РАННІ ФОРМИ РЕЛІГІЇ: ТОТЕМІЗМ, АНІМІЗМ, МАГІЯ, ФЕТИШИЗМ, ШАМАНІЗМ

Дослідники, розуміючи умовність і спро­щеність такого поділу, називають різні ранні форми релігії: тотемізм, анімізм, фетишизм, магію, до яких згодом додаються аграрні культи, культи родових предків та вождів тощо.

Протягом останнього століття майже загальновизнаною є думка про тотемізм як найдавнішу форму релігії. Тому сама проблема походження релігії може бути конкретизова­ною як питання про витоки тотемізму (так його, до речі, і ставили Дж. Фрезер, Е. Дюркгейм та 3. Фрейд). Для прихиль­ників соціологічної школи в релігії тотем — це передусім сим- вол-персоніфікація єдності членів кровно-спорідненої групи. Зародження тотемізму є, відповідно, висловленням самосвідо­мості групи, що фіксує коло «своїх», пов’язаних з тотемом, на відміну від усіх інших, — «чужаків».

Сам тотем уявлявся істотою, що поєднує риси людини та будь-якої тварини (птаха, комахи тощо), від якої, за віруван­нями, походять як люди відповідної групи, так і тварини за­значеного виду. Тому члени тотемної групи вважають відпові­дних тварин своїми родичами і заподіювати їм шкоду, так само як і членам своєї тотемної групи, категорично заборонено — табуйовано.

Для пояснення походження таких пов’язаних між собою феноменів, як тотемізм, табуація та екзогамія, 3. Фрейд нама­гався скористатися гіпотезою «Едипового комплексу». Слідом за Ч. Дарвіном, віденський психоаналітик уявляв походження всіх соціальних відносин від взаємин у первинній, на його дум­ку — гаремній, формі людської сім’ї. Самець-батько контролює самок і не підпускає до них юнаків-синів, які сприймають його з дитинства амбівалентно. За 3. Фрейдом (і цю думку треба сприймати скоріше алегорично, ніж буквально), у певний мо­мент сини вбили батька, задовольнивши свої агресивні потяги ____________ 11

щодо нього. Але відразу ж їх охопило каяття, бо в батькові вони відчували не лише силу, що пригнічує їх, а й захисника та образ «Над-Я». Мертвий батько став перешкодою на шля­ху задоволення їхніх прагнень щодо жінок власної групи. Більше того, вони відчули себе загубленими і беззахисними, а це посилювало відчуття скоєного злочину. Потрібно було подолати цю психічну травму. І тоді спрацював (невідомо, правда, звідки він з’явився) механізм витіснення — перенесен­ня — заміщення. Витіснена у несвідоме пам’ять про вбитого батька пригнічувала свідомість. Але на рівні останньої його образ підмінявся або переносився на якийсь інший — тварин­ний з певними антропоморфними рисами. А відтак, за асоціа­цією, і всі відповідні тварини починали сприйматися як «бра­ти» людей даної групи, у межах якої накладалося табу на про­лиття крові та статеві стосунки, що цементувало систему со­ціальних зв’язків.

Психоаналітичне пояснення походження тотемізму не лише не суперечить концепції Е. Дюркгейма, а й органічно (у психологічній площині) доповнює її.

Тотемічний образ є найвіддаленішою праформою майбутніх племінних і пізніших грізних богів, аж до Бога монотеїстичних релігій, який карає, але й захищає, починаючи з іудейського Ягве. Тотемічний культ стає тлом наступних релігійних містерій, зокрема пов’язаних із жертвоприношенням та смер­тю і воскресінням культового героя. З іншого боку, ідея співпричетності смертної людини до безсмертного тотема ге­нетично передує пізнішим уявленням про безсмертну душу як органічно притаманну божественній першосубстанції. Водно­час відчуття збігу індивідуальної основи людини та надособи- стісної тотемічної субстанції соціуму перегукується з так само давньою думкою про двоїстість тілесно-духовної природи лю­дини, інших речей та явищ природи, яка поступово розвинула­ся у віру в окремий світ душ і духів.

