§3. Склад кримінального правопорушення: його елементи та ознаки

Склад кримінального правопорушення — це сукупність встановлених у законі про кримінальну відповідальність об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як кримінальне правопорушення.

Обов’язковими елементами складу кримінального правопорушення є: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Об’єкт кримінального правопорушення — це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає кримінальне правопорушення, завдаючи їм певної шкоди або створюючи загрозу завдання такої шкоди.

Об’єктом кримінального правопорушення є суспільні відносини між людьми, що існують у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства. При цьому йдеться тільки про найважливіші, найбільш значущі для інтересів суспільства і держави відносини, яким кримінально-протиправні посягання завдають або можуть завдати значної шкоди. Відносини, які не підпадають під сферу правового регулювання (звичаєві, партійні тощо), а також правом заборонені (наприклад, відносини, що виникли внаслідок згоди між правопорушниками про вчинення кримінального правопорушення), не можуть бути об’єктом кримінального правопорушення.

У вітчизняній теорії кримінального права прийнято виділяти такі структурні елементи суспільних відносин: а) суб’єкти (носії) відносин; б) предмет, з приводу якого існують відносини; в) соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин.

Суб’єктами суспільних відносин (учасниками відносин) можуть виступати держава, різноманітні об’єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Безсуб’єктних відносин у суспільстві бути не може. Якщо немає учасників відносин, то не існує й самих відносин, які завжди являють собою певні соціальні зв’язки, стосунки між їх учасниками. Чітке встановлення кола учасників суспільних відносин, тобто їх суб’єктивного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, дозволяє визначити та відокремити ті суспільні відносини, які виступають об’єктом того чи іншого кримінального правопорушення.

Предметом суспільних відносин є все те, з приводу чого або у зв’язку з чим існують ці відносини. До предметів відносин належать майно, речі, матеріальні та духовні цінності, а також сама людина. Залежно від особливостей предмета всі суспільні відносини прийнято поділяти на дві основні групи - матеріальні (предметом яких є майно, тварини, рослини тощо) та нематеріальні (державна влада, духовні блага тощо). При цьому від поняття «предмет суспільних відносин» (як обов’язкового структурного елемента суспільних відносин) необхідно відрізняти поняття «предмет кримінального правопорушення» (як самостійної факультативної ознаки складу кримінального правопорушення), оскільки вони не є тотожними.

Соціальний зв'язок як зміст суспільних відносин — це певна взаємодія, певний взаємозв’язок суб’єктів цих відносин. Важливо зазначити, що соціальний зв’язок завжди виникає та існує з приводу конкретного предмета суспільних відносин, а тому йому властивий предметний характер. Так само, як і суспільні відносини, соціальний зв’язок має об’єктивний прояв, тобто існує у реальній дійсності. Ззовні соціальний зв’язок виявляється насамперед у різних формах людської діяльності (нормальне функціонування органів державної влади; раціональне використання природних ресурсів; забезпечення безпечних умов праці на виробництві), а також в особливостях правового або соціального статусу громадян, у соціальних інститутах тощо.

Ось чому для з’ясування сутності соціального зв’язку потрібно спочатку встановити зміст діяльності (поведінки) суб’єктів відносин. З урахуванням викладеного зазначимо, що всі елементи суспільних відносин перебувають у нерозривному зв’язку між собою. При заподіянні шкоди хоча б одному з елементів суспільних відносин руйнуються, спотворюються всі інші. Механізм спричинення шкоди суспільним відносинам полягає в тому, що кримінальне правопорушення, посягаючи хоча б на один із його елементів, руйнує їх у цілому.

У вітчизняній науці кримінального права найбільш прийнятною вважається триступенева класифікація об'єктів «по вертикалі», була запропонована в 1938 р.

Згідно з нею розрізняють загальний, родовий і безпосередній об’єкти.

Загальним об'єктом кримінального правопорушення визнається вся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто - це система всіх об’єктів кримінально-правової охорони. До цієї системи входять різноманітні суспільні відносини: життя, здоров’я та інші інтереси особи, національна безпека, власність, сфера господарської діяльності, громадська безпека, нормальна діяльність органів державної влади тощо. Загальний об’єкт кримінального правопорушення не є раз і назавжди усталеним, він може змінюватися (збільшуватися або зменшуватися) у зв’язку із змінами кримінального законодавства, обумовленими змінами у суспільному житті. Існування загального об’єкта дозволяє розкрити спрямованість кримінального правопорушення на зміну суспільних відносин, адже суспільна небезпека кримінально-протиправного діяння і полягає в тому, що воно змінює встановлені у суспільстві відносини. Саме так розуміється загальний об’єкт кримінального правопорушення в ст. 1 КК. Загальний об’єкт об’єднує вичерпне коло суспільних відносин, взятих під охорону закону про кримінальну відповідальність. Якщо ж ті чи інші відносини не взяті під охорону (наприклад, дружні стосунки, товариство), то завдання їм (відносинам) шкоди не є кримінальним правопорушенням. Загальний об’єкт кримінального правопорушення має важливе значення для визначення природи та сутності кримінальних правопорушень, відмежування від некримінально-протиправних діянь тощо.

Під родовим об'єктом кримінального правопорушення розуміють окрему групу однорідних або тотожних суспільних відносин, що утворюють певну сферу суспільного існування. Родовий об’єкт відображає характер і ступінь суспільної небезпеки окремої групи кримінальних правопорушень, через що виступає своєрідним критерієм об’єднання окремих кримінальних правопорушень у групи та подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК.

Невипадково, що родовий об’єкт кримінальних правопорушень найчастіше зазначається у назві розділу Особливої частини КК. Наприклад, розділ VI названо «Кримінальні правопорушення проти власності». Родовим об’єктом виступають саме ці суспільні відносини, тобто такий їх стан, який забезпечую встановлені у державі засади власності. Іноді родовий об’єкт кримінального правопорушення вказується в самій кримінально-правовій нормі. Так, у ст. 401 КК (поняття військового кримінального правопорушення) як родовий об’єкт військових кримінальних правопорушень зазначається встановлений порядок несення або проходження військової служби.

Безпосереднім об'єктом кримінального правопорушення є ті суспільні відносини, на які посягає конкретний кримінальне правопорушення і яким він заподіює шкоду. Так, безпосереднім об’єктом при вбивстві є життя конкретної особи, при викраденні майна - державна, комунальна або приватна власність (власність конкретної особи), при хуліганстві - громадський порядок у конкретному місці (кафе, на стадіоні, в кінотеатрі). Безпосередній об’єкт є обов’язковою (конструктивною) ознакою будь-якого складу кримінального правопорушення, оскільки без його точного встановлення суттєво ускладнюється або унеможливлюється здійснення правильної кваліфікації діяння.

У теорії кримінального права існує класифікація безпосередніх об’єктів кримінальних правопорушень «по горизонталі».

Безпосередній об'єкт кримінального правопорушення буває основним і додатковим, в свою чергу, безпосередній додатковий поділяється на два види - додатковий обов’язковим і додатковий факультативний.

Основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Основний безпосередній об’єкт відображає й основний зміст того чи іншого кримінального правопорушення, його антисоціальну спрямованість. Він більшого мірою, ніж інші об’єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення і тяжкість наслідків, що настали або могли настати.

Додатковим безпосереднім об’єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об’єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди. Додатковий безпосередній об’єкт може бути двох видів: обов’язковий (необхідний) і необов’язковий (факультативний).

Додатковий обов’язковий об’єкт - це суспільні відносини, яким при вчиненні даного кримінального правопорушення завжди спричиняється шкода. Це такий об’єкт, що в даному складі кримінального правопорушення страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного кримінального правопорушення. Цьому об’єктові, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Додатковий факультативний об’єкт - це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому - завдання шкоди цим відносинам не настає. Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об’єктові, за всіх інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри покарання винному.

Поняття, ознаки та основні різновиди потерпілого від кримінального правопорушення.

Потерпілим визнається фізична особа (людина), якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (це факультативна ознака об’єкта кримінального правопорушення).

Згідно з КПК (ст. 55) потерпілий у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Ознаки, які утворюють поняття потерпілого від кримінального правопорушення:

1) потерпілим є фізична особа — людина. Ця людина є іншою щодо особи, яка здійснює посягання. Відповідно, при заподіянні шкоди самому собі, своїм власним правам та інтересам потерпілий від кримінального правопорушення як ознака складу кримінального правопорушення відсутній;

2) ознаки потерпілого прямо зазначені у диспозиції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за відповідний кримінальне правопорушення, або випливають з інших ознак складу кримінального правопорушення.

3) у статті Особливої частини КК передбачені діяння, за вчинення яких щодо такого потерпілого настає кримінальна відповідальність. Кримінальне правопорушення, ознакою складу якого є потерпілий, полягає у впливі на потерпілого - його вбивстві, заподіянні тілесних ушкоджень, незаконному поміщенню до психіатричної лікарні тощо.

Поняття та ознаки предмета кримінального правопорушення.

Якщо об’єкт завжди виступає в якості суспільних відносин, завжди є обов’язковим (необхідним) елементом кожного складу кримінального правопорушення, то предмет - це речі (фізичні утворення) матеріального світу, з приводу яких чи у зв 'язку з якими вчиняється кримінальне правопорушення; це - факультативна ознака складу кримінального правопорушення, яка виявляється не в усіх кримінальних правопорушеннях.

За аналогією до класифікації безпосередніх об’єктів кримінальних правопорушень предмети класифікуються «по-горизонталі» на:

а) основні (чуже майно при вчиненні крадіжки);

б) додаткові (відомості, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці та які погрожує розголосити винний при вчиненні вимагання);

в) альтернативні (вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини і вибухові пристрої при вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК). Залежно від форми визначення в кримінальному законі предмети кримінальних правопорушень поділяються на безпосередньо визначені (прямо вказані у законі) та опосередковано визначені (логічно випливають зі змісту кримінально-правової норми при її тлумаченні).

Особливий статус мають такі предмети кримінального правопорушення, як частини тіла людини (органи, тканини, кров). Вчені також переконливо доводять, що предметом кримінального правопорушення можуть виступати: електрична енергія; інформація, в тому числі комп’ютерна інформація; безготівкові гроші; «електронні» банківські картки; релігійні святині.

Кримінально-правове значення предмета кримінального правопорушення проявляється у таких аспектах:

1) включення предмета кримінального правопорушення в комплекс ознак конкретного складу кримінального правопорушення забезпечує повноту його конструювання, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації;

2) предмет кримінального правопорушення може виступати критерієм розмежування суміжних кримінально-протиправних діянь;

3) предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування кримінально-протиправного та некримінально-протиправного діянь;

4) ті чи інші ознаки предмета посягання можуть бути пом’якшуючими або обтяжуючими обставинами кримінального правопорушення.

Відмінності об'єкта від предмета кримінального правопорушення:

S об’єкт - обов’язковий елемент складу кримінального правопорушення, а предмет - факультативна ознака об’єкта кримінального правопорушення;

S об’єктові кримінальне правопорушення завдає шкоди, а предметові - ні;

S об’єкт - це тільки суспільні відносини, а предмет - річ матеріального світу.

Предмет кримінального правопорушення відрізняється від предмета кримінально-протиправного впливу та предмета суспільних відносин.

Предмет кримінального правопорушення - факультативна ознака об’єкта кримінального правопорушення, а предмет кримінально-протиправного впливу та предмет суспільних відносин - це одні з елементів суспільних відносин; предмет кримінального правопорушення - це річ матеріального світу, а предмет кримінально-протиправного впливу та предмет суспільних відносин можуть бути не тільки річчю, а й соціальною цінністю. Іноді вони можуть збігатися (майно при крадіжці).

Визначення предмета кримінального правопорушення має важливе практичне значення для відмежування його від засобів і знарядь скоєння кримінального правопорушення. Одна й та ж річ може бути як предметом, так і знаряддям кримінального правопорушення (ніж, різноманітні інструменти тощо).

Предмет кримінального правопорушення необхідно відрізняти від знарядь і засобів вчинення кримінального правопорушення. Якщо предмет кримінального правопорушення - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об’єкту кримінального правопорушення, то знаряддя та засоби - це ті предмети, які використовуються нею для виконання об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення.

Об’єктивна сторона складу кримінального правопорушення - це зовнішня сторона кримінального правопорушення, яка характеризується суспільно небезпечним діянням, суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами та знаряддями вчинення кримінального правопорушення.

Усі ознаки об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення поділяються на обов 'язкові та факультативні.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу кримінального правопорушення, без якої неможливо вчинення будь-якого кримінального правопорушення, є суспільно небезпечне діяння. Усі інші ознаки вважаються факультативними, як от суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення кримінального правопорушення. Проте, у певних випадках, чітко передбачених кримінальним законодавством, вони виступають як обов’язкові. Наприклад, кримінальне правопорушення з матеріальним складом неможливий без настання суспільно небезпечних наслідків, а такі кримінальні правопорушення, як крадіжка і грабіж обов’язково характеризуються ще й способом вчинення - відкрито чи таємно.

