала угоду з Ерешкіґаль. Відповідно до цієї угоди Нгештінана щороку спускалася до царства мертвих і зали­шалася там на півроку, а Думузі на той час повертався до життя.

Цей міф має й іншу версію, яка розвинулася у Вавилоні. Інан­на в аккадській та вавилонській міфології отримала ім'я Іштар, а Думузі - Туммуз. У вавилонському міфі Іштар значно благо­родніша, аніж у шумерському. Туммуз у цьому міфі був братом та чоловіком Іштар. Коли Туммуз відправився на полювання, сильний вітер звалив його до землі та вбив. Іштар не змогла змиритися зі смертю Туммуза. Вона відправилася до Аллатум (аккадське ім'я шумерської Ерешкіґаль) рятувати Туммуза. Тут вавилонський міф повторює фрагмент із шумерського про те, як Іштар провели крізь сім воріт пекла, зняли амулети та наслали безліч хворіб. Поки Іштар була у царстві мертвих, на землі ніхто не народжувався. Боги занепокоїлися і вирішили рятувати си­туацію. Еа з глини зліпив євнуха Аспаміра та відправив його до Аллатум передати волю богів, відповідно до якої Іштар та Тум- муз повинні повернутися до життя. Аллатум лютувала, але не посміла проігнорувати волю богів і відпустила своїх полонених. Шумерський і вавилонський міфи про Інанну-Іштар та Думузі- Туммуза дали початок культу божества, яке помирає і воскресає. Цей культ пов’язувався з плідністю природи і поширився серед різних народів. І навіть Біблія згадує, як пророк Єзекиїл боровся проти обрядів оплакування померлого Туммуза (Єзекиїл, 8:14). Міфи про Інанну-Іштар розкривають віру месопотамців про по­смертну долю людини. Після смерті людина потрапляє в царство мертвих, яке шумери називали Кур або Курнуґія, а вавилоняни Каккар, що перекладається як «країна без повернення». Померлі повинні переправитися через ріку, яка омиває світ, і яку шумери називали Ілуруґу, а аккадці - Губур. У царстві мертвих померлих проводили через сім воріт, які зачинялися за ними назавжди. В Курі померлих судили боги, духи і демони. Месопотамські міфи не описують, які вироки виносили ці судді, але, оскільки помер­лих судили, то це означає, що у месопотамців були власні уяв­лення про посмертну відплату за праведність і гріх. На загал, по­мерлі перебували у Курі наче тіні, без радості і щастя. Царством мертвих керували бог, якого шумери називали Неріґаль, а аккад­ці - Нерґаль, та його дружина - богиня, яку шумери називали Ерешкіґаль, а аккадці - Аллатум.

Отже, шумерська цивілізація, яка розташовувалася в Півден­ній Месопотамії, була однією з найдавніших у світі, і воднораз найзагадковіших, оскільки її праісторія невідома, а мова не має аналогів чи зв’язків із жодною сучасною чи давньою мовою світу. Шумери утворили і розвинули багату культуру, однак не створи­ли імперії. Їхні міста були окремими і незалежними державними утвореннями зі своїми культурними та релігійними традиція­ми. В кожному шумерському місті існував власний релігійний культ, у якому вшановували одного Бога, проте в кожному місті його іменували та вшановували по-різному. З плином часу, ко­ли між шумерськими містами пожвавилися взаємні відносини, а ще більше, коли опинилися в межах єдиної держави, виникла необхідність об’єднати розрізнені релігійні уявлення. Внаслідок таких узгоджень виникла багата міфологія, в якій божества різ­них міст були об’єднані в єдиний пантеон.

• КУЛЬТУРА АККАДУ

Шумери заселили південні райони Месопотамії. Саме в той час, приблизно на початку ІІІ тисячоліття до РХ, у північних регіонах Месопотамії поселилися семітські племена, які стали пращурами майбутнього народу аккадців. Поступово аккадці, як і багато інших народів Близького Сходу, перейняли від шуме­рів писемність, ремесла, релігійні та світоглядні уявлення. Їхні культури стали настільки близькими, що між ними неможливо провести чітку демаркаційну лінію. Окрім шумерів та аккад- ців, до Месопотамії проникали й інші етноси, проте найбільшу культурну роль в регіоні відіграли саме ці два народи. Рання історія співіснування месопотамських народів була мирною, а археологічні дані не повідомляють про жодні конфлікти між ними. Через тісні культурні зв'язки шумерів та аккадців типові риси аккадської культури та релігії виділити не можливо. Тому в сучасній науці прийнято говорити про шумерсько-аккадську культуру, до того ж ця культура не була конгломератом, а зуміла органічно поєднати елементи двох основних, а можливо й ін­ших другорядних складників. Назва народу і мови походить від найменування міста Аккаде, яке було столицею імперії Саргона Аккадського. Після Саргона назва «аккадський» збереглася до кінця аккадської історії. Згодом шумери та аккадці склали осно­ву більш новітніх народів: вавилонян на півдні Месопотамії та ассирійців - на її півночі.

Домінантна роль аккадців у регіоні між ріками Тигром і Євф­ратом почалась із формуванням Аккадської імперії. У XXIV сто­літті до РХ правитель міста Кіш Ур-Забабу програв війну Лугаль- загесі, правителю Умми й Урука. Ця поразка стала причиною дер­жавного перевороту в Кіші. Внаслідок перевороту владу захо­пив царський чиновник семітського походження, справжнє ім'я якого залишається невідомим. Узурпатор почав іменувати себе Шарум-кен, або в європеїзованому варіанті - Саргон, що означає «справжній цар». Певне, цим іменем новий правитель намагався легітимізувати свою владу. Саргон провів низку успішних вій­ськових походів, наслідком яких стало опанування над усією Ме­сопотамією. Задля укріплення своєї влади цар переніс столицю до міста Аккаде. До Саргона Аккаде не відігравало жодної ролі в політичному, економічному чи культурному житті Месопотамії. Деякі дослідники навіть вважають, що Аккаде до Саргона не іс­нувало, а було засноване й розбудоване саме ним. Незважаючи на завойовницькі успіхи Саргона, його держава не була міцною. Відразу ж після його смерті масштабні повстання охопили всю імперію. Нащадки Саргона зуміли придушити повстання мето­дами нечуваного терору. У ХХІІ столітті до РХ Аккадська імпе­рія розділилась та стала жертвою завоювань гутіїв, залишивши потужний слід в історії та культурі. Саргон зумів об'єднати Ме­сопотамію, яка, незважаючи на багатонаціональне населення, злилась в єдиний культурний простір.

Об'єднання держави, а також тісні зв'язки різноманітних ме­сопотамських номів, вимагали об'єднання релігій. У Стародавній Месопотамії, як і в багатьох інших регіонах світу, існувало пере­конання в тому, що царська влада дарована Богом. Бог поставив царя керувати, а тому земний правитель сприймався як пред­ставник небесного володаря. Якщо в єдиній державі різні на­роди плекали різні релігійні культи, то їх було необхідно якось пов'язати між собою, до того ж вплести у ці вірування постать правителя. В шумерсько-аккадській культурі таке поєднання божеств різних номів відбувалося шляхом утворення пантеону, в якому всі божества були поєднані в єдину родину. При цьому усі боги шумерсько-аккадського пантеону залишалися виразни­ками єдиного божественного принципу, носіями сили і величі Єдиного Абсолюту.

• МЕ - НЕ

Шумерсько-аккадський пантеон налічував величезну кіль­кість божеств, позаяк він включив у себе богів усіх месопотам­ських номів, а також сприйняв богів з-поза шумерської та ак- кадської культур. Однак поступово в цьому пантеоні сформува­лась єрархія, в якій виокремились основні божества, пов'язані родинними зв'язками. Кожен бог цього пантеону ввійшов у історію релігії під двома іменами: шумерським і аккадським. Однак основним критерієм божественності вважалася наяв­ність божественного буття - ме. Відвічно людство вірило в існування якоїсь божественної сили, яка не піддається кате­горіальному окресленню. Внутрішнє відчуття людини переко­нує її в існуванні Єдиного Бога. Проте цей Бог усвідомлювався трансцендентним, тобто надто віддаленим від земної повсяк­денної реальності. Люди відчували, що Бог, перевершуючи світ, воднораз пронизує світ, іманується в нього, наближуючись до людини, її щоденних проблем, установлює природний, мораль­ний та соціальний закон. Бог присутній у всьому, він пронизує світ своєю творчою та супроводжувальною силою. Цю іманент­ну сторону Бога різні народи іменували по-різному: племінні мешканці Меланезії та Полінезії називали її словом «мана», єв­реї - словом «шехіна», шумери - словом «ме», а аккадці - сло­вом «не». Боги шумерсько-аккадського пантеону сприймалися не як суверенні божества, а тільки як носії ме. Хоч ме пронизує усе суще, все ж в богах воно особливо присутнє. Так само ме на­явне у священних місцях: храмах і предметах релігійного вша­нування. Саме тому богів шумерсько-аккадського пантеону, як і пантеонів інших релігій, не можна сприймати за Абсолют або Єдиного Бога. Вони - лише його вираження, носії його сили і слави. Через своє ме Абсолют виступає як найвищий законо­давець, принципи якого виражаються в усіх можливих зако­нах: природи, моралі, держави тощо. Порушення встановлених Богом законів, тобто принципу ме, відбивається в руйнуванні природного ладу. Війни та злидні розумілися як наслідок пору­шення ме, а жертвоприношення і релігійні обряди - як віднов­лення ме. Принцип ме зберігся в європейській думці у формі концепції природного права.

