1.3. ІСТОРІЯ І РЕЛІГІЙНА ЕТНОГРАФІЯ АФРИКИ

Африка є особливим континентом, який не тільки об'єднує численні народи і культури, а й є батьківщиною людства. Саме на цьому континенті людська стопа вперше торкнулась зем­лі, і саме з Африки люди розселилися по всіх закутках світу, змінюючи свої анатомічні особливості.

• НУБІЯ

На південь від Єгипту в басейні Нілу розташовувалась істо­рична область Африки - Нубія, назва якої походить від давньо­єгипетського слова «нуб» (золото). Торгові і культурні зв'язки з Єгиптом ще в давні часи сприяли утворенню міст і розвитку державності в Нубії. Так, у Х столітті до РХ, тобто два тисячо­ліття після об'єднання Єгипту під владою єдиного фараона, на території Нубії сформувалось царство Куш, центром якого було місто Мерое. Перші відомості про Куш потрапили до Європи за­вдяки Геродоту, який особисто в цій країні не був, але чув про неї від єгиптян. Сучасні відомості про древній Куш залишаються мізерними. Його особливістю є те, що Куш був першою великою державою, створеною чорношкірими африканцями. Незважаю­чи на те, що єгиптяни і нубійці належали до різних рас, Куш пе­ребував у великій культурній залежності від Єгипту.

•АКСУМ

На схід від Нубії, тобто на теренах сучасної Етіопії, у VI-V сто­літтях до РХ утворилась ще одна держава - Аксум. Ця країна підтримувала тісні зв'язки з Кушем, Єгиптом та іншими. В 333 році Аксум став християнським, поклавши початок етіопському християнству, яке в цій частині світу витримало натиск мусуль­ман і успішно розвивається й сьогодні. Під час монофізитсько- го розколу, місцеві християни прийняли сторону монофізитів, і сьогодні Етіопія та Еритрея є територією найбільшого скупчен­ня монофізитів. Мусульманське завоювання Північної Африки у VII столітті позбавило Аксум можливості спілкуватися з іншими частинами християнського світу, а також підтримувати торгові зв'язки.

• ЗАХІДНА АФРИКА

Чорна Африка в минулому також сформувала декілька вели­ких імперій. В басейні ріки Нігер в Західній Африці знаходиться один із набагатших на корисні копалини регіонів світу. Жодна частина світу не може зрівнятися із Західною Африкою за кіль­кістю золота і алмазів. Багаті корисні копалини Західної Африки уможливили активну торгівлю з Європою і арабами Північної Африки. Торгівля сприяла розвитку багатих міст і великих ім­перій. Першою імперією Західної Африки була Гана або Ваґаду. Слово «гана» означає «цар»; цим титулом іменувався правитель Гани, а європейці почали використовувати його як назву всієї країни. Інша назва країни «Ваґаду» означає «земля пастухів». Стародавня Гана-Ваґаду об’єднувала південь Мавританії, захід Малі і схід Сенегалу. Сучасна Гана немає нічого спільного з се­редньовічною Ганою, а їхні землі ніколи не співпадали. Країну утворив народ сонінке, поневоливши сусідні етноси. Гана-Ваґа- ду виникла у IV столітті, а у VIII столітті зазнала розквіту. Чітка адміністративна структура і активна торгівля дозволили цій країні досягти високої організації та добробуту. Падіння Гани- Ваґаду відбулось у ХІІІ столітті під тиском нової західноафри- канської імперії Малі.

Середньовічна держава Малі сформувалась як невелика краї­на, яка до ХІІІ століття була васалом Гани. У ХІІІ столітті Малі на­стільки розвинулась, що не лише звільнилась від васальної за­лежності, а й завоювала свого сюзерена. Вже у XIV столітті Малі стала однією з найбільших країн тогочасного світу, а на її тери­торії мешкало майже 10% населення планети. Видобуток золота та інших корисних копалин у період правління манси (імпера­тора) Муси (1312-1337) зробили Малі неймовірно багатою краї­ною. Оскільки Північна Африка, з якою активно торгувала Малі, була мусульманською, то іслам проник і до Малі. Фінансові мож­ливості країни притягували до неї численних митців з усього мусульманського світу. Їхній слід залишився у величній архітек­турі Малі. Однак вже в кінці XIV століття Малі почала втрачати свою могутність, поступаючись новому гегемону Західної Афри­ки - імперії Сонгаї. В XV4 столітті Малі зникла з мапи світу, став­ши жертвою анексії Марокканського султанату. Як у ХІІІ столітті Малі з васала Гани перетворилася на її сюзерена, так і в кінці XIV століття Малі почала занепадати, а її колишній васал Сонгаї розвинулась настільки, що завоювала Малі, перейнявши воло­діння над усіма величезними статками попередниці. Сонгаї бу­ла мусульманською країною. Піку свого розвитку вона зазнала під час правління імператора Сонні Алі (1464-1492). Однак після його смерті країну охопив занепад. У 1591 році Марокко заво­ювало Сонгаї. Головною причиною швидкого падіння великих африканських держав була недосконалість системи державного управління. Коли правителем ставав енергійний і харизматич- ний лідер, вона розвивалась. Але, як тільки до влади приходив посередній правитель, вона не витримувала відцентрових сил. Держави виникали й у Південній Африці, однак вони були не на­стільки великими і розвиненими, як країни Північної і Західної Африки.

• ЄВРОПЕЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ

Найбільш відомою сторінкою історії Африки стала європей­ська колонізація. Мореплавці з Європи впродовж століть дося­гали щонайбільше Північної Африки, не маючи технічних мож­ливостей обпливати велетенські африканські береги.

Утвердившись у фортецях на африканських берегах і ведучи активну торгівлю в Африці, європейці довгий час не цікавили­ся можливостями створення на континенті своїх колоній.

володіння Бельгії: Бельгійське Конго (після незалежності - Заїр, сьогодні - Демократична Республіка Конго);

володіння Франції: Алжир, Берег Слонової Кості (Кот д'Івуар), Туніс, Марокко, Французька Західна Африка (до якої входили сучасні Мавританія, Сенегал, Камерун, Малі, Гвінея, Нігер, Буркіна-Фасо, Бенін), Французька Екваторі­альна Африка (до якої входили сучасні Габон, Конго-Браз- завіль, Центральноафриканська Республіка, Чад, Джибуті, Мадагаскар та Коморські острови);

володіння Німеччини: Німецький Камерун (сьогодні - Ка­мерун і частина Нігерії), Німецька Східна Африка (частини Танзанії, Руанди і Бурунді), Німецька Південно-Західна Аф­рика (Намібія), Німецький Тоголенд (Того і частина Гани); володіння Італії: Лівія, Еритрея, Сомалі; володіння Португалії: Ангола, Кабінда, Мозамбік, Гвінеї-Бі- сау, Острови Зеленого Мису, Сан-Томе і Принсіпі;

володіння Іспанії: Західна Сахара, частина Марокко, Еквато­ріальна Гвінея;

володіння Британії: Єгипет, Судан, Кенія, Уганда, Занзібар, частина Сомалі, Зімбабве, Замбія, Ботсвана, Південно-Аф­риканська Республіка, Гамбія, Сьєрра-Леоне, частина Каме­руну, Гана, Малаві.

