Головні досягнення політичної думки Нового часу

Вивільнення політики від релігії поставило під сумнів тезу про бо­жественне походження держави. Замість неї в Новий час з’являється тео­рія суспільного договору, яку розробляли Т.

Серед основних досягнень політичної думки Нового часу поряд із теорією суспільного договору найважливішою є теорія природних прав людини, яку розвивали у ХУІІ-ХУІІІ ст. Г. Ґроцій (Голландія), Дж. Локк, Т. Пейн та Т. Джефферсон (США). Згідно з цією концепцією всі люди з’являються на світ рівними і мають від природи (точніше - від Бога) не­від’ємні права на життя й прагнення до щастя. Дж. Локк формулює три­єдине право кожної людини на життя, свободу та власність, обгрунтовуючи при цьому трудову теорію власності; він також приділяє велику увагу принципові віротерпимості. Якщо теорія суспільного договору ставила суспільство над державою, то теорія природних прав ставила особу над суспільством та державою. Ця теорія тісно пов’язана з християнською іде­єю рівності людей перед Богом, а ще - з протестантськими ідеями свободи віросповідання й свободи віруючого від церкви. На ній грунтується сучас­ний лібералізм і сучасні ліберально-демократичні режими.

Дж. Локк та Ш.-Л. Монтеск’є (Франція, ХУІІІ ст.) розвинули тео­рію поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як фундаменту свобо­ди та безпеки громадян. Так була закладена ідея одного з головних механі­змів сучасної демократії і правової держави. Монтеск’є («Дух законів», 1748) виділяв три форми державного правління: республіку, монархію, деспотію. Деспотія означає підпорядкування всього волі й самочинству вельможної особи. У республіці верховна влада перебуває в руках народу або його частини і здійснюється в суворій відповідності з політичними за­конами. У монархії управляє одна особа, але через установлені незмінні закони, внаслідок чого в ній, як і в республіці, панує політична свобода.

Теорію громадянського суспільства й правової держави розробляли німецькі філософи кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. І. Кант і Г. В. Геґель. Ідея громадянського суспільства як спільноти людей, що організує своє життя незалежно від безпосереднього втручання державного управління, набула поширення в європейському Просвітництві ХУІІІ ст. (Шотландія -

А. Ферґюсон, Франція - Ж.-Ж. Руссо й інші). Гегель («Філософія права», 1821) розглядав громадянське суспільство як сферу реалізації особливих, приватних цілей та інтересів особистості, а державу тлумачив у дусі хрис­тиянської ідеї свободи, особистої незалежності і рівності всіх перед зако­ном, представництва і конституціоналізму. В основі права - свобода окре­мої людини, яка реалізується перш за все в праві приватної власності. У правовій державі механізм насильства й апарат політичного панування опосередкований і приборканий правом, уведений у правове русло. Втім, якщо Кант будував свою теорію правової держави на ліберальних принци­пах, то Гегель фактично відкидав ліберальну концепцію автономії особис­тості, віддаючи перевагу конституційній монархії в її конкретному - прус- ському - обличчі.

У першій половині ХІХ ст. в Європі були розвинуті політико- філософські вчення утилітаризму (Є. Бентам), лібералізму (Б. Констан), демократії (А.

У середині ХІХ ст., на ґрунті ідей утопічного комунізму XV! - поч.

ХІХ ст. (Т. Мор, Т. Кампанелла, А. Сен-Симон, Ш. Фур 'є, Р. Овен) - скасу­вання приватної власності, зрівняльного розподілу, осудження багатства та експлуатації людини людиною, - виникає політична доктрина марксизму, яка базується на визнанні визначального впливу економічних умов і мате­ріальних інтересів на політичну сферу (економічному детермінізмі). К. Маркс і Ф. Енґельс розвинули вчення про державу - її походження, роль як знаряддя класового протиборства та її відмирання. Вони різко поставили проблему відчуження людини від політичної влади, але шукали шляхи по­долання цього відчуження у боротьбі «всезагального класу-визволителя» - пролетаріату. Історична місія пролетаріату полягала, на їх думку, у зни­щенні капіталістичного суспільного устрою, здійсненні соціалістичної ре­волюції і створенні держави нового типу - диктатури пролетаріату. Марк­сизм розглядає класову боротьбу як рушійну силу історії, а революції - як її локомотиви; ним були висунуті гасла пролетарського інтернаціоналізму та створення пролетарської партії. Марксизм відкриває закономірності де­яких особливих форм політичної діяльності, перш за все пов’язаних із кла­совою боротьбою й певним етапом розвитку капіталістичного суспільства, але не може розглядатись як всеохоплююча політична теорія.