• АН, ЕНЛІЛЬ, ЕНКІ

Найвище єрархічне становище в шумерсько-аккадському пантеоні отримав Бог, якого шумери називали Ан, а аккадці - Ану. Це - Бог неба, культ якого первісно розвинувся в місті Урук. Ан сприймався за носія божественності, джерело всього буття і, властиво, Абсолют, від якого божественність черпали всі інші боги. Він - владика неба, вишнього світу, що підкреслювало йо­го трансцендентність та неосяжність людським духом. Зважаю­чи на свою трансцендентність та вищість над світом, Ан рідко зустрічається в міфах і культах. Месопотамці вважали, що Ан настільки високо, що вони можуть лише знати, що він є, однак неспроможні до нього досягнути чи навіть звернутися. Такий наголос на транцендентності віддаляв Ану від людей: він добре підходив на роль «Бога філософів», але не годився ані на роль об'єкта містичного досвіду, ані на роль захисника й помічника у щоденних потребах простих людей. Люди потребували когось ближчого до себе: хай навіть це не буде Сам Бог, а тільки відблиск його слави, лишень би він був поряд і залишав можливість звер­нути до нього молитви в моменти радості й горя. Такий шлях формування пантеону, обумовлений прагненням наблизити трансцендентного Бога до людини, її іманентних потреб і міс- тичних переживань, пройшли багато релігій світу, в яких поряд із вірою в Єдиного Бога спокійно зживалися пантеони.

Ан у шумерсько-аккадській міфології носить титул Бел, що означає «владика», «господь». Цей титул використовувався тільки для окреслення носія божественної сутності, Абсолюта, тобто далеко не для всіх божеств месопотамського пантеону. Прагнення наблизити Бога до людини призвело до того, що основне місце у месопотамському культі зайняв інший Бог, яко­му згодом також надали титул Бел. Цього Бога шумери називали Енліль, а аккадці - Елліль. Зміни в цьому імені є наслідком типо­вої семітизації шумерських слів: шумерське «н» в аккадській мо­ві в більшості випадків трансформувалося в «ль». Культ Енліля розвинувся у місті Ніппур, тобто в шумерській релігії, а в синте­зованій шумерсько-аккадській релігії він вважався богом повіт­ря, тобто проміжного простору, в якому живуть люди. Оскільки він володарює над людським простором, він сприймався значно ближчим до людей, аніж Ан із його аурою трансцендентності. Поступово Енліль став центром культу та поклонінь і зайняв центральне місце в месопотамській релігії. Згодом, із розвит­ком імперій Вавилону й Ассирії, характеристики Енліля перене­слись на Мардука та Ашшура. Ім'я «Енліль» складається з двох слів: ен - пан, та ліль - повітря чи простір між небом і землею; отже, це ім'я означає «пан повітря». Енліль вважався головним божеством у шумерському пантеоні, він - батько богів, цар неба і землі, цар усіх країн. Його вважали богом, який відділив небо і землю, дарував природі плідність, створив знаряддя праці та обробітку землі. В культі Енліля яскраво проявляється шумер- сько-аккадська монотеїстична інтуїція. Міфи розповідають, що різні боги намагалися отримати благословення Енліля. Віднай­дені тексти, в яких йдеться про те, що Енкі відвідував Енліля в Ніппурі, щоби отримати благословення для свого міста Еріду, Нанна-Сін складав Енлілю багаті дари, щоби випросити в нього благословення для Уру. Ці міфи свідчать про те, що месопотамці вважали владу своїх богів похідною від постаті головного бога, який і був носієм повноти божественності.