Анімізм за своєю суттю і є вірою в наявність у людини, крім тіла, ще й певної безтілесної основи — душі, так само як і вірою в наявність аналогічних душ-духів у тварин, рос­лин, астральних об’єктів, явищ природи, окремих речей. Формуючись у ранньопервісному суспільстві, цей ідеє-образ- ний комплекс еволюціонує й модифікується протягом усієї історії людства.

За первісними анімістичними уявленнями, як то визначив Е. Тейлор, душа є тонким, неречовинним людським образом, подібним за своєю природою до пари, повітря або тіні. Вона є причиною життя та мислення тієї істоти, яку одушевляє, але здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце, особливо під час сну, входити в тіла інших людей чи речей, ово­лодівати ними чи впливати на них.

Ще за ранньопервісних часів почалося формування двох основних традицій розуміння долі душі після смерті тіла: уяв­лення про переселення душ (на вищих стадіях духовного роз­витку — концепція перевтілення) та про самостійне існування особистої душі в потойбічному світі. Але дослідники одностай­но вказують на вкрай нечітке розуміння первісними людьми як природи самої душі, так і її потойбічної долі. Певної теоретич­ної розробки відповідний комплекс ідей починає набувати лише пізніше, на стадії ранніх цивілізацій — головно починаючи з давньоєгипетської релігії Осиріса.

За аналогією з людиною анімістична свідомість вбачає ок­ремі свідомі душі в усіх інших живих істотах, а подекуди і не­живих об’єктах. Відповідно до ситуації та чи інша душа, або дух, можуть поставитися до людини так чи інакше. Тому лю­дина намагається схилити їх на свій бік молитвами чи жертво­приношеннями або певними магічними діями. Від молитов по­ходить пізніша практика богослужінь, яка незабаром стає про­відною у взаєминах між людьми та сакральними силами, тоді як від магічних дій — чародійство, чаклунство та інші феноме­ни, спрямовані на підпорядкування духів зовнішнього світу волі людини.

Починаючи з Е. Тейлора та Дж. Фрезера, дослідники визна­чають протилежність концептуальних засад магічно-вольово­го та релігійно-шанобливого (або власне магізму та релігій­ності) ставлення до насиченого духовними істотами зовніш­нього світу.

Магізм прагне поставити людину в центр буття й примуси­ти таємні сили служити її інтересам. У цьому важко не поба­чити витоки того ставлення до природи, яке інколи вважають

науковим, точніше прагматично-технологічним. Ранньопер- вісну людину духи здебільшого цікавлять саме з утилітарної точки зору, і магічними засобами вона намагається примуси­ти їх бути корисними.

На противагу цьому релігійно-шанобливе ставлення до нуміозного, за Р. Отто, трансцендентного шару буття, від­чуття благоговіння перед таємницями його внутрішнього життя, що також спостерігається вже у ранньопервісному суспільстві, сприяє розвиткові ритуально-культових дій, спрямованих на апеляцію до вищих емоцій (любові, співчут­тя, справедливості) духовних сил. За первісних часів це має ще початковий вигляд, але пізніше, особливо починаючи з буддизму та християнства, типовим стає саме таке ставлен­ня до вищих істот.

Таке релігійне світовідчуття вступає у суперечність з магіч­ним ставленням до світу, що, зокрема, простежується на Середньовічному Заході як боротьба з чаклунством та чорно- книжжям. Останнє, через окультизм Відродження, вже на суто раціонально-утилітарних засадах відроджується в технологіч­ному прагматизмі Новоєвропейської цивілізації з її егоїстич­ним, споживацьким ставленням до довкілля та представників інших культур. Зазначимо, що за доби ранньої первісності спо­стерігаються лише початкові форми обох із названих типів ставлення до зовнішнього світу, які в свідомості тогочасної людини ще не конфронтують між собою.

Аналізуючи принципи магічного мислення, Дж. Фрезер зводить їх до двох головних: по-перше, подібне походить від подібного, а відтак наслідок є подібним до своєї причини, і, по-друге, речі, які колись перебували у тривалому контакті, діють одна на одну й після того, як їх безпосередній контакт припиняється. За речами бачать їхніх духів, але уявлення про них здебільшого дуже нечіткі і зводяться, зрештою, до віри в те, що різні предмети мають, так би мовити, різний енергетич­ний потенціал, різну насиченість якоюсь загальнокосмічною силою, подібною до прани індійської філософії. Для позна­чення цієї енергії вчені вживають її полінезійську назву — мана.