Значення об’єктивної сторони кримінального правопорушення полягає у тому, що вона є елементом складу кримінального правопорушення та входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки об’єктивної сторони визначають суспільну небезпечність кримінального правопорушення; від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація кримінального правопорушення; вона допомагає розмежувати кримінальні правопорушення, а також відмежувати кримінально протиправні діяння від некримінально-протиправних; дозволяє суду правильно визначити ступінь тяжкості кримінального правопорушення і призначити відповідне покарання.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони кримінального правопорушення є діяння у формі дії та бездіяльності. Ним утворюються та визначаються всі інші ознаки об’єктивної сторони. Згідно з ч. 1 ст. 11 КК кримінальним правопорушенням визнається передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом кримінального правопорушення. Отже, кримінальне правопорушення завжди являє собою акт вольової поведінки людини, що виражається в зовнішній його активності у формі дії чи бездіяльності, спрямованої на зміну соціального середовища. Крім фізичних (фактичних) ознак дія і бездіяльність як форми кримінально-протиправної поведінки характеризуються також соціальними і юридичними ознаками.

Соціальна ознака, тобто суспільна небезпека кримінально-протиправної поведінки, означає насамперед те, що дія (бездіяльність) заподіює шкоду суспільним відносинам або ставить їх у небезпеку заподіяння такої шкоди. Чим значніше шкода, заподіювана об’єкту, тим більше ступінь суспільної небезпеки дії (бездіяльності). Ступінь суспільної небезпеки кримінально-протиправного діяння зростає також, якщо воно заподіює збиток не одному, а декільком об’єктам кримінально-правової охорони (наприклад, основному і додатковому - у складених кримінальних правопорушеннях) або ставить у небезпеку заподіяння шкоди багатьом об’єктам (при здійсненні так званих загально небезпечних дій. Юридична ознака означає, що дія і бездіяльність як форм и кримінально- протиправної поведінки завжди передбачені законом у якості кримінально- протиправних і караних, тобто є протиправними.

Таким чином, діяння, як ознака об’єктивної сторони характеризується наступними ознаками: 1. Суспільна небезпечність, тобто спричинення істотної шкоди охоронюваним законом про кримінальну відповідальність суспільним відносинам або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. 2. Протиправність, тобто передбаченість такої поведінки в законі про кримінальну відповідальність. 3. Конкретний характер, тобто чітко визначений акт поведінки людини, що відбувається в певній обстановці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. 4. Свідомий акт, тобто поведінка людини, яка завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’єктивного світу. 5. Вольовий акт, тобто прояв волі людини.

З зовнішньої сторони кримінально-протиправна поведінки може виражатися в двох формах - дії або бездіяльності. Кримінально-протиправна дія - це активна суспільно небезпечна поведінки людини. Бездіяльність же являє собою пасивну поведінку, що полягає у нездійсненні суб’єктом конкретної дії, яку він зобов’язаний був і міг виконати.

Нездоланна сила - це надзвичайна та непереборна за певних умов обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороби тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, немає волі особи, немає власне діяння і об’єктивної сторони кримінального правопорушення. При вирішенні питання про те, чи могла особа за певних обставин по-долати перешкоди (чи була спроможна, здатна) беруть до уваги: - здібності, можливості певної особи, її вік, фах, освіту, фізичну силу, стан здоров’я тощо; - вимоги, що ставляться до цієї особи за таких обставин, оскільки одні й ті ж обставини можуть вважатися для од-них осіб нездоланними, а для інших, до яких ставляться підвищені вимоги, вони можуть вважатися здоланними. Під непереборним фізичним примусом розуміють протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу, що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи бездіяльності у кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40). Якщо ж фізичне насильство було переборним, то питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен розглядатись як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66). Психічний примус -це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчиняти тих чи тих дій, що в певній ситуації мають бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної або моральної шкоди. Тобто воля особи повністю не придушена і вона має можливість зробити вибір - діяти чи ні. Ось чому суспільно небезпечне діяння, вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене за пом’якшуючих обставин у застосуванні покарання (п. 6 ст. 66). Дія чи бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть кримінальної відповідальності лише за умови, що був наявний стан крайньої необхідності.

Суспільно протиправні наслідки — це небезпечні пошкодження в суспільних відносинах. Будь-який кримінальне правопорушення заподіює, спричиняє суспільно небезпечну шкоду. Кримінальне правопорушення, що не спричиняє шкоди - не кримінальне правопорушення. Таким чином, кримінально протиправні наслідки - обов’язкова ознака кримінального правопорушення. Суспільно небезпечні наслідки - це передбачені кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, заподіяна кримінально-протиправною дією чи бездіяльністю об’єкту посягання. Класифікована на два види: 1) матеріальні наслідки: фізичні - вбивство, тілесні ушкодження, проведення аборту; майнові - зменшення майна, заподіяння майнових збитків; екологічні та 2) нематеріальні наслідки: ідеологічні; політичні; моральні.

Причинний зв'язок — це ознака об’єктивної сторони не всіх, а лише так званих «матеріальних» складів кримінальних правопорушень. При вчиненні кримінального правопорушення, який має «матеріальний» склад, завжди необхідно встановити причинний зв’язок між діянням та кримінально- протиправними наслідками, які настали.

Причинний зв’язок установлюється між суспільно небезпечним діянням і певними змінами, які воно створило в реальному світі. Тому для вирішення цього завдання необхідно: 1 Встановити всі ознаки певного діяння, визначити, його можливості створити, скоїти такі наслідки, переконатися, що діяння дійсно було вчинено і саме цією особою. 2. Встановити особливості та ознаки утворених наслідків, що мають характер суспільно небезпечної шкоди, їх розмір, тяжкість, кількість та час настання. 3. Встановити між ними причинний зв’язок чи доказати його відсутність.

Для правильного встановлення наявності чи відсутності причинного зв’язку необхідно дотримуватися правил: 1. Причина в часі завжди передує наслідкам. Не може бути причиною те явище, яке відбулося після наслідків. Відсутність такої послідовності свідчить про те, що діяння не може бути причиною певних наслідків. 2. Для визнання діяння причиною кримінально-протиправних наслідків необхідно встановити, що воно не тільки передувало наслідкам, але що ці наслідки були заподіяні, вчинені саме цим діянням, а не іншим. Причиною є лише те діяння, яке створило можливість і умови настання наслідків, яке обумовило їх настання і зробило дійсними, тобто забезпечило їх здійснення, реалізацію. 3. Причинний зв’язок між конкретними діями та їх наслідками є там, де ці дії були необхідною умовою їх настання (conditio sine qua non) - умова, без якої не може бути таких наслідків. Якщо ж діяння не було необхідною умовою настання певних наслідків, то причинний зв’язок між ними відсутній. 4. Дія чи бездіяльність можуть бути причиною лише за умови, що наслідки, які настали, є необхідними, а не випадковими. Зв’язок має необхідний характер тоді, коли його наслідки народжуються внутрішнім розвитком дії, її особливостями, коли вони притаманні їй.

Спосіб, місце, час, знаряддя та обстановка вчинення кримінального правопорушення. Якщо ці ознаки включені в диспозицію статті закону, то вони є обов’язковими для цього складу кримінального правопорушення і мають значення для підстав кримінальної відповідальності та кваліфікації кримінального правопорушення. Якщо ж ці ознаки в диспозиції норми не передбачені, то для одних складів вони непотрібні, а для інших мають значення для визначення ступеня суспільної небезпечності кримінального правопорушення та призначення міри покарання.

Знаряддями вчинення кримінального правопорушення називаються ті предмети, речі, за допомогою яких кримінальне правопорушення було вчинено, які використовувались для полегшення вчинення кримінального правопорушення. В кримінальному законі знаряддя вчинення кримінального правопорушення обмежені і певно визначені: 1) зброя (ст.257 КК); 2) автомототранспортні засоби (ст.248 КК); 4) вогнепальна зброя, ножі, кастети чи інша холодна зброя (ст.296 КК).

Обстановка вчинення кримінального правопорушення - це сукупність тих обставин, умов, при наявності яких кримінальне правопорушення був вчинений. Кримінально-правове значення має лише та обстановка, яка вказана в диспозиції кримінально-правової норми.

Спосіб вчинення кримінального правопорушення - це певний метод, порядок і послідовність рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення кримінального правопорушення.

Усяке кримінальне правопорушення являє собою конкретний акт вольової поведінки людини у формі дії або бездіяльності, що посягає на охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. У реальній дійсності кримінально- протиправна дія (бездіяльність) завжди характеризується місцем, часом, обстановкою і способом його здійснення. Ці об’єктивні ознаки, безвідносно до того, зазначені чи не зазначені в законі при описі відповідної форми (виду) кримінально-протиправної поведінки, притаманні будь-якому кримінального правопорушення. Так, місце, час, обстановка здійснення кримінального правопорушення, узяті в їхній сукупності, виступають у ролі об’єктивно- предметних умов, у яких розвивається і здійснюється кримінально-протиправне діяння. Вони характеризують останнє, так сказати, зовні, із зовнішньої його сторони і свідчать про те, яким чином вчинена кримінально-протиправна дія (бездіяльність).