Підвладність Енліля закону ме викладена у міфі про вигнання Енліля в царство мертвих. У міфі розповідається про те, що коли ще місто Ніппур було заселене лише богами, богиня-мати Нінту (або Нунбаршегуну) вирішила одружити свою дочку Нінліль з Енлілем. Нінту дала дочці пораду омитися в ріці. Коли Енліль по­бачив Нінліль у ріці, закохався в неї, однак Нінліль залишалася невблаганною. Енліль, запалавши пристрастю до Нінліль, під­плив до неї на човні й заволодів нею силою. Нінліль завагітніла і згодом народила сина Сіна (Нанна). Боги, дізнавшись про цей аморальний вчинок Енліля, осудили його і заслали в царство мертвих Кур. Вагітна Нінліль, не бажаючи, щоби її син народжу­вався без батька, спустилася в Кур за Енлілем. Енліль не хотів, щоби його син залишався в царстві мертвих, і він із Нінліль за­чали трьох богів безодні, яких залишили в Курі як викуп за свого старшого сина.

Третім божеством, який іменувався найвищим титулом Бел, був бог, якого шумери називали Енкі, а аккадці - Еа або Айя. Культ цього бога розвинувся в шумерському місті Еріду. Енкі - хтонічний бог. Хтонічними прийнято називати божества, які вважалися опікунами землі та підземних глибин, оскільки саме слово утворене від грецького «X0WV» - земля, ґрунт. Терміном «хтонічний» божества землі та підземного царства відрізняли від солярних божеств, сферою панування яких вважалося Сонце, а загальне ймення яких походить від латинського «solaris», що означає «сонячний». У час зародження культу Енкі в Еріду жерт­воприношення йому складалося в основному з риб. Це означає, що вже на зорі релігії Енкі його пов’язували з водою. Міфи опи­сують, що місцем його перебування і панування є підземний океан прісної води, який оточує суходіл. Цей океан називали Аб- зу. В епосі «Енума Еліш» Абзу персоніфікується та проголошу­ється чоловіком Тіамат - володарки солоної води.

Збереглись декілька древніх письмових творів про Енкі. Один із них є хвалебним гімном Енкі, в якому він зображується як бог мудрості, який встановив лад у світі, від якого залежить плід­ність природи та порядок речей. Гімн розповідає, як Енкі за­сновує міста та розбудовує цивілізацію. Все це стає можливим, оскільки Енкі реалізовує у світі божественний принцип ме. Ін­ший текст, у центрі якого знаходиться постать Енкі, починаєть­ся з оповіді про райський край Ділмун, в якому мешкають боги і в якому є все для щасливого життя. Єдине, чого бракує Ділму- ну, - це прісна вода. Енкі наказав богу сонця Уту забезпечити Ділмун прісною водою. Уту виконав наказ, і Ділмун перетво­рився в чудовий сад. У цьому саду богиня-мати Нінту виростила вісім рослин. Для вирощування цих рослин Нінту залучила три покоління богів, які вона народила від Енкі без болю та страж­дань. Енкі забажав скуштувати ці рослини. Його слуга Ізимуд зі­рвав рослини і передав їх Енкі, який їх з'їв. Нінту так розлютила­ся, що прокляла Енкі на смерть. Після прокляття здоров'я Енкі різко погіршилося. Боги, спостерігаючи за стражданнями Енкі, співчували йому, але нічим не могли допомогти. Раптом до богів звернулася лисиця, яка пообіцяла, що за відповідну винагоро­ду переконає Нінту зняти прокляття. На жаль, частину тексту, в якій мало б розповідатися, як саме лисиця переконувала Нінту, не збереглась, але Нінту повернулася на нараду богів. Вона роз­питала Енкі, що саме його болить. Енкі розповів про сім органів, які спричинюють йому страждання, а Нінту створила сім богів, які зцілювали хвороби Енкі^[1].

Енкі був носієм ме, однак не його володарем. Один із міфів розповідає про те, як Інанна вирішила забрати владу Енкі, його мудрість, яка лежить в основі цивілізації. Вона вибралась у гості до Енкі, щоби його обманути. Коли Енкі побачив Інанну, він дуже зрадів і наказав організувати бенкет в її честь. На бенкеті, ко­ли Енкі випив зайвого, він настільки розщедрився, що пообіцяв Інанні все, що вона забажає. Інанна попросила божественні за­кони, і Енкі, не вагаючись, віддав їх. Інанна склала закони на свій човен і повезла до свого міста Урука. Коли Енкі протверезів і по­бачив, що божественних законів немає, він розпитав свого слугу Ізимуда про все, що трапилося. Дізнавшись, що він добровільно віддав божественні закони ме, Енкі відправив Ізимуда навздогін за Інанною, щоби забрати в неї закони. Інанна відмовилася по­вертати ме. Енкі тричі посилав Ізимуда, але Інанна тричі з допо­могою чарів рятувалася від нього.

