Початок християнства на українських землях. Хрещення Київської Русі

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причор­номор’я ще на початку нашої ери.

Більш-менш системне освоєння християнством причорно­морських земель у VI-VΠ ст. пов’язують з геополітичними інте­ресами до них візантійських імператорів. Але не тільки в При­чорномор’ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджу­вати, що вже тоді там жили християни. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми християнізованими сусідами.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А те, що на могилі Аскольда було поставлено церкву, теж свідчить, що він був християнином. Стверджують, що хрестився він у 860 р. Тоді в списку Константинопольського патріархату з’яв­илася ще одна єпархія - Руська. Значилася вона під номером 61. Очевидно, вона опікувалася християнізованим населен­ням слов’янського світу.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церко­вна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церк­ви.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці Х ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими дер­жавами, що й зумовило вибір київських князів прийняти хри­стиянство. Крім того, Володимирові більше до душі був хрис­тиянський обряд. Мало значення і те, що християнство у бага­тьох державах виявилося ефективним чинником у налаго­дженні внутрішньополітичного життя. А на Русі тоді родопле­мінний лад і його язичеська релігія переживали кризу, утвер­джувалися феодальні відносини. Постала необхідність у ре­лігії, яка сприяла б консолідації родоплемінних об'єднань, тра­нсформації їх в етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі - князя, царя більше сприяла центра­лізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культа­ми. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство ста­ло панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами. А язичеська релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язи­чеські вірування.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Васи- лій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки сестри імператора, грецької царівни Анни. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Ва­рда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Воло­димир вирушив у Крим - тодішню візантійську колонію, і об­логою взяв місто Херсонес (Корсунь), тепер це околиця Сева­стополя. Василій II змушений був погодитися на шлюб Воло­димира з Анною за умови, що він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Якова в Херсо­несі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї дер­жави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хре­щенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ю­чи його залізом. Коли ідола кинули в річку, князь наказав: “Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги - тоді лишіть його”. Перун затримався далеко за порогами. Піз­ніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. Їх ще називали бож­ницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося христия­нізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр. Але населення ще довго не сприймало нової віри.

Побутують різні версії з приводу того, до якого християн­ського обряду - західного чи східного - схилявся Володимир. Традиційно домінує версія, що вибір східного обряду був за­здалегідь продуманим і цілеспрямованим. Водночас не позба­влені аргументів міркування, що метою Володимира було утве­рдження на землях Києворуської держави слов’янського варі­анту християнства, ідея якого виношувалася Кирилом і Ме- фодієм.

Очевидно, запроваджуючи християнство, Володимир на­магався максимально використати усі політичні, економічні можливості від зносин з Константинополем, проте не міг ціл­ком ігнорувати достатньо впливового в західному світі Риму.

Крім того, будь-яка, навіть пряма релігійна підпоряд­кованість вдарила по авторитетові Київської Русі як однієї з наймогутніших на той час європейських держав, що теж, оче­видно, не входило до планів Володимира. У цьому контексті досить цікавим є міркування, “що хрещення своєї країни Во­лодимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а само­стійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви

Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконува­ли певні обов’язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церко­вним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, дия­кон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, палом­ник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.

Але рішучі спроби Володимира, який був слабо обізнаним з особливостями церковних відносин, розбудувати церкву, незалежну від будь-якого християнського центру, були мар­ними. Бо жодна з існуючих на той час церков не могла визна­ти Руську церкву. Тому вже Ярославові Мудрому довелося вступити в переговори щодо створення на Русі церковної ієрархії. Наміри київського князя щодо церковної автокефалії Візантія відкинула, погодившися згодом послати в Київ мит­рополита. Ним був присланий у 1039 р. грек Феопемпт, який внаслідок протистоянь з місцевим духовенством змушений був у 1042 р.

Згодом сформувалася централізована релігійна органі­зація на чолі з митрополитом, якого призначав константино­польський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київ­ська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Тим часом Ярослав завдяки династичним шлю­бам, в орбіті яких опинилися чи не всі правлячі двори євро­пейських країн, у тому числі й Візантії, успішно утверджував міжнародний авторитет своєї держави. У 1051 р. після смерті митрополита-грека князь без погодження з імператором і Кон­стантинопольським патріархом уперше призначив митропо­литом руського священика Іларіона, автора відомого “Слова про закон і благодать”, а пізніше - ученого-книжника, філосо­фа Клима Смолятича. Це були спроби вивести Руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на укра­їнських теренах поряд з язичеством, прибічники якого, ево­люціонуючи до нової віри, нелегко розлучалися зі своїми бо­гами, це породило своєрідний релігійний феномен - двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язи­чеських богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язи­чеській побутовій звичаєвості християнської символіки, у па­ралельному виконанні християнських і язичеських обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам - єгиптя­нам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше за­стосував Феодосій Печерський (ХІ ст.).

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава ста­ла королевою Польщі, три його дочки - королевами Угорщи­ни, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали в ІХ-Х ст. ієрархи то греко-, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині ХІ ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь.