Головні дохристиянські боги

Остаточно не встановлено, чи мали давні слов'яни єди­ного бога, але багато відомостей свідчать про них як про бага- тобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у праці “Про готську війну” розповідав, що слов'яни та анти шанува­ли “єдиного бога, що посилає блискавку”, визнаючи його “вла­дикою всіх”.

Предки українців обожнювали небо, оскільки бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їхнім уявленнями, небо є місцем, де живуть боги, палата божа, а зорі - то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще - на небі, бо то - боже, звідси давня приказка: живе, як у бога за дверима.

Сварог. Можливо, спершу слов'яни головним богом вва­жали Сварога - бога неба, сонця, небесного вогню. Його назва, ймовірно, походить від санскритського зуаг, зуагда - небо, сон­це, сонячне світло (хорватський дослідник В.Ягич виводить його із слов'янського - варити). Сварога вважали основою всьо­го, прабогом, владикою світу. Від нього пішли всі інші боги - Сварожичі, які правлять світом.

Свого часу були намагання довести, що Сварог не був най­вищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадко­во або що він взагалі не був богом, його назва походить від слова - сварожич, що означає священний вогонь біля стодо­ли. Тому він відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібо­роби його поважали. Але не всі погоджуються з цими твер­дженнями, визнаючи Сварога найголовнішим богом - воло­дарем українського Олімпу. Сварога вважали й опікуном ко­вальства і ковалів, винахідником плуга, під чиєю опікою пере­бували ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги - Гефест і Прометей.

Перун. У Х ст. українська міфологія визнавала найго­ловнішим не Сварога, а бога родючості, грому й блискавки, володаря неба Перуна, відомого й іншим слов'янським наро­дам, а також литовцям. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровите­лем війська, яке завжди присягалося Перуном.

ному з пагорбів стояв його дерев’яний бовван (статуя) зі сріб- ною головою та золотими вусами.

За уявленнями, він їздив по небу на вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

У літописах Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перуном як найголов­нішим серед богів. У давньослов’янському перекладі грецько­го оповідання про Александра Македонського ім’я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про його місце в дав­ньоукраїнському пантеоні. Це підтверджує і чеський Глосарій 1202 р., в якому слово “Перун” потрактовано як “Юпітер”. Пе­руна згадують і багато інших пам’яток.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, лихих людей. У деяких областях України дотепер збереглося давнє прокляття “Бодай тебе Пе­рун побив!”. Уявлення і повір’я про грім та блискавку мають дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, спі­вати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід хова­тися, щоб ненароком не постраждати разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим гро­мом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. Дотепер збе­реглося повір’я: коли гримить, слід перехреститися й оперти­ся спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме весь рік, а людина буде щасливою. Перун посилає блискавки, які навесні будять землю до життя й запліднюють її дощами, проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що запалила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним молоком або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов’язаних з громом свят: Гавриїла - 13, Кирика - 15, Іллі - 20, тріскучої Анни - 25, Паликопа (Пан­телеймона) - 27.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки ки­ївських князів та їхніх військ, а купецтво і селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. За іншими версіями, він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли скидали Перуна в Дніпро.

Даждьбог (Дажбог). Як богові Сонця (син Сварога і Неба), йому поклонявся весь слов’янський світ. Уперше зга­дується про нього у південно-слов’янському перекладі візан­тійського хронографа VI-VIII ст. Іоанна Малали. Іпатієвсь- кий літопис (1114) подає з цього хронографу уривок, де Геліо- са названо Даждь-богом. Він - сонячний бог, визначає сили й дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родо­начальником руського народу.

В історичних пам’ятках це ім’я подано в давньослов’янсь- кому (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. До нього входять слова “даждь” -дай, і “бог” - “багатство”.

Хорс. Як бог Сонця він належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. Можливо, його ідентифі­кували з “нічним світилом” - Місяцем. Дехто з учених тве­рдить, що Хорс і Даждьбог - одна особа. Але пам’ятки подають цих богів окремо.

Назва Хорс фігурує в різних варіантах - Харс, Хурс, Хурьс, Хорс, Хьрс, Хрос. У “Слові про Ігорів похід” Хорс - бог Сонця зветься Великим. У слов’янських перекладах грецьке ім’я Апо­ллон часом подано як Хорс. Був він добре відомий і західним слов’янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у да­вніх пам’ятках.

Велес (Волос). Одним з найважливіших богів Київської Русі був і бог достатку Велес (“скотній бог”). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса немає. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на початку ХІ ст. - у Ростові. Пізніше Велес був ши­роко відомий, його ім'я збереглося у східнослов'янських топо­графічних назвах. У Новгороді також стояв ідол Велеса і цю вулицю довго звали Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Богоматері на Волотові. Поблизу Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії є місто Велес, у Боснії - гора Велесова, що свідчить про поклоніння йому пів­денних та західних слов'ян.

Слово “велес” відоме й іншим народам Східної Європи. У чехів veles - нечиста сила, латиське vels - біс, литовське velis - небіжчик, vele - душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став “скотнім богом”.

За християнських часів Велеса заступив св. Власій Мабуть, не тільки через фонетичну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив па­стуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфології, вважаючи, що він постав із св. Власія. У Греції св. Вла- сія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшанову­ють і в Європі. На іконах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться.

Стрибог. Його вважали богом вітру, покровителем пого­ди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У “Слові про Іго­рів похід” йдеться про “вітри Стрибожі”. А княгиня Ярославна звертається до вітру, як до бога: “О Вітре, Вітрило, чому, Гос­подине, насильно вієши?”. У 980 р. князь Володимир поста­вив у Києві Стрибогів бовван для поклоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати його як бога- нищителя, бога війни. Одні вчені шукали у його назві чеський слід (шетржити) - берегти, милувати, інші - іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викрес­лити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це сло­во за назву якогось племені. Цілісної міфологічної історії Стри- бога не встановлено.

Мокоша. Ця богиня теж належить до Володимирових бо­гів. Відомостей про неї небагато. Східні слов'яни, очевидно, вва­жали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літо­пис називав її “Мокошь”, інші пам'ятки подають ще форму “Ма- кош”, пізніше “Мокоша”. “Слово св. Григорія Богослова” згадує її серед першорядних богів: “І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші”.

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є елемен­ти, споріднені з мордовським “Мокоша”, черемиським “Мокш”.

Існують припущення, що Мокошу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева- П'ятниця.

Лада (Ладо). Ця богиня належить до східнослов'янської та давньоукраїнської міфології, її вважали матір'ю-благодійни- цею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше - богинею весни, кохання, добробуту; її чоловік Лад (Ладо) - бог вірного подружнього життя, любові, веселощів, щастя. Слово “лада” означає “вірна дружина”, “любка”, “полюбовниця”, а “лад” чи “ладо” - “вір­ний чоловік”, “полюбовник”. Вони часто трапляються в геог­рафічних назвах усіх слов’янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було.

Лель (Полель). Згідно з міфологією, він - син Лади, бог кохання. Уявляли його вродливим юнаком, який закохував у себе дівчат. З’являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім’я часто згадується у фольклорних піснях. Не виключено, що іменами Лель і Полель давні слов’яни назива­ли одне й те саме божество. Значення слова не з’ясоване. Зга­дується воно і в польському фольклорі.

Ярило. Відомий він із давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження. Яри­ло - яр, ярий - означає сильний, особливо в любовній при­страсті, завзятий, весняний, гнівний.

У давніх пам’ятках згадок про Ярила нема, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це припадало на запус­ти (останні дні перед постом, коли ще дозволялося вживати скоромне) перед Петрівкою або відразу по Петрі. Цей бог біль­ше знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні зви­чаї, пов’язані з Ярилом, виявилися менше живучими, але свя­то похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам’ятають.

Купало (Купайло). Його вважали богом літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов’язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю - Купала. Гу- стинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у “Синопсисі” 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала зли­лося зі Святом Різдва Івана Хрестителя (7 липня) і стало зва­тися Івана Купала.

Див (Діва). Це - демонічний персонаж східнослов’ян­ської міфології, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страшним вигля­дом і грізними вигуками. Слова “див”, “диво”, “дивний” одно­го походження з санскритським і перським Deva - божество, латинським Deus - бог, грецьким Zeus - Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у “Слові про Ігорів по­хід”. Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див - лиховісний птах, пугач, лісовик. Побутують твердження, як і заперечення, що він належав до божків.

Тур. Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог - невідомо. Інколи його ототожнюють із сонячними богами. Слово “тур” здавен існує як епітет хороб­рості. Князь Всеволод у “Слові...” зветься Яр-тур, Буй-тур або просто Тур. У Галичині (Подністров'ї), згідно з дослідження­ми, під час святкування Тура (Туриці) на честь бога Тура во­дили по селу бичка й приспівували: “Ой Туре, небоже, ой обе­рнися та й подивися”. А самі тури (чорні лісові бики) водили­ся в Україні до XVI ст.

Слово “тур” є елементом багатьох геоографічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно викорис­товується воно в народних приказках.

Род. Рожаниці. Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В “Питаннях” Кирика з ХІІ ст. йдеться: “Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед”. Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версія­ми, Род - бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці - бо­гині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'яв­ляються при народженні дітей.

Устав св. Сави в “Сповідальних питаннях” зараховує Рода і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзнача­ли на Другу Пречисту.

Як свідчить “Слово Данила Заточника”, Родом лякали ді­тей: “Діти бігають Рода”. Дехто сприймає Рода за лісовика.

Троян. Давні пам'ятки часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора “Ходіння Богоро­диці по муках” (ХІІ ст.), “грішники” поробили собі ідолів - Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. У рукописі XVI ст. “Слово і откровеніє св. Апостола” зазначено, що люди сприймають “бо­гів Перуна і Хорса, Дия і Трояна”.

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному з оповідань ідеться про те, що він мав три голови, воскові крила й цапині вуха.

Доля. Про бога Долю пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнського пан­теону. За повір'ям, кожен має свою долю, призначену Богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пі­зніше Доля поставала у двох, тобто добрій і лихій іпостасях - Долі й Недолі.

Серед українського народу віра в долю здавна надзвичайно сильна: “Кожному доля визначає шлях від колиски”, “Від долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає”, “Його спітка­ла зла доля”, “Що має бути, того не минути”, “Що Бог дасть, те й у вікно подасть”.

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло ще з Чорноморсько-Дунай­ських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

Переплут. У “Слові св. Івана Злотовустого” (1407 р.) йдеться про те, що люди “вірують у Стрибога, Даждьбога і Пе- реплута”. Але детальніших відомостей про нього немає. Ети­мологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутання, блудіння.

Марена. Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над во­дою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми - Море­на, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.