Колонізація Африки в більшості протікала мирно. Лишень зрідка виникали збройні конфлікти між європейцями і афри­канцями. Найбільший спротив чинили араби Північної Афри­ки. В Чорній Африці колонізація зазвичай відбувалась шляхом укладення договорів із місцевими вождями. Як тільки європей­ські країни колонізували Африку, вони побачили невигідність цієї акції. Допоки європейці володіли тільки прибережними тор­говими колоніями, вони не бачили всіх проблем Африки. Просу­нувшись у глиб континенту, їх вразили масштаби работоргівлі, голод, кровопролитні війни, технічна відсталість тощо. Серед перших законів, які європейці впроваджували в Африці, була за­борона рабства. Непоодинокими були випадки гострих проти­стоянь африканських рабовласників із європейськими колоні­заторами, які вимагали звільнити рабів. В 1869 році король Лу- їш І заборонив рабство в Португалії і всіх її колоніях. В 1879 році рабство було заборонене на Золотому березі, в 1890 - в Конго, в 1895 році - в Єгипті, в 1896 - на Мадагаскарі, в 1897 - на Занзіба­рі, в 1907 - в Кенії, в 1922 - в Марокко, в 1928 - у Сьєрра-Леоне, в 1936 - в Північній Нігерії. Отже, рабство в Африці відмінялось у міру просування європейських колонізаторів. Необхідно за- значачити, що останньою африканською країною, яка відмінила рабство (1942 рік), була Етіопія, тобто єдина країна Африки, яка не була колонізована європейцями.

• ЗВІЛЬНЕННЯ АФРИКИ

Дві світові війни змусили європейські країни зосередитись на власних проблемах та інвестувати власні сили у відновлен­ня економіки, знищеної війнами і політичними переворотами. В цих умовах європейські країни не мали можливості інвестува­ти сили і капітал в африканські колонії. Саме це стало головним фактором того, що європейські країни у 50-60-х роках надали незалежність усім африканським колоніям. Ліквідація рабства, припинення міжплемінних війн, розбудова системи охорони здоров'я, формування промислової інфраструктури та інші бла­га, які європейці принесли Африці, стали для африканських народів спасінням від тисячолітніх проблем. Найяскравішим виявом значних покращень життя африканців став демографіч­ний вибух: населення Африки в колоніальний період неймовір­но зросло, і продовжує зростати й до сьогодні. Так, у 1900 році в Африці проживали сто мільйонів осіб, що становило тільки 7% населення планети; у 1950 році населення Африки становило вже 228.902.000, тобто 9,1% населення планети; в 1960 році - 284.887.000, тобто 9,4%. Звільнення Африки населення плане­ти; у 2000 році - 814.063.000 осіб, тобто 13,3% населення плане­ти; у 2016 році - 1.216.130.000 осіб, тобто 16,4% населення пла­нети. За умови, що тенденцій не зміняться, є підстави очікувати, що у 2100 році мешканці Африки становитимуть 39% населення планети. Станом на 2016 рік десятку найбільших за кількістю населення країн Африки становлять Нігерія (193.392.500 осіб), яка займає сьоме місце серед країн світу за кількістю населен­ня, Єгипет (96.904.400 осіб), який перебуває на 13-му місці се­ред країн світу, Етіопія (94.352.000 осіб), яка перебуває на 14-му місці серед країн світу, Конго-Кіншаса (81.339.900 осіб), яке на 18-му місці, Південно-Африканська Республіка (56.717.000 осіб), яка на 24-му місці, Танзанія (51.557.365 особи), яка на 26-му міс­ці, Кенія (49.749.200 осіб), яка на 29-му місці, Алжир (41.697.498 осіб), який на 33 місці, Судан (40.782.742 осіб), який на 34-му міс­ці, і Уганда (37.673.800 осіб), яка на 37-му місці у світі.

Європейці за цей короткий час не встигли передати африкан­цям традиції державного управління, демократії та толерант­ності. Як тільки африканські країни отримали незалежність, у всіх них розгорілись війни, які часто супроводжувались жахли­вими кровопролиттями і терором. Від закінчення колонізації і до сьогодні Африка є найбільш войовничим регіоном світу. При­чиною війн переважно ставали непорозуміння між племенами, які опинилися в межах однієї країни. Європейська колонізація унеможливлювала міжплемінні війни, які впродовж тисячоліть були найбільшою бідою Африки. Як тільки європейці покинули Африку, ці конфлікти розгорілись із новою силою, і, щонайгір­ше, тепер африканці можуть використовувати новітню зброю. В деяких країнах переважна частина державних бютжетів вико­ристовується на озброєння та постійні війни. Ще однією бідою вільної Африки стало те, що в більшості африканських країн піс­ля отримання незалежності була встановлена диктатура. Абсо­лютна влада племінних вождів була перенесена на глав держав, але тепер у загальнодержавних масштабах. Сьогодні на терито­рії Африки існує 57 країн, з яких три залишаються невизнаними міжнародним співтовариством. Однак, державні кордони афри­канських країн не є показниками культурно-національних меж. Сучасні кордони Африки створювались європейськими урядами як межі колоній без урахування національних особливостей, і дещо змінювались внаслідок внутрішніх війн. Відповідно, кор­дони африканських держав не окреслюють культурно-релігійні ареали, а тому не можуть бути корисними для вивчення афри­канських релігій і культур.