Віра в наповнення речей енергією-мана та наявність у них певних духовних якостей стає ідейною основою фетишизму. За фетишистськими уявленнями, окремі, здебільшого чимось не­звичні, предмети містять могутню силу, яка здатна впливати на перебіг подій та отримання бажаного результату. Етнографіч- ______________ 14 но це спостерігається вже в культі чуринг — фетишів тотемних груп, які мають втілювати їхні сили і вшановуються як вищі свя­тині відповідного кола людей, інколи навіть тлумачаться як своєрідні втілення духів героїв-першопредків. З фетишистськи­ми уявленнями пов’язане і носіння різноманітних оберегів та амулетів, які водночас виконували й естетичну функцію при­крас.

Розвиток анімістичних уявлень в поєднанні з елементами магізму та фетишизму зумовлює появу шамані з му, найкра­ще дослідженого на матеріалах мисливсько-рибальських на­родів Сибіру і Далекого Сходу, втім поширеного серед по­дібних до них за рівнем розвитку індіанців Північної Амери­ки та в інших регіонах. В його основі лежить віра в те, що ша- ман-медіум, котрий перебуває у стані ритуального збуджен- ня-екстазу (камлання) безпосередньо спілкується зі світом духів, як правило, за допомогою свого особистого духа-по- кровителя.

Дух-покровитель здебільшого уявляється особою проти­лежної статі, яка обрала собі для спілкування і служіння відпо­відного шамана чи шаманку переважно в юнацькому віці. Отже, еротичний елемент тут, без сумніву, відіграє важливу роль, так само як і здатність до внутрішнього відчуття реальності обра- зосимволів, які К. Юнг визначив як архетипи колективного не­свідомого.

Практика шаманізму передбачає вже досить складну кон­цепцію світобудови з ієрархією світів і центральним світовим деревом, що їх з’єднує, різними категоріями духів, практикою спілкування з душами померлих тощо.

В окремих випадках розвиток ідеї наявності особистих духів-покровителів призводить до віри в те, що їх може мати значно ширше коло людей, ніж шамани, — принаймні ті чо­ловіки, котрі пройшли відповідні ритуали випробувань (як правило, з використанням наркотичних галюциногенних за­собів) під час вступу до колективу дорослих. Цей комплекс уявлень передбачає особисте «знайомство» людини зі своїм духом-покровителем. Особливо поширеним він є в середо­вищі північноамериканських мисливсько-збиральницьких ет­нічних груп, від яких і дістав назву нагуалізму. Його матері­ал (з посиланням на навчання у мага з північномексикансь- кого племені які) широко використовував К. Кастанеда у своїх книгах, що стали світовими бестселерами у 60—80-х роках.

Цілком зрозуміло, що за різних умов тотемізм, анімізм, ма­гія, фетишизм тощо (або їх окремі елементи) репрезентували­ся в свідомості представників тих чи інших ранньопервісних спільнот у різних співвідношеннях та формах. Складається вра- 15

ження, що найархаїчнішою формою ранньої релігійності був саме тотемізм, у межах якого почали розвиватися анімістичні уявлення та практично-магічні навички, з якими завжди пов’я­зані і певні фетишистські уявлення.

Між тим, шаманізм, а ще більше — нагуалізм, демонстру­ють вищі порівняно з тотемізмом форми структурування бут­тя та індивідуалізації психічного життя. Тому, скоріш за все, уявлення шаманістського типу почали формуватися пізніше ніж інші з тих, про які йшлося. С. Токарєв уважав, що почат­кові форми нагуалізму трапляються вже в австралійських або­ригенів, але розвинуті (як північноамериканські) з’являються пізніше.

Якщо це так, то можливо, що формування шаманістсько- нагуалістського комплексу може припадати на часи пануван­ня тотемізму і визначатися як симптом початку кризи остан­нього. Анімізм, магія і фетишизм, склавшись за часів пануван­ня тотемізму, продовжували розвиватися й тоді, коли останній вже відходив.