Спосіб кримінального правопорушення, а також місце, час і обстановка вчинення кримінального правопорушення притаманні будь-якому кримінально- протиправному діянню (дії чи бездіяльності), виступають в ролі постійних ознак, що мають місце завжди, у всіх випадках, при здійсненні будь-якого кримінального правопорушення.

Нерідко місце, час, спосіб, обстановка і знаряддя здійснення кримінального правопорушення істотно впливають на ступінь суспільної небезпеки кримінально- протиправного діяння. У таких випадках вони вказуються в диспозиціях кримінального закону і здобувають значення обов’язкових, тобто конституційних ознак складу кримінального правопорушення, є такою умовою відповідальності, що не допускає яких-небудь відхилень.

Конструктивною ознакою об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення є у певних випадках знаряддя і засоби вчинення кримінального правопорушення. До них належать певні предмети або процеси навколишнього світу (наприклад, електричний струм, радіація тощо), які правопорушник використовує для дії на предмет посягання, потерпілого або на інші цінності, що охороняються кримінальним законом. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 248 КК, кримінально-протиправним буде, за наявності інших необхідних ознак, полювання забороненими засобами та використання транспортних засобів.

Час, місце, обстановка, знаряддя, засоби, спосіб вчинення кримінального правопорушення та їх кримінально-правове значення.

Місце вчинення кримінального правопорушення - це певна територія, де було почато і закінчено діяння або настав кримінально-протиправний результат. У ряді складів кримінальних правопорушень місце їх вчинення є обов’язковою ознакою. Наприклад, місцем вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 244 КК, є континентальний шельф України.

Час є обов’язковою ознакою складу конкретного кримінального правопорушення в тих випадках, коли його зазначено в законі як ту чи іншу частину року, місяця, тижня або доби. Обстановка - це сукупність передбачених законом зовнішніх обставин, що характеризуються прилюдністю (публічністю) або наявністю певних подій. Поняття "прилюдність" охоплює випадки, коли кримінально-протиправне діяння вчиняється у присутності хоча б однієї людини (як правило, свідка). Не виключається прилюдність і тоді, коли інших осіб на місці кримінального правопорушення немає, крім самого потерпілого. Це можливо в тих випадках, коли діяння спрямоване не лише на особисті інтереси потерпілого, а посягає на більш широке коло інтересів (інших громадян, суспільства в цілому).

Потерпілий стає, по суті, очевидцем грубого порушення громадського порядку і прояву явної неповаги до суспільства, а суб’єкт кримінального правопорушення усвідомлює факт спостереження представником суспільства цих кримінально-протиправних дій та усвідомлення їх дійсного характеру.

Своєрідним поєднанням місця, часу та обстановки є ситуація вчинення кримінального правопорушення. Наприклад, поняття "час бою" означає не лише певний проміжок часу, а й наявність подій, що мають соціальне значення. Так само не охоплюються терміном "місце вчинення кримінального правопорушення" такі ситуації, як "поле бою", "район воєнних дій" (статті 433, 435 КК). У таких випадках законодавцем звертається увага не тільки на територію вчинення кримінального правопорушення, а й на події, що в цей час відбуваються ("бій", "воєнні дії" тощо). Ситуацію як ознаку об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення включає і ст. 428 КК (залишення гинучого військового корабля).

Суб'єкт кримінального правопорушення.

Суб'єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК).

Обов'язкові ознаки суб'єкта кримінального правопорушення:

- фізична особа;

- осудність;

- вік з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Види суб'єктів кримінального правопорушення:

- загальний - фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність;

- спеціальний - фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, кримінальне правопорушення, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність - це момент у часі, після досягнення якого особа може нести кримінальну відповідальність за вчинення кримінального правопорушення. Його встановлення обумовлене здатністю людини на певному періоді життя усвідомлювати суспільну небезпечність своїх діянь та керувати ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення кримінального правопорушення виповнилося шістнадцять років. Цей вік називається загальним віком кримінальної відповідальності. Ч. 2 цієї ж статті встановлює знижений вік кримінальної відповідальності (14 років) за окремі кримінальні правопорушення - умисні вбивства, умисні тяжкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження, зґвалтування, крадіжку, грабіж, розбій, диверсію, бандитизм, терористичний акт та ін. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік кримінальних правопорушень, за які відповідальність настає з 14 років, є вичерпним.

Вік неповнолітнього встановлюється за документами, в яких вказана дата його народження, - за паспортом чи свідоцтвом про народження. В разі їх відсутності відповідні дані можна отримати із книги реєстрації актів цивільного стану, довідок за місцем реєстрації громадян, журналів обліку новонароджених тощо.