• ЕТНОГРАФІЯ

Етнічна ситуація Африки є також складною. Важко навіть ви­значити кількість народів, які мешкають в Африці: оцінки фахів­ців коливаються в амплітуді від 500 до 7000. Більшість із народів Африки є дуже малочисельними, а деякі складаються лишень із одного села або декількох десятків осіб. Народів, кількість пред­ставників яких перевищує десять мільйонів чоловік, в Африці є тільки десять:

араби, які живуть в Єгипті (82 млн.), Алжирі (8,5 млн.), Марок­ко (7,5 млн.), Судані (6 млн.), Тунісі (3,5 млн.), Лівії (1,1 млн.) та інших країнах Північної Африки і які сповідують іслам; гауса, яких налічується 24 млн., і які мешкають у Західній Африці, зокрема в Нігерії (20,5 млн.), Нігері (3,18 млн.), Чаді (120 тис.), Камеруні (110 тис.), Гані (110 тис.) та інших краї­нах, і в більшості сповідують іслам;

скотарський кочовий народ фульбе, чисельність якого 18,2 млн., і які мешкають в Західній Африці та в більшості сповідують іслам;

йоруба, які мешкають в Нігерії (20 млн.), де вони станов­лять бл. 20% населення країни, Беніні (% млн.), тобто, 10% населення країни, Гані (200.000) і Того (100000);

ігбо, яких налічується 17 млн. і, які проживають в Нігерії; амхарці, яких є 20 млн., і які становлять основне населення Етіопії та Еритреї;

оромо (25 млн.), які мешкають в Етіопії та Кенії;

руанда (13,5 млн.), які мешкають в Руанді, Уганді та Конго- Кіншаса;

малагасійці (бл. 22 млн.), які заселяють острів Мадагаскар; зулусу (бл. 11 млн.), більшість яких проживають у Південно­Африканській Республіці, а також нечисленними групами у Малаві, Лесотто, Мозамбіку, Свазіленді, Зімбабве, Замбії та інших країнах.

Незважаючи на поширені переконання, що корінні африканці становлять одну расу, цей континент не тільки поліетнічний, а й неоднорідний за своїм расовим складом. Африканці поділяють­ся на чотири раси.

> Північну Африку заселяють африканці європеоїдної раси. До цієї раси, окрім арабів, належать також: бербери, які мешкають в Алжирі, Тунісі, Марокко, Лівії та інших країнах, і загальна кіль­кість яких сягає 70 млн. осіб; і туареги, які мешкають в Алжирі, Лівії, Нігері, Буркіна-Фасо і Малі, і загальна кількість яких пере­вищує п'ять мільйонів осіб.

> Переважна більшість африканських представників євро­пеоїдної раси сповідують іслам. Найбільш поширеною расою Африки є негроїдна, представники якої належать до тисяч на­родів та заселяють більшу частину Африки від Сахари до мису Доброї Надії. Вони становлять більшість населення Африки, а також унаслідок міжколоніальної работоргівлі велика частина темношкірих африканців опинилася в Америці. В Америці негри часто змішувались із європейцями. Дітей, народжених від змі­шання рас, називають мулатами. Вони становлять велику час­тину населення Латинської Америки, зокрема мулатами є 73% населення Домініканської Республіки, 51% населення Куби та 38% населення Бразилії. В Америці негри змішувались також із індіанцями. Людей, народжених від змішання негрів та індіан­ців, прийнято називати самбо.