• ІНАННА - ІШТАР

Жіноче божественне начало в шумерській релігії персоніфіку­валося в постаті богині Інанни, до сфери діяльності якої нале­жала опіка над плідністю, а в аккадській - в постаті Іштар, яка опікувалася плідністю і війною. Ім'я Іштар у релігіях Передньої Азії модифікувалося в Астарту. Культ Інанни розвинувся в ран­ньому Уруку. Її іменували також «царицею неба» та «володар­кою палацу». В більшості древніх текстів Інанна згадується як жіноче божество, однак в деяких вона фігурує в чоловічому роді. Унаочненням Інанни була планета Венера. Саме під цим образом вона увійшла у багато інших культур Близького Сходу й Серед­земноморського побережжя. Шумерський бог Нанна, володар Місяця, який також мав ім'я Зуен, володар знань, і культ якого розвинувся в Урі, в аккадській міфології отримав ім'я Сін. Шуме­ри інколи давали Місяцю три різні імена, залежно від його фаз: повний місяць вони називали Нанною, півмісяць - Зуеном, а мо­лодий місяць - Ашімбаббаром. Сін опікувався великою рогатою худобою, а, оскільки від фаз місяця узалежнювали менструаль­ний цикл, то його панування поширювалось і на плідність. Культ Сіна в аккадській культурі зайняв важливе місце завдяки тому, що дочка Саргона Аккадського Енгедуанна стала верховною жрицею Сіна. Бог Сонця Уту, культ якого розвинувся в шумер­ському місті Ларса, злився із солярним божеством аккадської мі­фології на ім'я Шамаш, культ якого найвірогідніше первісно іс­нував у місті Сіппар. Він опікувався порядком і справедливістю, просвітлював усі темні замисли та захищав несправедливо об­ражених. Шумерський бог грози і вітру Ішкур в аккадській мові отримав ім'я Адад. Підземне царство, тобто місце перебування померлих, в шумерсько-аккадській міфології вважався просто­ром панування Ерешкіґаль.

Обряд шумерсько-аккадської релігії полягав у жертвоприно­шеннях, відповідно до ритуальних приписів культів кожного божества. Особливістю месопотамської релігії є специфічна са­кральна архітектурна конструкція - зікурат. Це - храм, збудова­ний у формі усіченої піраміди, на вершині якого встановлювався жертовник. Священики підносилися на вершину зікурату, щоби там скласти жертву. Віруючі залишалися біля підніжжя зікура- ту, супроводжуючи обряд своїми молитвами. Ідея зікурату по­лягала в тому, що священик підносився на вершину, тобто на­ближався до самого Бога. Саме такі міркування лягли в основу біблійної розповіді про Вавилонську вежу, адже ж остання була гігантським зікуратом, спорудженим в Вавилоні, який вражав очевидців своєю величчю і монументальністю.

Отож, на Півдні Месопотамії шумери розвинули свою цивіліза­цію, а на Півночі Дворіччя осіли семітські племена - аккадці, які поклали початок власної культури. Аккадський цар Саргон завою­вав аккадські та шумерські міста, започаткувавши імперію, в якій шумерська і аккадська культури злилися воєдино. Аккадці пере­йняли від шумерів не тільки клинопис, а й релігійні уявлення: багато шумерських богів отримали нові аккадські імена та чіль­не місце в синтезованій месопотамській культурі. В шумерсько- аккадській богословській думці особливо виразилися принципи стародавньої релігійності: людство відвічно знало про існування Єдиного Бога, трансцендентного Абсолюту, однак ще не могло узгодити трансцендентність та іманентність у єдиному Абсолю­ті. Люди знали, що Бог перевершує світ, і воднораз присутній у ньому Як наслідок, сформувалось уявлення про те, що трансцен­дентний Бог існує поза межами світу, а у світі наявна тільки його сила і слава, яку шумери називали ме, а аккадці - не. Божества, які колись були уособленням Єдиного Бога в культах окремих міст, а згодом увійшли в синтезований культ великої держави, почали сприйматися як носії ме, відблиски слави Абсолюту.