За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік неповнолітнього встановлюється експертизою. У цьому випадку днем народження вважається останній день того року, який названий експертом (тобто 31 грудня). При визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років суд приймає рішення, виходячи із встановленого експертом мінімального віку. Наприклад, якщо вік неповнолітнього визначено в рамках періоду від 15 до 16 років, то за показник береться 15 років.

Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби.

Осудність — це психічний стан особи, який полягає у її здатності усвідомлювати характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними та нести у зв 'язку з цим кримінальну відповідальність.

Юридичний (психологічний) критерій осудності характеризує її як здатність особи усвідомлювати характер своїх суспільно небезпечних діянь (інтелектуальна ознака) і здатність керувати ними (вольова ознака).

Медичний (біологічний) критерій осудності означає такий рівень психічних функцій особи, що обумовлює її здатність під час скоєння кримінального правопорушення усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Неосудність — це неспроможність особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства чи іншого хворобливого стану психіки.

Медичний (біологічний) критєрій неосудності окрєслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 КК зазначeні чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) нєдоумство; г) інший хворобливий стан психіки. Проте медичний критерій є лише можливим (потенційним) джерелом неосудності. Це означає, що констатація наявності медичного критерію встановлює лише можливе та необхідне джерело неосудності, але не вирішує питання про її стан.

Юридичний (психологічний) критєрій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення кримінального правопорушення усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (інтелектуальна ознака) або керувати ними (вольова ознака) саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

Якщо під час кримінального провадження будуть встановлені обставини, які дають підстави вважати, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в неосудному або обмежено осудному стані або вчинила кримінальне правопорушення в осудному стані, але після його вчинення захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними обов’язково проводиться психіатрична експертиза. Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

Під обмеженою осудністю слід розуміти психічний стан особи, при якому під час скоєння кримінального правопорушення у винного була обмежена здатність усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними в силу розладу психічної діяльності або інших психічних аномалій, що не виключає кримінальну відповідальність та покарання такої особи.

Обмежена осудність пов’язана із наявністю у особи певного психічного розладу (медичний (біологічний) критерій) та внаслідок такого психічного стану особа нездатна повною мірою усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) та (або) керувати ними (юридичний (психологічний) критерій).

Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування.

Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Ця обставина належить до тих, що обтяжують покарання. Однак суд має право не визнати її такою, що обтяжує покарання, наприклад, у разі відсутності зв’язку стану сп’яніння з вчиненим кримінальним правопорушенням.

У ст. 21 КК йдеться про фізіологічне алкогольне, наркотичне (зумовлюється вживанням наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) і токсичне (зумовлюється вживанням інших одурманюючих засобів, наприклад, вдихання клею, лаку, фарби) сп’яніння. Від фізіологічного треба відрізняти патологічне сп’яніння, яке є тимчасовим розладом психічної діяльності. На ґрунті систематичного зловживання алкоголем можуть розвинутися такі хворобливі розлади психіки, як алкогольний делірій (біла гарячка), алкогольний галюциноз тощо. Вчинення при таких розладах суспільно небезпечного діяння виключає кримінальну відповідальність у зв’язку з наявністю обох критеріїв неосудності.

Суб’єктивна сторона складу кримінального правопорушення.

Суб’єктивна сторона складу кримінального правопорушення - внутрішня сторона складу кримінального правопорушення, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості й волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення є вина, факультативними ознаками - мотив, мета, емоційний стан.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Формами вини є умисел, необережність та складна (подвійна).

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Відмінність непрямого умислу від прямого у його вольовій ознаці - за прямого умислу особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а за непрямого воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає але все ж свідомо допускає.

За ступенем визначеності умисел поділяється на визначений та невизначений. За визначеного умислу особа чітко уявляє собі характер і розмір наслідків вчиненого нею діяння. При невизначеному умислі суспільно небезпечні наслідки хоча й передбачаються винним, але не є конкретизованими.

Необережність поділяється на кримінальну протиправну самовпевненість та кримінальну протиправну недбалість.

Необережність є кримінальною протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Відмінність кримінально протиправної самовпевненості від непрямого умислу полягає у тому, що при самовпевненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслідків, а при непрямому умислі - реальну конкретну можливість їх настання, крім того, при самовпевненості воля особи спрямована на відвернення можливості настання суспільно небезпечних наслідків, при непрямому ж умислі особа свідомо допускає настання таких наслідків.

Необережність є кримінальною протиправною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Казус (випадок) — це вчинення діяння, коли особа не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільну небезпечність свого діяння або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не могла їх передбачати. На відміну від кримінально протиправної недбалості казус характеризується відсутністю суб’єктивного критерію - особа не могла передбачити суспільно небезпечні наслідки.

За казусу (випадку) відсутній склад кримінального правопорушення, так як відсутня вина особи, отже це виключає кримінальну відповідальність.

Складна (подвійна) форма вини передбачає різне психічне ставлення особи у формі умислу та необережності до діяння й наслідків одного й того ж кримінального правопорушення. Тобто при такій формі вини щодо одних об’єктивних ознак має місце умисел (прямий чи непрямий), а щодо інших - необережність (самовпевненість або недбалість).

Можна виділити дві групи кримінальних правопорушень із складною формою вини. Першу складають кримінальні правопорушення, які пов’язані із порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків. Хоч саме по собі порушення правил є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, але настання суспільно небезпечних наслідків, пов’язаних із діянням, робить все вчинене кримінальним правопорушенням. Це зокрема кримінальні правопорушення передбаченні ч. 2 ст. 269, ч. 2 ст. 271, ч. 2 ст. 286, ст. 291 КК та інші. У цих кримінальних правопорушеннях порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення особи до наслідків виражається тільки в необережності: самовпевненості або недбалості. Тому, якщо

винний порушує правила умисно, то складна форма вини матиме місце: до діяння - умисел, а до наслідків - необережність: недбалість або самовпевненість.

До другої групи належать кримінальні правопорушення, в яких є обов’язкові два наслідки і одне діяння. Ці два наслідки настають один за одним, до першого наслідку, який є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, у суб’єкта кримінального правопорушення лише умисне ставлення, а до другого наслідку, що є кваліфікуючою ознакою - ставлення виключно необережне. Прикладом є кримінальні правопорушення, передбаченні ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 194, ч. 3 ст. 278 КК.

Змішана форма вини має досить велике значення, яке полягає в тому, що вона дає можливість:

а) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності кримінального правопорушення;

б) визначити правильну кваліфікацію;

в) відмежувати близькі за об’єктивними ознаками склади кримінальних правопорушень.

Факультативні ознаки: мотив, мета та емоційний стан.

Мотив — це внутрішнє спонукання особи до вчинення кримінального правопорушення (корисливий, хуліганський, особистий, расової, національної чи релігійної нетерпимості, явної неповаги до суспільства).

Мета — це уявлення про результат, якого прагне досягти особа, що вчиняє кримінальне правопорушення. Мета є характерною для кримінальних правопорушень із прямим умислом.

Мотив та мета є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони кримінального правопорушення лише в тих випадках, коли вони безпосередньо передбачені у диспозиції кримінального закону.

Емоційний стан — це сукупність ознак, властивих для людини в якусь мить, період, які характеризують її ставлення до дійсності, до особистого й навколишнього життя. З усіх видів емоційного стану кримінально-правове значення має афект (фізіологічний афект, стан сильного душевного хвилювання) - короткочасний емоційний стан особи під час вчинення кримінального правопорушень, що виникає раптово внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, обмежує здатність особи усвідомлювати свої дії або бездіяльність та (або) керувати ними.

Помилка у кримінальному праві — це неправильне уявлення особи про дійсний юридичний чи фактичний характер вчиненого нею діяння і його наслідки.

Види помилок:

- фактична - це неправильне уявлення особи про об’єктивні ознаки конкретного складу кримінального правопорушення;

- юридична - це неправильне уявлення особи про юридичну природу вчиненого діяння. Помиляється не суб’єкт офіційної кваліфікації (слідчий, прокурор, суддя та ін.), а саме винна особа, що скоїла певне діяння.

Виділяють три види юридичних помилок:

S помилка в протиправності діяння,

S помилка в кваліфікації кримінального правопорушення,

J помилка у виді та розмірі покарання.

Юридична помилка особи, що вчинила кримінальне правопорушення, (окрім помилки особи у протиправності діяння), не впливає на кримінальну відповідальність, тобто ні на кваліфікацію, ні на розмір і вид визначеного судом покарання.

У доктрині кримінального права, переважно, виділяють такі види фактичних помилок:

1) помилка в ознаках об’єкта кримінального правопорушення (помилка в суспільних відносинах, помилка в предметі кримінального правопорушення, помилка в потерпілому від кримінального правопорушення);

2) помилка в ознаках об’єктивної сторони кримінального правопорушення (помилка в засобах вчинення кримінального правопорушення, помилка в розвитку причинного зв’язку, помилка в суспільно небезпечних наслідках, помилка при «відхиленні в дії»).