> Третьою африканською расою є пігмеї. Їх особливістю є ду­же низький ріст, світлокоричнева шкіра, великі очі та тонкі губи. Пігмеї становлять нечисельну расу: їх сьогодні є 150-200 тисяч осіб. Племена пігмеїв поділяють на чотири групи: представники східних пігмеїв мешкають у Конго-Кіншаса; західні пігмеї про­живають у Центрально-Африканській Республіці, Конго-Бразза- віль, Ґабоні і Камеруні; південні пігмеї живуть у Руанді, Бурунді і Замбії; центральні пігмеї мешкають у Конго-Кіншаса.

> Четверта африканська раса - це койсанська. Її анатомічною особливістю є вузькі очі, як у представників монголоїдної раси. До койсанської раси належать дві групи народів:

готтентоти, яких налічують 127.000 осіб, які проживають у Намібії (100.000), Ботсвані (25.000) і ПАР (2.000), бушмени, яких нараховують 104.000 осіб, і проживають во­ни у Ботсвані, Намібії, Анголі, ПАР, Замбії і Зімбабве.

Історики і етнографи в більшості схиляються до думки, що койсанці є корінним населенням Південної Африки і були ви­тіснені зі своїх земель негроїдами. Окрім чотирьох чистих рас, в Африці мешкають численні народи, які утворились унаслідок змішання рас.

Як етнографи опиняються перед труднощами з окресленням кількості і меж африканських народів, так і лінгвістам геть не легко визначитись із класифікацією мов і діалектів Африки. Приблизна кількість африканських мов сягає двох тисяч, що становить % усіх відомих мов світу. Такого мовного різнома­ніття не спостерігається на жодному континенті. Деякі з афри­канських мов використовуються мільйонами людей, а деякими користуються мешканці тільки одного села. Існують території, на яких кожне село розмовляє іншою мовою. Саме тому найпо- пулярнішими мовами в Африці є англійська та французька, які є мовами освіти, державного управління і офіційного спілкуван­ня. Мови Африки поділяються на чотири групи:

> Першою групою є афро-азіатські мови. Найпоширенішою мовою цієї групи є арабська, якою спілкуються 131 мільйон лю­дей світу, а в Африці її використовують араби. Берберська мова також належить до афроазіатських. Також до цієї групи нале­жить мова гауса, якою спілкуються 27 млн. осіб в Нігерії, Нігері, Судані, Камеруні, а в Беніні, Буркіна-Фасо і Гані вона має статус другої офіційної. Афроазіатськими є також мови оромо, якою спілкуються 25 млн. мешканців Етіопії, сомалі, якою спілкують­ся 15-25 млн. мешканців Сомалі, та інші мови, які мають невели­ку кількість носіїв.

> Другою групою африканських мов є ніло-сахарські, якими розмовляють 50-60 млн. осіб переважно на сході Сахари.

> Третя група африканських мов - це ніло-конголезькі. Ними розмовляють близько 400 млн. осіб в Західній, Центральній і Південній Африці. До цієї групи належать 1,5 тисяч мов і діалек­тів. Ніло-конголезькі мови поділяються на дві групи: мови гру­пи «А» використовуються народами, які проживають на півночі від Гвінейської затоки і в Центральній Африці; мови групи «В» (мови банту) використовуються народами Південої Африки.

> В Південній Африці існують також мови койсанської групи, якими спілкуються близько 370 тисяч представників койсан- ських народів.

> Окрім цих чотирьох груп мов, в деяких районах ПАР і Намі­бії спілкуються мовою африкаанс, яка є діалектом нідерланської мови і сформувалась в епоху колонізації. Африка багата на під- жини, тобто мови, які утворились внаслідок злиття декількох інших мов.

Більшість африканських мов до колонізації не мали свого пись­ма. Отже, Африка є неймовірно багатоманітним континентом. Постійні кочування, переплетення з іншими народами та війни настільки змішали африканські культури, що сьогодні ані дер­жавні кордони, ані межі поширення мов, ані раси не окреслюють культурно-релігійні ареали.

• РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ

Незважаючи на етнічну і лінгвальну строкатість Африки, її релігійність піддається більш-менш чіткому аналізу. Релігії Африки можна розділити на три групи: християнство, іслам і традиційні африканські релігії. Християнство Африки має дуже давню історію. Вже апостоли вели свою проповідь у Північній Африці. Християнські общини неймовірно швидко розрослися в Єгипті, Північно-Західній Африці, які в той час належали до Рим­ської імперії, а також вийшли за межі імперії. У 333 році царство Аксум (сучасна Етіопія) прийняло християнство, ставши одні­єю з перших християнських держав світу. Північноафриканське християнство відіграло величезну роль у житті Церкви перших століть. У VII столітті Північну Африку завоювали араби, вини­щуючи християнство та насаджуючи іслам. Утім, християнство вижило у Східній Африці. Сьогодні в Етіопії та Еритреї перева­жають християни, історія яких сягає проповіді апостольських часів. Також в Єгипті діють Церкви, які є спадкоємцями древньо­го християнства. Натомість, у північно-західних регіонах Афри­ки християнство було знищене майже повністю. Араби насаджу­вали іслам силою, встояти перед якою було нелегко.

Друга хвиля християнізації Африки почалась в епоху Великих географічних відкриттів. Як тільки європейці почали створюва­ти в Африці свої торгові порти, туди почали прибувати місіоне­ри, переважно католики. Саме вони стали першими дослідника­ми африканських культур, мов і релігій; з їхніх робіт європейці дізнались перші відомості про Африку. Місіонери створили ал­фавіти для багатьох африканських мов. Вслід за католиками до Африки прийшли й місіонери з протестантських Церков. В кін­ці ХІХ століття, коли Африка була колонізована, конфесійність місіонерів в Африці визначалась конфесійною приналежністю країн-метрополій. Так, у британських колоніях поширилась Анг­ліканська Церква, а, до прикладу, в Намібії, яка була німецькою колонією, сьогодні 90% населення є християнами, 75% намібій- ців належать до протестантських Церков, і понад половина на­селення є лютеранами. Сьогодні, християнство є найбільшою релігією світу. На континенті ведуть активну місіонерську робо­ту різні християнські конфесії, а, враховуючи стрімкий приріст населення Африки, вона претендує на чільне місце у християн­ському світі. У 31 країні Південної Африки християнство домінує. Ще у п'ятьох африканських країнах присутні приблизно однако­ві частини християн і мусульман. Особлива ситуація спостеріга­ється на острові Мадагаскар, де християнами є 41% населення, і з такою кількістю християни поступаються не мусульманам, а традиційним релігіям, до яких належать 52% населення острова, а також у Того, де християнами є 29% населення, мусульманами є 20% населення, а до традиційних релігій належать 51%.

Християнство Африки є дуже багатогранним. В Єгипті діє Коптська Церква, яка сформувалась унаслідок монофізитсько- го розколу VI століття. З неї виокремились також Етіопська і Еритрейська Церкви, які є домінуючими у своїх країнах. Також у Єгипті діє Олександрійська Церква, яка належить до Церков ві­зантійської традиції. В цьому ж культурному ареалі сформовані три Східні Католицькі Церкви - Коптська, Етіопська і Еритрей- ська. Перелічені Церкви є спадкоємцями християнської тради­ції перших століть. В Чорній Африці активно діє Католицька Церква, яка почала свою місіонерську роботу на континенті після Великих географічних відкриттів, і сьогодні є найбільшою релігійною організацією Африки. В період європейської колоні­зації Африки сюди прийшли також протестантські Церкви, які розгорнули тут активні місії. У ХХ столітті в Африку прибували місіонери найрізноманітніших новітніх протестантських дено­мінацію Якщо католики, лютерани, англікани, реформісти та інші зберігають свою ідентичність в Африці, то серед деяких но­вітніх протестантських напрямів на континенті присутні значні впливи традиційних африканських релігій. Особливе місце в аф­риканській релігійності займають синкретичні секти, які при­ймають християнські основи, але наповнюють свої благочесті язичницьким змістом.

Ще однією великою релігією Африки є іслам. Він потрапив до Африки внаслідок арабської експансії Північної Африки у VII столітті, знищуючи в цих регіонах християнство. З Північної Африки іслам поширювався й до Сахари, куди християнська про­повідь перших століть не досягла. Тут мусульманам довелось конкурувати з традиційними африканськими релігіями. Ісламі­зація негрів у Північній Африці відбувалась шляхом торгових і культурних контактів. Африканці цих регіонів вели постійну торгівлю з народами середземноморського побережжя. Коли на півночі Африки осіли араби, африканці налагодили торгівлю з ними, не маючи можливості вести справи з Європою. Тісні кон­такти з арабами поклали початок ісламу в Чорній Африці. До того ж, при укладенні торгових угод, араби віддавали перевагу своїм одновірцям та ігнорували пропозиції іновірців. Тому для ефективної торгівлі африканцям необхідно було приймати іс­лам. Всюди, де іслам ставав домінуючою релігією, всі інші релігії знищувались. Саме тому в регіонах, де іслам отримав перевагу, майже не залишилось ані християн, ані представників традицій­них релігій. Сьогодні іслам є релігією переважної частини насе­лення численних країн Північної Африки.

Незважаючи на те, що майже всі мусульмани Африки є су- нітами, між мусульманами різних африканських регіонів спо­стерігаються численні відмінності. Араби прибули до Африки з глибокими релігійними переконаннями та прагненням вірно дотримуватися заповітів Пророка Мугаммеда і поширювати йо­го вчення. Це відбилось на їхньому рівні благочестя: африкан­ські араби доволі строго дотримуються релігійних принципів та виконують такі релігійні повинності, як щоденна п’ятиразова молитва, читання Корану, піст тощо. Настомість у Чорній Аф­риці іслам не ввійшов настільки глибоко в культуру своїх послі­довників. Велика частина негрів приймали іслам не з глибоких релігійних переконань, а з вигоди. Приналежність до умми за­безпечувало їм можливість вести активну торгівлю з арабами та мати гарантії безпеки. Часто африканці приймали іслам тільки формально і поверхово, в повсякденному житті залишаючись язичниками. З плином часу така ситуація переросла в двовір’я: африканець проголошує себе мусульманином, виконує найнеоб- хідніші мусульманські звичаї, а одночасно практикує форми бла­гочестя традиційних африканських релігій. Серед чорношкірих мусульман і сьогодні популярними є культи предків, ворожіння та інші форми релігійного культу, неприйнятні для ісламу. За­звичай чорношкірі мусульмани менше дотримуються посту, що­денної п’ятиразової молитви та інших обов’язків мусульман.

Третім важливим релігійним сегментом Африки є традиційні релігійні вірування. До проникнення в Африку християнства та ісламу, вони визначали релігійність континенту. Сьогодні, коли християнство та іслам в Африці домінують, традиційні релігійні вірування не відіграють визначальної ролі в житті мешканців континенту. Проте, ігнорувати їхню присутність та древню і ба­гату культурно-релігійну спадщину неприпустимо. Традиційні вірування домінують тільки у двох країнах Африки. На острові Мадагаскар, при населенні 24.894.551 особи, християнами є 41% населення, а мусульманами 7%. 52% мадагаскарців сповідують традиційні релігії. В Тоґо, при населенні 7.965.055 осіб, христия­нами є 29% населення, а мусульманами - 20%, натомість до тра­диційних релігій належать 51% населення країни. Поза Мада­гаскаром і Тоґо традиційні релігії не є домінуючими, однак вони присутні. Загальна кількість прихильників традиційних афри­канських релігій перевищує сто мільйонів чоловік.